Павлюк Ігор Зиновійович

Матеріал з Вікіцитат

[ред.] Кілька цитат із віршів, прози, есе, інтерв’ю українського письменника Ігоря Павлюка про любов, смерть, батьківщину...

• «Вірша творив я, неначе Всесвіт Всевишній»... Навіть найбільший геній творить свою модель світу все-таки з матеріалу Всевишнього... Тому я людина віруюча.

• Ніхто з митців ще не зобразив душу, всі зображають лише її слід, тінь, крик...

• Той, хто до ласки доріс, Доріс і до битви.

• Що смішне, те трохи і страшне. Те, що поламається, не гнеться.

• Лиш тим не сумно, в кого ще нема Вітчизни і неправди за собою.

• Не було б у світі смерті й суму — Не було б причини веселитись...

• Бо біль — то Бог...

• А я не люблю і не хочу такого народу, Який за «півлітру» чи гречку Сам зможу купить.

• Той, хто до себе доріс, Перед Всевишнім чистий.

• Якби я був президентом, то перше, що би зробив, то це запровадив дуелі! Такі лицарські турніри, дуелі, передбачали всі аристократичні суспільства, як ми знаємо, і вони сприяли духовній консолідації, вироблення кодексів честі й гідності у соціумі, який від цього ставав значно сильнышим експансивнішим.

• І сховатися ніде від свого єдиного Бога… Та й навіщо? Адже я люблю Його, а не боюсь.

• ...Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура...), бо Музика — це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав’яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим.

• І слова, наче гени, крізь мене до Бога кричать.

• Адже що ж таке поезія, як не музика, передана словами?

• Бог восени із жіночим обличчям...

• Бо любов завжди ледь-ледь сильніша За серця монахинь молодих.

• Не така вже та любов й всесильна, Якщо Каїн Авеля убив.

• Ліричний сум очищає душу, те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас.

• Моя любов, безкрайня, мов трембіта...

• Поет завжди приходить вчасно - розуміють наші внуки через кілька десятиліть, століть… коли вже маємо перед собою лише твори та портрет того поета... легенду про нього.

• І упав, і пройшов З небом, як по лезах я. Є щаслива любов... Інше все — поезія.

• Краще вільне падіння, ніж примусовий політ.

• Ненависть — то лиш захист від любові В наш час, Що в профіль Схожий на Едем.

• Згортається сміх при зорях. І струмом проймають струни...

Моргають до душ козацьких Розп’яті Христом Перуни.

• Любов — піти і більше не вернутись...

Все інше — сцена. Іінше все — на біс.

• Де нема комплексу, там нема чому ставати ритуалом! А де нема ритуалу — там нема культури... там нема мистецтва... там нема Бога.

• Ти людям — любов, а вони зовуть Тебе жебраком любові...

• Хай колишня моя любов — Прокурор на Страшних Судах.

• А любов... А любов — То хвороба, краса чи туга?

• Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск — це (ще із Древньої Греції відомо) — забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж завжди ходили на високе, на драми, трагедії...

• А слава без крові дешева, любов — чужа.

• Так-так... щоби знати смак вина в бочці, не обов’язково випивати всю бочку. Гурманові достатньо ковтка.

• Колонія потребує Імперіала. Провінція потребує Столиці. Провінційна колонія — Месії.

• Історія падіння та історія вознесіння однаково цікаві.

• Може, із Всевишнім спрацьовує парадокс телефону: ми з ним телефонуємо одне одному одночасно — тому так і не можемо поговорити одне з Одним.

• Стало немодно наївно любити батьківщину, а значить — стидно щиро писати про неї.

• В анархії занадто багато спокус.

• Це не гріх — в ім’я любові гріх...

• Мені хотілося пожить в моїй державі, Але ж держава батьківщини не додасть...

• В нас любов любов’ю тільки гоїться...

• Моя любов терпляча, як боги, Як влада слова ніжного й простого...

• He до зірок. Не до весіль. Не до поетів... Всі вже сильніші за любов. А я ще ні.

• Після романтизму настає реалізм, модернізм, пост... І — знову все по колу, по крейдяному колу...

• Віковічне щастя і одночасно одна з причин бід слов’янства, на наш погляд, у тому, що воно жило (і живе) на найкращих у сенсі родючості землях планети. І доки земля була першим міжнародним товаром купівлі-продажу — слов’янські народи зазнавали постійних воєнізованих нападів іззовні або ж боролися за них між собою, украй роздобрівши від такого подарунка долі. Тепер перший товар на світовому ринку нафта і газ. Тому горе тим народам, які мають на своїх територіях їх родовища…

• Любов — як ніч. Любов до біса хитра. Від неї не сховаєшся в траву.

• Братство по духу в усі часи, в усіх народів цінувалося вище, ніж братство по крові… Згадаймо біографії творців світових релігій, загалом духовних подвижників ― воїнів, ченців, бунтарів, поетів…

• Справжнє мистецтво завжди має присмак ретро.

• Постмодернізм — це мічурінство у мистецтві...

• Ми, українці, — нація поетів. Глибше — ми плем’я поетів.

• Піснею співочі птахи мітять свою територію. Хижі — кров’ю.

• А любов як любов… Не буває вона випадковою.

• Авангардисти б’ють вікна у корчмах, доки натуральні митці на барикадах.

• Митці — сторожі генетичного коду нації.

• Справжні вірші, загалом, твори мистецтва, ніби олюднюють релігію, ніби самі є передвісниками нових, грядущих релігій, як і митці — ченцями майбутніх богів, напівбогами, розіп’ятими (отже, летючими) людьми, чутливими і сильними водночас, мов міцні дерева без кори. Навіть будучи найортодоксальнішими мусульманами, християнами чи буддистами, вони — язичники.

• Діти — це ще не метелики, а гусінь...

• Ліричний сум очищає душу, тобто те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас.

• Любов має жити не більше, як вірші й квіти.

• А яка там любов, цікаво, на тих планетах, Де немає печалі й дощу, і могил нема?

• Любов породжує пісню, а пісня — ласку.

• Любові справді не потрібно слів, А тільки шрам і вчинок лебединий.

• А любов — то, як і висота: Кров’ю п’яна плата за неволю.

• То ж єдиною радістю стало — грішити нам І вбивати любов’ю любов’ю, Бо ж ненавистю вб’єш лиш муху.

• Вбивство любові — найбільший гріх На цій вороній землі.

• Усі поети — тяжкі люди, хоча не всі тяжкі люди — поети.

• Але цей холод Космосу... Звичайно, і в душах людських буває холодно. І взагалі з людьми важче. І все ж з ними тепліше. Ми люди, і повинні один одного і зігрівати, і рятувати.

• Душу народу пізнають не в місті, бо ж нові квартали різних міст мало чим відрізняються. Асфальт — він і в Єгипті асфальт. Хочеш пізнати поета — побувай на його батьківщині, хочеш пізнати країну — побувай на сільському весіллі. На сільському весіллі, бо лише там природа зливається із самобутністю людського духу, а душа народу виявляється в пісні.

• Все більше з віком відчуваю правду слів Омара Хайяма: «Я нічого не розумію в цьому світі!». Кінець 20 століття — людство літає в космос, а війни тривають, ринки світу завалені продуктами харчування, а в деяких мальовничих містах планети — люди сидять на дев’яти поверхах будинків, як у печерах, без їжі, газу, світла й бояться інших людей. Невже-таки справді усе наближається до свого початку — первісного стану?!.

• Любов напала навесні — Як Божа кара.

• Рай і пекло — це як п’янка і похмілля.

• Я тут живу. І скрізь мені Вкраїна. А щастя там, де є любов і сон, Вода в Дніпрі, на вид і смак полинна, І, може, степ, міщанський грамофон…

• Згортається любов — моє болюче свято, Що душу намота на п’яну вісь Землі. У дзеркалі вина вже друзів небагато — І ті уже, і ті поза межею слів.

• Багатий, сильний, бідний, розіп’ятий — Він завжди мій, оцей безкрайній край, Де свято душ і календарне свято Не збіглися — ну як любов і рай.

• Видно, на роду мені назначена Та печаль з переходом в любов. Мезозой… весняна Русь… козаччина… Звідки вийшов і куди прийшов.

• В нас вино золоте і ворона з обличчям пророка. Тремні квіти свічок... І готовність іти на війну, Де, як перша любов, нас чекає ще смерть синьоока. То ж, як першу любов, я її не мину.

• А ти, наче блискавка, крізь життя Майнула — і впала в сон.

Любов не вмирала — Як вовче виття Поміж старих ікон.

• Співаю. Спиваю. Радію чужому щастю. Смакую печаллю — мов тілом сухого вина. І після любові легко − як після причастя. А те, що є війни, − Хіба ж то моя вина?

• Сніги небесні пробуєм на смак. Любов гаряча в нас — як вовча паща. І хмара заступила віщий знак. А нам щасливо тому, що пропащо.

• Твоє тіло мені — Мов язичеський храм над рікою. Я на нього молюся По довгих, як струни, ночах. В нас поганська любов. І її вже ніщо не загоїть. Пам’ятаю тебе — Наче хрест журавля в небесах.

• Перша ознака осені — Птахи збираються в зграї...

Перша ознака осені — Зраду Птахам Прощаю.

• Смерть — також жінка…

• Смерть люблю — це шлях у далину…

• Все ніжніше думаю про смерть. І вона також у мене вірить...

• Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку. Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.