Украї́нська мо́ва (історичні назви — ру́ська, руси́нська) — національна мова українців. Належить до слов'янської групиіндоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні.
Цитати
Українська мова – це ключ до семи замками замкненого сезаму української душі, чародійний талісман, вічне євшан–зілля, що запахом своїм не дозволяє нам забути рідної матері, з крови й кости якої походимо. Зберегти повноцінну українську культуру в іншій мові – неможливо, а хто перестає живитися хлібом рідної мови, культури, традицій тощо – раніше чи пізніше гине.
Закидали намъ, що мова наша єще не оброблена, а про тоє и неспосôбна, щобъ въ нêй вже теперь висшіи науки преподавати! […] Всѣ смо видѣли, що ся знайшла и интеллигенцію, и що мова добре и високо выроблена […]. Кобысьмо давнѣйше до того пôзнанья були прійшли, не бувъ би ся нѣкто важив намъ закидати, що не маємо выробленои мовы, що не маємо свѣтлыхъ мужей. (1848)[1]
— Михайло (Куземський), голова Головної Руської Ради на Соборі українських учених
Поляки въ Россїи и Австрїи пôд взглядомъ языка и лїтератŏри сôтъ самостоятельными, а чомже Рŏсини пôдъ тимижъ самыми правительствами не маютъ быти такимижъ? (1855)[2]
Майже цѣла наша дотыхчасова литература основана на чужихъ подставахъ, […] народъ не принялъ ей яко своей дитины , […] не срозумѣлъ нашого книжного языка. […] Многіи запрещали намъ всего житья литературного, числили насъ до Поляковъ; мы же, хотящи выдертися зъ подъ вліянія польского языка, сталися невольниками старославяньской и россійской мовы, а тымъ способомъ нашъ языкъ, именно поезія утрачае на своей пѣвности и благозвучности![3]
— стаття «Допись. Зъ подъ Львова», газета «Зоря Галицка», 3 квітня 1857
Так наша народна мова й не визволилась з-під церковнослов'янської чи староболгарської через те, що наша країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестантського. […] Вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських українців до помосковлення!
Українське слово. Ти частка тих, що вже давно померли, їх кров живуща, їх жага нетлінна, безсмертне і величне, як Говерла, багате і дзвінке, як Україна.[4]
Коли переходиш із російської на українську, з'являється відчуття новизни відтінків, мова ніби з якимось цікавим вибриком, а коли, навпаки, з української на російську, то остання спочатку здається якоюсь прісною, по-лакейському вихолощеною.[4]
Українські пісні стоять далеко вище від інших знаних. В них щирість і природність, особлива сила і ніжність почувань, короткий яркий вислів і кипуче чуття. А українська мова напричуд поетична й музикальна так, що під оглядом можна порівняти її хіба із старою грецькою або новою італійською.
— Осип Бодянський
Усі, хто виправдовує незнання української — манкурти без роду-племені, перекотиполе. Україна починається з мови!
Кожен громадянин, громадянка, які знають українську мову, а це переважна більшість населення, особливо молоде покоління, повинні ПОЧИНАТИ РОЗМОВУ БУДЬ-ДЕ, БУДЬ З КИМ, БАЙДУЖЕ ПРО ЩО УКРАЇНСЬКОЮ. Тоді їхні співрозмовники будуть відповідати українською і, як показує мій досвід, робитимуть це радо, навіть з посмішкою. Таким чином ми звільнимо самих себе від застарілих стереотипів, спілкуватися українською мовою стане для всіх нормально і легітимно.[8]
Таким чином і в Україні, як то ми бачили і в інших європейських та слов'янських народів, реформація покликала до життя народню мову, як мову літературну. До того часу літературною мовою була в нас мова церковно-слов'янська, як у народів католицьких – латина. Це тільки з часу реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народню мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної живою українською мовою.[9] — «Українська церква. Том 1. Нариси з історії Української Православної Церкви».
А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…[10] — Друга дія, 2.
— Мокій Мазайло
Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!..[11] — Друга дія, 4.
— Мокій Мазайло
А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш…[12] — Третя дія, 6.
— Мокій Мазайло
А де у вас тут витерти ноги? Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків»написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає,— приступу немає.[13] — Друга дія, 9.
— Дядько Тарас (Тарас Мазайло)
Уля Розсохина: А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському «дружиною» зветься. Рина Мазайло: Ну? Уля Розсохина: І знаєш, «дружина» — це краще , як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Рина Мазайло: Ну, бачу я… Уля Розсохина: Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш? На ней, на… Рина Мазайло: Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко! [14] — Третя дія, 1.
Тьотя Мотя: Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад… Дядько Тарас: Хто? Тьотя Мотя: Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє! Дядько Тарас: Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га? Тьотя Мотя: Що? Дядько Тарас: Говорили по-московському? Тьотя Мотя: Що з вами? Дядько Тарас: По-московському, га? Тьотя Мотя: А ви думали по-вашому, по-хохлацькому? Дядько Тарас: Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському… Тьотя Мотя: Єтого нє может бить! Дядько Тарас: Га? Тьотя Мотя: Єтого нє может бить! Дядько Тарас: Доводи? Тьотя Мотя: Доводи? Будь ласка,— доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада. Рина Мазайло: Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли. Тьотя Мотя: Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?.. Дядько Тарас: Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.[15] — Третя дія, 4.
Тьотя Мотя: І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина? Мокій Мазайло: Я — українець! Тьотя Мотя: Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? Мокій Мазайло: Вони такі росіяни, як росіяни — українці… Тьотя Мотя: Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка… Мина Мазайло: Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя Мотя: Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мина Мазайло: Частина — наші малороси, себто руські… Тьотя Мотя: Ну? Мина Мазайло: А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя Мотя: Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько Тарас: Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом…[16] — Третя дія, 7.
Тьотя Мотя: Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці бакалають цією мовою? Мокій Мазайло: Так. Дядько Тарас (про себе): Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… Гм!.. Мокій Мазайло: Так. І партійці, і комсомольці. Тьотя Мотя: Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську.[17] — Третя дія, 7.
Тьотя Мотя: Ага! Так і ви крали?! Дядько Тарас: Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців «лямпу»,— кажемо: лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь «лам-пу». Лампа! Тьотя Мотя: Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців «штуль» — зробили з нього «стул». А вам ліньки було й переробити. Украли у німців «лямпу», так усім видко, що крадена. Лямпа. Дядько Тарас: Ви і в нас крали. Тьотя Мотя: Ви у нас![18] — Третя дія, 7.
Куліш М. Твори: в 2 т. — Київ: Дніпро, 1990. — Т. 2. — 608 с. — ISBN 5-308-00654-7
Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3
Національна ідентифікація українців Галичини у XIX — на початку XX століття (еволюція етноніма) / наук. ред. І. В. Орлевич; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Інститут релігієзнавства — філія Львівського музею історії релігії. — Львів: Логос, 2016. — 320 с. — ISBN 966-7379-85-8
