А я їй казала: пані Ізольдо, що більше пережитого, що більше сліз, що більше болю, то менше слів потрібно[1]. — З інтерв’ю
Історії логічні, без загадок і прогалин, у яких усе зрозуміло, часто бувають неправдивими[1].
Знаєте, я часто зауважую, що велике добро завжди сусідує з великим злом. Я це завжди відчувала в розмовах. Якщо є Бог, то є і диявол. Або навпаки.[2]
Своє дитинство я не проміняла б на жодне інакше. Воно підготувало мене до всієї іншої частини мого життя – завдяки моєму дитинству я розумію, про що цей світ. Завдяки моєму дитинству я знаю, що таке страх, я знаю, що таке мужність. Мене не так легко шокувати. Усі діти вийшли з війни мудріші та зріліші. Для того, щоб вижити, всі повинні були бути мудрі: і польські, і єврейські діти…[2]
Думаю, я теж якось допомагаю видобуванню пам’яті. Люди розповідають свої історії тому, що хочуть розповідати. Хочуть, щоби про них пам’ятали. А репортаж є способом запам’ятовувати, є записуванням справжніх розповідей. Репортаж є пам’яттю. А пам’ять є однією із головних людських потреб.[2]
Я була цікавою дитиною. Ще в дитячому будинку, де виросла. А потім у Варшавському університеті зрозуміла, що живу в світах замкнених, вигаданих. І в мене прокинулась цікавість до світу реального. Тоді я захотіла стати репортеркою. Коли мала якісь перші практики в газетах, то дуже була втішена, бо могла кудись поїхати, щось побачити, послухати, із кимось поговорити. Хоч тексти мої на той час були якимись невдалими етюдами, але це вже був контакт зі справжніми людьми. Це мені подобалося. А потім я почала писати те, що ми нині називаємо репортажем. Мені хотілося переказувати світ. А він заслуговує на те, аби бути записаним.[2]
— На тобі того дня був светр із червоно. Пухнастої вовни. «То був гарний светр, додав ти, — з ангори. Належав дуже багатому євреєві… Поверх светра були два шкіряні ремені, а посередині на грудях ліхтарик. «Уявляєш, як я виглядав!» - казав ти, коли я запитала про день 19 квітня… — Я так казав[3]? — Пер. Остапа Сливинського//З документального роману «Раніше за Господа Бога»
Було прохолодно. У квітні вечорами буває прохолодно, особливо якщо людина мало їсть. Тому я одягнув светр. Це правда, я знайшов його серед речей одного єврея. Якогось дня їх усіх вигнали з підвалу, і я взяв собі ангоровий светр. Добротна була річ[3]. — Пер. Остапа Сливинського//З документального роману «Раніше за Господа Бога»
— Я знаю, що ти любиш такі історії, тому я згадав про це. —О ні. Ти згадав, бо хотів щось показати. Конкретику, спокій. Ось у чому річ[3]. — Пер. Остапа Сливинського//З документального роману «Раніше за Господа Бога»
Дебютна книжка Ганни Кралль називалася «На схід від Арбату». Видана 1972 року, вона містила репортажі з Радянського Союзу. Поляки не любили тієї країни, проте наклад розійшовся блискавично. Бо репортерка описала СРСР так, як описувала Польщу[4].
Ми говорили, що репортер має написати так, щоби цензор пропустив, читач відчув, що тут є правдою, а сам автор міг подивитися собі у дзеркалі в очі. І репортери примудрялися все це поєднувати в одному тексті. Тоді у Польщі говорили, що добрий репортаж має не тільки друге, а й третє, четверте і сьоме дно. Коли текст має сьоме дно, то він є багатовимірним. Майстром такого репортажу була Ганна Краль.[5]
У вступі до нещодавнього перевидання «Арбату» 2014 року репортер Маріуш Щиґел (1966) пише: «Загадка для молодих читачів. Ось речення про те, як можна дістатися сибірського села Вєршина: „Автобус їздить щоденно за винятком днів, коли падає дощ, коли заметілі, коли весняне й осіннє багно й коли на дорозі вибоїни — після дощу, заметілей і багна”. Це речення критики наводили як приклад майстерного стилю Кралль і геніально поданої інформації. Що в ньому незвичного? Кралль пише, що автобус до Вєршини їздить щоденно, але водночас завуальовано повідомляє, що автобус до сибірського села насправді не їздить ніколи. Не каже цього прямо, бо Радянський Союз має бути щасливим взірцем, де все приречено на успіх»[4].
— Войцех Ґурецький
1986 року було ухвалено рішення повністю знищити вже віддрукований десятитисячний наклад книжки Ганни Кралль «Сінна лихоманка», хоча вона складалася з текстів, раніше публікованих у пресі, й була схвалена Головним управлінням контролю над пресою, книговиданням і видовищами (у Польщі діяла дворівнева цензура видань: спершу треба було дістати згоду на друк книжки, а потім — ще на розповсюдження). Вочевидь, хтось перечитав книжку від початку до кінця і дійшов висновку, що таке нагромадження крапель води загрожує владі справжнім потопом[4].
— Войцех Ґурецький
Її проза, яка сформувала окремий напрям у сучасній документалістиці, справляє сильне психологічне враження. Кралль детально показує, як народжується історія у спогадах її респондентів – як болісно й ретельно підбирають вони слова і підлаштовують факти. Будемо старанно підбирати слова і намагатися нічим не зранити – інших насамперед. Свої романи вона завжди пише відсторонено й навіть холодно. Це суто робота репортера, на якій Кралль знається[3]. — З есею «Ганна Кралль»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
«Раніше за Господа Бога» написаний на основі інтерв’ю з Мареком Едельманом, одним із керівників повстання у Варшавському гетто, відомим повоєнним кардіологом. Книжка вийшла 1977 року. Доти вже сформувались очікування від книжок-свідчень про Голокості (іще сформованішим було замовчування теми). І от Кралль фіксує спогади Едельмана, який «не так, як слід» розказує про Шоа й тим бентежить і злить слухачів. Він говорить тихо і рівно там, де очікують на крик. Кричить там, де всі готуються до меморіальної хвилини мовчання. Едельман говорить про естетику приватної смерті й громадянське послання публічної[6]. — Про документальний роман «Раніше за Господа Бога»//З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
У книжці Кралль є поетична смерть поетки, вбитої серед соняшників, і спухле від голоду напіврозкладене тіло немовляти, яке викинула на вулиці гетто мати, бо не було за що поховати. Ці смерті однаково героїчні, але одну з них намагаються зробити красивою і тим стишити жах[6]. — Про документальний роман «Раніше за Господа Бога»//З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
Герой Кралль кричить: помирати, відстрілюючись у гетто від нацистів, було легше, ніж рити собі могилу перед розстрілом чи йти в газову камеру. Героїка спротиву, естетика подвигу, як виклику, подвиг як терпіння за межею терпіння. Це справді проблема, і вже не літературна. І з нею Кралль живе, дуже буденно – без пафосу і патетики, починаючи вже з цієї давнішньої книжки, яка і зробила її відомою[6]. — Про документальний роман «Раніше за Господа Бога»//З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
«Про що слід помовчати в найвідвертіших свідченнях?» – ось головне запитання репортерки Ганни Кралль. Навіть так: як помовчати – бо мовчання теж буває різним[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
Ганна Кралль народилася в єврейській родині, на початку Другої світової була зовсім маленькою. Її родина загинула, а її саму врятували під час транспортування до гетто. Дівчинку переховувала польська родина, а після війни вона виховувалась в сиротинці. Уже дорослою жінкою Кралль скаже, що діти війни були дорослими, які щосили намагались видати себе за дітей[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
Кралль завжди залишає в репортажах певний простір незнання: виразні лакуни, закрити які ані респондент, ані репортер не в силах. Пише про екстремальні досвіди, а єдиний, хто може вповні свідчити про досвіди за межею терпіння свідчити вже нездатний[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
В інтерв’ю вона описує свій робочий простір – хаос тек із записами, книжки-довідники, стіл, за яким передруковує написане, і диван-ліжко, де власне пише. Поруч немає приватних речей. Її робочий простір відокремлений від біографічної повсякденності. Такі самі її книжки[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
Репортерка спокушає повсякденність, а не метафізичні пошуки істини – хоча напрям, у якому авторка працює, назвуть саме метафізичним репортажем, бо стосується він великих питань буття. Ніяких абстрагувань насправді в її прозі немає: от конкретні люди, які нищать інших конкретних людей, і це буденність[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
Кралль-репортерка спокушена саме повсякденністю іншої людини, навіть якщо досвіди її та її героїв збігаються. Помножити своє життя на чужі історії, так про нього ічторії й не створивши, — це й значить бути авторкою високих художніх репортажів[6]. — З есею «Ганна Кралль»
— Ганна Улюра
«Розкажіть мені історію. Правдиву. Важливу. Чужу або власну». З цього прохання починалися всі її книжки, ним же вони й закінчувалися. Вона неохоче, але чесно відповідає, коли її питають чи підтримує вона спілкування з героями вже написаних творів. Ні, каже, вона не дружить із тими людьми: це означало би жити тільки їхніми історіями. Люди хочуть розказати свої історії, її робота – зберегти пам'ять. Робота завершена, герої розчиняються в своїх словах, а життя триває[1]. — З есею «Ганна Кралль»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
