Кирило Ставровецький (Транквіліон) (1581–1646) — український православний і греко-католицький церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар.
Бог світло нам мудротне всім щедро дарує,
Хто ж Бога покохає, такого віншує[1].
З пильністю стережи свою славу і честь, аби їх не згубив за малу солодкість гріха[2].
Простакові все криво, навіть найпростіше, а мудрий і криве справити може[2].
Коли хто хоче бачити і знати Бога, передусім повинен показати перед Богом чисте серце[2].
Якщо хоч трохи виступимо вище природженого розуму, тоді смисли наші не зможуть того осягнути[2].
Розумний світ тільки багатоводний чистий розум зрить[2].
Бог є істота надістотна, але бутність над усі бутності, сама істотна бутність, що стоїть перед собою, проста, нескладна, без початку і кінця, без обмежень[2].
Божа сутність неосяжна є для всіляких розумних істот, безіменна і вища всілякої назви та слова, часу, віків усіх безмірних, які далі будуть[2].
І в деревах, і в садах таке знайдеш: одні для виживлення солодкий плід приносять, інші — для зігрівання та будування[2].
О чоловіче, чому не можеш досконало осягти сотворених діл Божих? А це тому, щоб не було рівне твоє пізнання з Божим[2].
Правдива людина є небом і землею: від пупа горішня частина є небом, долішня — землею[3].
Чи єдина річ ум і розум? Треба відати, що не єдина. Інша сила: ум — саморослість душі, тобто джерело всякого розуму людського. Розум же ззовні в душу приходить. Коли чого від кого навчишся і зрозумієш — це і є розум. А ум у душі сам від себе розумний[3].
Хай тіло перебуває під владою розумної душі і хай навчається та пізнає, що порохом є і начинням вимовності[4]. Отож нехай не підноситься в пиху[3].
Постає душа на тіло, а тіло воює на душу. То для тіла долішню сторону люблю, де гріх царює, а душею вишньої вітчизни прагну[3].
Як вогонь і повітря є тонкі тіла, ніби й невидимі, так само й дві злості є невидимі: заздрість і пиха, які криються при невидимій душі. Так само й сатанинські злості: ласість, як вода, і вбивство, як земля[3].
Змінність непостійного ума — як вода. Легковажність безум’я та порух до злості є наче повітря. Також і розпалення блудних пожадливостей — як вогонь[3].
Грішні свою мудрість і самовладу обертають на зло[5].
Передусім кладу похвалу мудрості природженій, тобто філософії, якою царі царюють і сильні правду пишуть, і політичний закон кладуть, а мучителі землю тримають[5].
О премудросте святая!
Воістину по душах праведних ходиш,
Але і грішників нині від тьми на світло виводиш[5].
Премудрість такий дар у собі тримає,
Що любителів своїх близько Бога уміщає[5].
О мудросте преславная!
Від віків у чоловіці давняя!
Любителі твої тобою прославлені[6].
Любителі твої, о славная премудросте,
Вийшли з темряви та з безрозумності[6].
О мудросте преславніша,
Над золото ти й каміння дорогого чесніша[6].
О мудросте преславніша!
Ти царів держава,
Простим ти вічна слава.
В тебе довгота днів і багатства в правиці,
Слава ж, честь і держава у твоїй лівиці[6].
Де мої сади і красні виногради?
Та ж твоїми ногами, о смерте, попрані[6]!
Вчора слуги мої — за мною ордою,
А нині ні єдиного зі мною[6].
Де нині ті тирани неужитії
І князі на землі знаменитії?
Смерть у гріб поклала,
Веселість їхню і славу забрала[6].
Багато злого, смерте, на цім світі броїш,
І з премудрих філософів сміховисько строїш.
В голові тій, де світлая премудрість
столицю свою мала
І в ній спочивала,
Там нині тільки смродливая пустка зостала[6].
Тіло видимое с чотирох елементів съставлено: плотьем землі, кровь от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа, же невидимая, розумная и несмертельная, дуновенієм божбим в тіло вложена. [1]
Первая найпреднійшая премудрість — в персоні сина божія. Вторая премудрість — дари духа святого, в душах пророцьких и апостольських и богословських и в прочих светих, угодницєх бозьких. Третя мудрість — прирожоная в кожной души, годной и негодной. [2]
Можна перемогти лакомство — утриманням, об'їдання і пияцтво — постом, блуд одіяння — чистотою душі й тіла.[7]
Пізнай самого себе, бо ти є дивним і розумним створінням.[8]
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
Цей термін має також інші значення. Див. Кирило
Стаття у Вікіпедії
