Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 1596 — 1647) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований 1996 року.
Розумне Боже створіння — людину на долині під сонцем постановив Бог бути господарем, або доглядачем усім земним створінням[1].
Людина у вчинках своїх і потузі не є одностайна й послідовна[1].
Людина уподібнюється ніби до сирої їжі, до гниття схильної та нестравної. Тоді всемогутній Бог вживає, як сіль, зверхників, аби їжа не зогнила[2].
Гарно й почесно бути свічкою, бути оком, бути сіллю, бути ангелом.
Але свічка має світити, око має дивитися, сіль має діяти на гнилизну та її припиняти. Посланцеві ж неба треба уважно дбати й самому по-ангельському жити, та й тих, що йому доручені, належно наставляти[2].
Як вогонь, хоч і має всепроникальну силу, але постійно мусить вважати на матеріял, що його він обпалює. Так і зверхник при своїй силі, повазі та честі повинен завжди зважати на потреби й вади своїх підлеглих. Слушно можна зверхників прирівняти до духа, бо вони таки є зверхниками, ніби душею людей, що їм доручені[2].
Як цілісна душа є в усьому тілі, так і зверхник повинен через свої повчання і поради весь бути в кожному з йому довірених[2].
Хто пасе, той мусить не спати, не піддаватись розвагам, а перебувати біля своїх овець[2].
Не зближуйся з тими, що лукавлять, не заздрости таємно тим, що перечать, бо суперечники своєю природою уподібнюються до крука, хижого птаха[2].
Нинішні заперечувальники задля марнотних своїх прибутків — глухі аспиди; затикають собі вуха, а язика вигострюють на лихослів’я[2].
Не може хтось народити сам собі брата, сина ж може[2].
Не може пойняти в дружину собі парубок чи наймит жінку господаря свого після його смерті, бо це кладе підозру, що він перелюб чинив із нею, коли той жив[2].
Та, що ввійшла в шлюб беззаконно, може звільнити себе від того супряжництва і за іншого чоловіка, законного, вийти хоча й чоловіка собі мала[3].
Діти, народжені від заборонених подруж, не повинні називатися перелюбниками, але не будуть і наслідниками маєтків батьків своїх[3].
Одна й та ж людина в натурі своїй залишається, як у стані невинності, так і в стані переступства[3].
Хто подружжя шукає для наповнення нащадками землі, той від землі буває у володінні і тварині подібний. А хто нащадками побожними небо наповнює, той правдиво землею володіє[4].
Три речі є до вподоби Богу і людям: згода братів, милосердя до ближніх і згода між чоловіком та дружиною[4].
Без згоди та спільної любови народжується в домі постійна пожежа смутку й печалі, а втіха не приноситься[4].
Подружня любов не тільки все в домі споряджає, а ніби день від дня добро примножує[4].
Поштивість та пошанування пристойне має з'являти подружжя: жінка чоловікові як голові, а чоловік жінці як власному тілові[4].
Як вода природним способом вогонь гасить, так і смерть кожній людині життя губить[4].
Ледве люди починають жити, а вже смерть над ними різноманітні сіті наставляє[4].
Так само, як кожна людина має свою власну матір, з нутра якої народжується на світ, всі отак люди мають спільну матір — землю, яка всіх у своє нутро приймає[4].
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
