Спостерігаючи за англійцями

Матеріал з Вікіцитат
Версія від 13:53, 18 березня 2021, створена Alice Redhotroof (обговорення | внесок) (#WikiGap, #SheSaid)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

«Спостерігаючи за англійцями» — науково-популярний бестселер британської соціальної антропологині Кейт Фокс, що вийшов 2004 року.

Цитати

Про роботу над книжкою та антропологію

  •  

...англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами[1].

  •  

...ні, я не планую понад стереотипами, я маю намір пробратися в середину стереотипів. Я не шукатиму їх навмисно, але й не заплющуватиму на них очі і, якщо моє дослідження виявить, що певні поведінкові патерни англійців, таки, відповідають певним стереотипам, то я розгляну цей стереотип під лупою, поміщу в чашку Петрі, препарую його, розчленую, розкладу на найменші частинки і протестую усіма можливими способами, розкодую його ДНК, буду по-всякому з нього знущатися і вертітиму ним на всі боки, поки не знайду те зерно (або ген) правди[2].

  •  

О, так, Визначення культурного коду англійців — це вже звучить як великий, серйозний, амбіційний та вражаючий науковий проект. Таке точно може зайняти втричі більше часу, аніж дозволено видавничим контрактом, особливо, якщо взяти до уваги усі ці чаювання[2].

Про погоду і патріотизм

  •  

Кожне обговорення англійських розмов, як і самі англійські розмови, обов’язково починаються з Погоди. Дотримуючись букви закону я, вслід за усіма дослідниками англійськості, наведу знамениту цитату д-р Джонсона: «Коли двоє англійців зустрічаються, то перша тема для розмов — погода». Хочу наголосити, що минуло двісті років, а спостереження все ще актуальне[1]!

  •  

Надавати перевагу холоду, а не теплу — це більш прийнятно, аніж не любити сонячну погоду. Та це ще так-сяк, гірше, якщо ви більше тішитеся дощу! Дотримання погодних правил гарантує, що навіть найдивакуватіші погодні уподобання минуться за так і їх спишуть на кумедну ексцентричність[1].

  •  

Як влучно зауважив Паксман, англійці «схильні безмежно дивуватися погоді». До того ж, їм це до смаку! Проте, ми ще й очікуємо цього здивування — ми звикли до мінливості нашої погоди і сподіваємося на часті зміни. Нам тривожно, якщо декілька днів поспіль погода не змінюється: дощить понад три дні — час побоюватися повені, день-два снігу — час оголосити надзвичайний стан, а тим часом — вся країна безпорадно ковзає і буксує[2].

  •  

Погода для англійців таки справді є одним з небагатьох приводів для неусвідомленого та щиросердого патріотизму[1].

Про правила світських бесід

  •  

Забудьте про впевненість у собі, плавність та природність поведінки — це неприйнятно і не по-англійськи. Вайлуватість, нерішучість та неоковирність — от це по-англійськи! Відрекомендуйтеся похапцем і якомога нерозбірливіше. Якщо ви таки називаєте своє ім’я, то промимріть щось геть незрозуміле. Руку простягайте нерішуче і з-пів дороги відсмикніть її незграбно. Привітайтесь приблизно так: «Еее, хм, приємнопознайомитись, еге, привіт?»[1].

  •  

Ця книжка — не для соціологів, а, радше, для тих містичних істот, яких видавці називали «добре обізнаними любителями[1].

  •  

Інакше кажучи, розмови про погоду — це форма «словесного вибирання бліх», такий собі еквівалент «соціального вичісування» у наших родичів приматів, які, будучи і так чистесенькими, можуть годинами вичісувати хутро один одному, а все для того, щоб зміцнити соціальні зв’язки[1].

  •  

Типова англійська бесіда може початися з «погодного привітання», далі буде дещиця «погодних балачок» для налагодження розмови, а потім, «за замовчуванням», — регулярні відступи про погоду. Тепер стає зрозуміло, чому іноземним, та подекуди й англійським, дослідникам здається, що ми зациклені на цій темі[1].

  •  

Так вже повелося, що наші ритуали знайомств та вітань незґрабні, недоладні і позбавлені й натяку на світську елегантність. Коли ми у дружньому колі, то нам трохи легше, хоч ми і не знаємо до ладу куди подіти руки — не знаємо чи то обійнятися, чи краще поцілуватися при зустрічі[2].

  •  

Від «нахрапистого американського» «Привіт, я Біл з Айови», ще й в поєднанні з простягнутою для привітання рукою і посмішкою на всі 32 зуби, англійці одразу ж зіщулюються і задкують[1].

  •  

....англієць не хоче знати, як вас звуть і не називатиме свого імені, аж поки ви не досягнете вищого ступеня близькості, — скажімо, візьмете заміж його дочку. Навіщо ті імена[2]!

  •  

Власне, якщо ви хочете скидатися на правдивого англійця, то посеред всієї цієї плутанини з привітаннями та знайомствами покладіться на єдине надійне правило — виконуйте ритуали знайомства так-сяк: завмріть, поводьтесь сковано, ніяково і спантеличено[1].

  •  

...іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім’я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю, цілком невинну буденну інформацію, треба витягати обценьками і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися[2].

  •  

Далебі, англійцеві дозволено виражати емоції, хоча, стривайте — йому дозволено виражати певні емоції. А якщо бути точними, то тільки три:
• здивування (за умови, що воно висловлене у лайливій формі);
• лють (в принципі, форма та ж);
• тріумф / захват, які теж часто передбачають вигуки та лайку.
До того ж, доволі непросто зрозуміти напевне, яку з тих трьох дозволених емоцій англієць намагається виразити[2].

  •  

Англійці — це, поза сумнівом, нація пліткарів. Британські вчені з’ясували, що дві третіх усіх наших розмов присвячені обговоренню наступних соціальних тем: хто, що і з ким; хто «в фаворі», хто «в опалі» і з яких причин; як гідно вийти із усіляких халеп; стосунки та поведінка друзів, родичів та зірок; наші власні проблеми з сім’єю, друзями, коханцями, колегами та сусідами; деталі світського життя. Коротше кажучи, ми пліткуємо про все[1].

  •  

Англійці можуть роками їздити в транспорті (вранці і ввечері) з одними і тими ж пасажирами і ніколи й словом не перекинуться — це абсолютно звична, навіть нормальна практика. Повна нісенітниця, якщо подумати, але всі, з ким би я не говорила, підтверджують це правило. «З часом, — розповіла мені одна пасажирка, — коли ви бачите на платформі ту ж саму особу кожного ранку, може ще й сидите навпроти неї у вагоні потяга, то можете кивнути у знак привітання. Та це й все, далі цього не заходить». Я поцікавилася: «А скільки це “з часом”?» — і почула: «Ну, може, з рік чи десь так. Це залежить. Люди ж різні бувають — хтось більш товариський, хтось менш»[1].

  •  

І сказав Бог Мойсею: «Перший, підійди до мене!». А він прийшов другим, і відправив його Бог в кінець черги, щоб не порушував порядок черги». «Всенародне захоплення» — так 1946 року Джордж Мікеш, угорський письменник-гуморист, описав черги в Англії. «На Континенті, — вів він далі, — люди, чекаючи на автобус, вештаються собі туди-сюди, хто як хоче. Коли автобус приїздить — вони женуть до нього юрбою... Англієць, навіть сам-один, чемно формує чергу[1].

  •  

«Англійці просто не можуть говорити про секс серйозно, без жартів, — жалілася я в записнику, — власне, одного і того самого жарту: якщо мені ще хтось запропонує "допомогти на практиці" з розділом про секс, то я закричу не своїм голосом». Побіжна згадка слова «секс» автоматично запускає кнопку сарказм чи глузи, а в мовчкуватих екземплярів викликає незграбне бажання пальнути щось примітивне, в стилі ой‑ще-ще-не-спиняйся, а в крайніх випадках респонденти просто хіхікають. Це не просто правило, це вже мимовільний неосмислений рефлекс — такий, як колінний рефлекс. Скажіть «секс» і англійський гумор зразу хвицьне коліном[1]!

  •  

Нас коробить від врочистості, і вона нам здається трохи безглуздою. Найсерйозніші, найофіційніші, найурочистіші моменти церемоній, як на зло, викликають в нас непереборне бажання розсміятися. Це напружений, нервовий сміх — близький родич колінно-рефлекторного гумору. Гумор — наш улюблений спосіб подолати незручність, а сміх — найкращий інструмент у боротьбі із «соціальною не-дужістю»[1].

Цитати про книгу

  •  

Книжки і загалом література – це не лише фізичні примірники видань. Це щось дуже магічне. Це не просто набір літер, перелік бестселерів, рекомендацій від лідерів думок. Вони постають з любові і дружби. Ця книжка саме така. Вона про те, як об’єднуватися, як розуміти іншого, як доносити красиву, кумедну, смішну, різну ідентичність в абсолютно несхожу країну, знаходити точки дотику і рости на цих точкам усім разом[3].

  — Катерина Міхаліцина
  •  

Кейт пише у дуже цікавий спосіб, комічний і дотепний. І ключовим у цій книзі є те, що ми називаємо прихованими правилами поведінки англійців. Але в будь-якій культурі ми бачили такі правила і власне про них ми дізнаємося на підсвідомому рівні. Але Кейт як фахова антропологиня любить спостерігати за тим, як поводяться люди. І багато англійців після прочитання книжки були дуже здивовані, як вона бачить і пояснює речі, про які вони навіть не здогадуються»[3].

  — Генрі Марш
  •  

Кейт провела багато різних експериментів для цього дослідження. Один із експериментів полягав у тому, що, йдучи в натовпі, Кейт робила вигляд, що щось шукає в сумці й випадкого когось штовхала. І дійсно, очікування справдилися. Англійці завжди вибачалися, навіть якщо вони не були винні у цьому зіткненні. Потім Кейт спробувала провести подібний експеримент в інших країнах, але вона не почула вибачень.
Інший висновок, який Кейт вивела зі своїх спостережень: ніколи не намагайтеся обійти чергу. Вона пробувала, але їй це не вдалося[3].

  — Генрі Марш
  •  

Ця книжка не лише прагне вивести формулу англійськості, вона про те, що людей об’єднує спільний досвід, пам`ять, міста, які мають збагачення для них, певні герої, приказки, способи реагувати на стрес тощо. Вона про те, що певні особливості твого побуту не є такими ж особливими, вони є у багатьох інших домівках також. І це такий спосіб єдності зі спільнотою, до якої належиш[3].

  — Ірина Старовойт

Примітки

Джерела

  • Фокс Кейт. Спостерігаючи за англійцями. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 608 с. — ISBN 9978-617-679-562-9