Олег Ольжич

	Олег Ольжич
	Стаття у Вікіпедії
	Роботи у Вікіджерелах
	Медіафайли у Вікісховищі

Олег Ольжич (справжнє ім'я: Олег Кандиба, 1907–1944) — український поет, археолог і громадський діяч. Син Олександра Олеся.

Цитати

Нащо слова? Ми діло несемо.

Держава не твориться в будуччині,

Держава будується нині.

Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами, — та, що перемагає.

Слава ворогові, що твоєї ненависті вартий.

Міцніша — віра, і дзвінкіший — чин.

Є незмінна земля, і усе на ній — зміна невпинна.

Прокляття моїй плоті,

Що слабша за мій дух!

Не роки життєвою мірою — зміст.

Захочеш — і будеш!

Здорові і молоді народи не знають самообмеження.

Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів.

Дух — крига і стихія вогняна.

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не підняти.

Ідея слави вкороновує українську духовність.

О Націє, що над добро і над зло,

Над долю, і ласку, і кару…

Там втрат не буває, де жертва -

Здобутий в огні бастіон!

Бо лаврами діл, а не слова,

Вінчає велика пора.

Хто має уші — хай слуха!

Хто має серце — люби!

Є погляд у того жорстоко прямий,

Хто смерті заглянув у вічі.

На грудях зводите руки,

Бороните душу вашу, —

Не ждіть ніхто милосердя -

Я камінь з Божої пращі.

Хто вмів справедливо карати,

Той дивиться смерті в лице!

Ворожою кров'ю і гуком мортир

Виписує нарід протести.

	О, неба сірість, оливо води, В густих туманах обважнілі віти, Страшна вагітність, що несе плоди, Які аж правнукам уздріти!
	— «Пройшли пурпурні фінікійські дні…»

З книжки-брошури «Евген Коновалець» (Прага, 1941)

Полковник Коновалець...
В цьому імені, що майже ніколи не стрівалося на сторінках української преси, а так часто греміло у світовій – чулася важкість великої і грізної доби.
В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового і упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну, вже не перестав, не зважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все – і стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці і підземні здрігання двох дальших десятиліть^[1].

Був це вождь Богом даний і Правдивий, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю подолану і закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу і боротьби.
Коли родиться провідник? Чи він передозначений вже народженням чи сховані потенції розкриваються аж у певних обставинах, в умовах змагання? Син сільського вчителя з Зашкова під Львовом, вихований у патріархальній родині, молодий львівський ґімназист, як бачимо його на світлинах – чи хтось міг вгадати в цьому хлопцеві майбутнього провідника великого народа^[1]?

На обрії громадяться поволі хмари світової війни. Галицька молодь відчуває напруження і хоче чинно стріти події та можливості, що вони принесуть. Студентство на свойому зїзді висуває гасло самоздійснення і кличе українську суспільність до мілітаризації. Закладаються «Січі».
Евген Коновалець бере участь у всіх цих акціях. Але він – скромна людина діла, справу очолюють блискучіші одиниці. Його час ще не прийшов, він – там, у сірій мряці майбутнього, де в тяжких змаганнях і небезпеках розвіються легкі, поверхові натури, а лишаться тільки тверді й незрушні, як скелі^[1].

В полоні, перше в Чорному Ярі, далі в Царицині, віднаходить він давніх товаришів, зокрема Андрія Мельника і укладає з ними пляни на майбутнє. Полонені старшини українці мають готувати себе до недалекої служби власній нації та її збройній силі. Евген Коновалець передбачує розвал російської імперії і хоче зробити все в його силах, щоб його можна було належно використати. В цьому передбаченні і попередженні подій вперше виразно виступає провідницька природа Евгена Коновальця. Старшини відбувають правильні військово-наукові курси, вчаться московської мови, перекладають на українську мову військові підручники і статути^[1].

В політиці Центральної Ради було досить речей, щоб викликати недовірря і закиди. Але вояцькій натурі 27-літнього Евгена Коновальця державний провід був державним проводом і, глибоко розходячись в свойому націоналізмі з соціялістичним урядом, Евген Коновалець і Січові Стрільці уважали, що не шляхом криз і переворотів у молодій державі, а тільки напруженою конструктивною працею можна осягнути направу відносин.
Тому, коли настав гетьманський режим, Евген Коновалець воліє, щоб Січових Стрільців розформовано. В цій засадничості друга характеристична риса особистости Евгена Коновальця^[1].

Командирам Січових Стрільців Директорія надає ґенеральські ранґи, які вони відхиляють. Висувається плян тріумвірату: Симон Петлюра – Евген Коновалець – Андрій Мельник, одначе військовики хочуть лишитись самі собою. Евген Коновалець віддається розбудові Корпусу, пізніше Дивізії С. С., за короткий час роблячи з неї зразкову, дисципліновану військову одиницю^[1].

У Парижі засідають конференції, що поступово фіксують утворені відносини. Версальська Европа не визнає ще стану речей на сході, справа Галичини не вирішена остаточно. Все це вимагає від українства постійного поготівля та революційного кипіння, щоб чинами засвідчити в потрібну хвилину свою волю жити та боротися проти накинутих йому чужих форм.
Полк. Коновалець вертає до Львова й перебірає команду Української Військової Орґанізації. Цілий 1921. р. виповнений масовою саботажево-боєвою роботою^[1].

В тому, як Евген Коновалець зумів завжди схопити суть доби, знайти її розвязку і зробити свої рішення, лежить істота його вождівства, людини надзвичайної чуйности, певности себе, ініціятиви та великого стилю.
Період УВО був майже чистою революцією чину, ще без достатнього проґрамово-політичного завершення, але вага цього періоду – надзвичайна. В ньому лежить коріння всього новітнього українського здвигу. Тут зродився новий, світоглядово і чуттєво, тип українця-націоналіста^[1].

Людина великого політичного хисту, суверенний стратеґ революції і тактик суспільно-політичної роботи, Евген Коновалець покликав до життя новітній тоталітарного типу революційний рух, і то в умовах не власної державности, при людности, і змоги контакту з масою, а в обставинах ворожої окупації, підпілля і незмірних жертв.
Вождь, що від 29–36. р. перебуває головно в Женеві, почуває, як тремтить в його руках міцний і справний апарат Орґанізації. Один його рух і апарат цей починає діяти. Бліда, середньої постави людина з веселими, іронічно приплющеними очима, важким підборіддям і стиснутими спопелілими устами знає, що досить одного її слова, щоб вибухнули петарди, залунали з рук юнаків револьверові стріли^[1].

Поїзд приходить на ротердамський двірець о 10.16 вранці. Полковник виступає і простує до готелю «Централь», де спиняється під іменем Йозефа Новака. У кімнаті ч. 104 на нічному столику зявляється чорне розпяття, що з ним вождь подорожує. Він не хоче чекати приїзду секретаря, що спішить літаком з Відня на умовлену годину, і сам скорше порозумівається зо звязковим.
Зустріч відбувається передчасно, о 12. год. в каварні «Атлянта». Вона коротка. Гість скоро відходить, лишаючи в руках Полковника невеликий пакет. Вождь розплачується і прямує назад до готелю. Тоді на головному бульварі Ротердаму – Колсінґел вибухає червоно-синє полумя і дим. Еспльозія стрясає містом^[1].

Могила на цвинтарі «Кросвік» у Ротердамі не замкнула Евгена Коновальця.
Постать, що виросла з державного змагання 1918 – 19. р. р. піднеслася як огненний стовп над подоланою Україною і відблиск його осяюватиме ряд майбутніх десятиліть. З волі вождя розгорнувся неозорий націоналістичний рух і повстала міцна Орґанізація.
Ведена твердою рукою найближчого Його Співробітника, від часів Києва, Білої Церкви і Львова, в затяжних боях і трудах сучасности, становить вона той хребет, що тримає просто тіло української нації, є її остоєю й силою.
Важкі хмари залягають над нашою землею, йдуть здалека вітри і бурі, але Нація знає, що з Його духом, з Його заповітові вірними людьми, вона не заламається у негоді, а переможе^[1].

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и ^к ^л ^м Життєпис Євгена Коновальця від Олега Ольжича. Книжка 1941 року

Джерела

Поділіться цитатами з вашими друзями:

[localhistory-1] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и ^к ^л ^м Життєпис Євгена Коновальця від Олега Ольжича. Книжка 1941 року

[1]