Арифметика має свою власну ділянку, теорію цілих чисел, якої лише злегка торкнувся Евклід і якої не розробили достатньо його послідовники (хіба що вона містилася в тих Діофантових книгах, яких нас позбавила руйнівна дія часу); арифметики, отже, повинні її розвинути або відновити.[1]
Правду кажучи, в той час як інші відкриття у математиці, як, приміром, теорія чисел Ферма і динаміка Ньютона, мають на собі слід індивідуальності, розвиток числення нескінченно малих у XVII ст. нагадує поступове й неминуче розгортання симфонії, в якій «Zeitgeist [дух часу]», будучи водночас композитором і диригентом, відбиває музикальний ритм. Кожен виконує окрему роль у своєму музикальному тембрі, але ніхто не є творцем тієї теми, яку майже безнадійно заплутало введення складного контрапункту.
Аналітична геометріяДекарта і Ферма… принаймні так само відрізнялася від «аналітичної геометрії» Аполлонія і в потенції перевищувала її, як нова алгебра — від античної «геометричної алгебри».
Математика пережила раніше два періоди. В першому задачі ставили боги (делоська задача про подвоєння куба), в другому — напівбоги (Паскаль, Ферма). Тепер ми ввійшли в третій період, коли задачі ставить потреба.
В оригінальних працях Евкліда чи Гаусса є така сама підбадьорлива сила, як і в оригіналах Шекспіра, і в творах Архімеда, Ферма чи Якобі є місця так само прекрасні, як і в творах Горація чи Емерсона.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі