В мені є Україна — моє головне почуття. А є ж іще сім'я, і дружба, і вороги... І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи і сонця, але моя родина — то щоденне життя, хліб і молитва[1].
Ще у 40-ві в мене з'явилося відчуття, що поезія — це не фотографія, а дійсність, яку творить поетична уява людини. Дійсність, створена фантазією людини, набагато краща за фотографію, і живе вона вічно. Маю підкреслити, що я не шістдесятник. Мої вірші, написані в 40-х роках XX століття, — це не початок моєї творчості, а твердий зародок[1].
Заснована на фальшивій доктрині про те, що боротьба класів – це головний рушій і зміст історії, тобто на верховенстві матеріального над духовним, царська й більшовицька влада намагалися зробити своєю духовною силою російський великодержавний шовінізм. Але такою силою не може бути брехня, мета якої – русифікація завойованих народів, смерть їхніх мов і культур, смерть їхньої історичної пам'яті[2]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів Київ, 21 вересня 2004 р.
Справжня духовна сила кожної влади ґрунтується на службі національній ідеї народу, головного творця й суверена держави, який своє незалежне, державне існування відчуває як запоруку свого вільного життя і свого безсмертя[2].
Народ формує владу для держави і вимагає від влади дотримуватись писаного й неписаного природного закону, покликаного берегти й розвивати мову, культуру, пам’ять нації. Саме в цьому сенсі влада існує для держави, а не держава для влади. Цього не визнавали комуністичні монархи, криваві диктатори, але це добре знали короновані особи феодальних часів[2].
Політична культура – це глибоке розуміння й безкомпромісне відстоювання національної ідеї, що формується з найвищих досягнень національної і світової культури. А світова культура, власне, задля того існує, щоб творчі духовні таланти особистостей переходили в надбання світової цивілізації, в надбання окремих народів та влади окремих держав[2].
Життя народу – головний натхненник творця культури, який підсвідомо прагне свого вічного перебування у вічному житті нації[2].
Ми живем нібито в самостійній Україні, ми слухаємо програми нібито демократичних політиків, ми ходимо залами виставки, де тріумфує нібито українське книговидання, ми дивимося телепередачі, де домінує нібито правда й нібито українська мова, і всюди, на кожному кроці, відчуваємо смертельний подих фальшивості, невігластва, реакції, які не нібито, а насправді живуть надіями на розмивання та ліквідацію духовності нашого народу, його історії, мови, пісні, тисячолітної культури[2].
Тільки в ті княжі і козацькі часи, коли на чолі українського народу стояли подвижники освіти, інтелектуали, гуманітарії, наша держава розвивалася, міцніла, а в давнину була зразком для європейських монархій[2].
Духовна енергія Оранти у Софіївському соборі переповнює храм, тече з 11 століття у всі віки і під всі небеса нашої історії, вона торкається душі кожного українця, даючи відчуття належності до безмежного національного «Я». Національне почуття – це в суті своїй духовне, релігійне начало людського буття, яке має своє земне відображення в культурі і насамперед в її рятівній для кожного народу ідеології[2].
Найвидатніші козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик відзначалися високою освіченістю та особистою культурою, були поліглотами, мали ораторські, літературні, музичні обдарування, були наділені духовною силою, яку вміли обертати в потугу своєї влади, здобувати собі підтримку духовенства, старшини і мудрішої частини посполитого люду[2].
Києво-Могилянська Академія за двісті років свого існування виховала козацьку еліту нашого народу. Сьогоднішня владна верхівка в Україні має з кого брати приклад, але через брак елементарної культури, духовності й патріотизму не хоче й не буде навчатися у своїх не своїх попередників[2].
Дніпровська хвиля в море понесла
Поганське ідолля страшноголове.
Його змінив розп'ятий синЄгови —
Філософ з іудейського села.[3] — «Багато їх було, і всі — богове…» («Львівські сонети»).
Створила васбезсмертна книга,
Де з Богом ви взяли союз,
І на крилі архістратига
Писались твори ваших муз.
І тяжко вас карав Єгова
За гордощі та ненасить,
Жагу до золота й до слова,
Що в небі зорями горить.[4] — «До євреїв».
В епоху темну і криваву,
Коли, здавалось, зрадив Бог,
Ви здвигнули свою державу, Давидів сонячний чертог.[5] — «До євреїв».
Збрехала до хати прибита підкова,
Скарав мене Панбіг жорстокий Єгова.
Минуле моє відвернулось од мене,
Майбутнє, мов око в обміймах більма.
Є форма прекрасна, а зору нема.[6] — «До Соломії».
RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга друга. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 264 с. — ISBN 978-617-679-191-1
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
