У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Моррісон.
Тоні Моррісон (англ. Toni Morrison; при народженні Хлоя Арделія Вофорд, англ. Chloe Ardelia Wofford; нар. 1931 - 2019) — американська письменниця й феміністка, лауреатка Нобелівської премії з літератури 1993 року.
Чорні жінки пишуть інакше, ніж білі жінки. Це найпомітніша різниця серед усіх комбінацій чорних і білих, чоловіків і жінок. Нема великої різниці між тим, як пишуть жінки і як пишуть чоловіки, але є різниця між тим, як пишуть чорні та білі жінки. Чорні чоловіки не пишуть інакше, ніж білі чоловіки.
Black women write differently from white women. This is the most marked difference of all those combinations of black and white, male and female. It's not so much that women write differently from men, but that black women write differently from white women. Black men don't write very differently from white men.[1]
— з інтерв'ю 1983 року
Чоловік — це всього-на-всього чоловік. А от син — це вже й правда щось[2]!
Геній Тоні Моррісон, завдяки якому вона уникає кітчу, полягає в тому, що вона знаходить мову, якою передає саму неможливість виразити рабство — процес, який включає щось поза межами реалізму.[3]
У романах Моррісон відсутність білих людей повністю дорівнює їхній присутності. Щоб існував рай на землі, мають бути ті, хто в нього інституціоналістично не допущені. Моррісон не підважує цю тезу. Вона знову і знову дошукується причин такого стану речей. Чому для безпечного життя одних інші мають весь час перебувати під загрозою? Ось її головне запитання[4]. — З есею «Тоні Моррісон»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Тоні Моррісон – перша темношкіра письменниця, яка стала лауреаткою Нобелівки з літератури, у 1993-му. Формулювання комітету – «в своїх сповнених поезії і мрії романах спромоглася оживити важливий аспект американської реальності». Важливий аспект тут – роздуми Моррісон про те, як рабство донині впливає на формування чорної спільноти й ідентичність кожної окремої людини з темним відтінком шкіри, про само знецінення й самооб’єктивацію чорної жінки – бо вона пише таки переважно про жінок (Нобелівський комітет був аж занадто делікатний із тим «важливим аспектом»)[4]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Про популярність цієї авторки годі говорити: вона була бажана і в «крутоголових» преміях типу Нобелівки і Пулітцера, й у «масових» шоу типу «Читацького клубу Опри». Вона ще активно працювала і видавалася, а вже вийшла академічна енциклопедія, присвячена суто її творчості, – небагато письменників за життя такого удостоюються. Вона писала романи, п’єси, наукові есе, дитячі книжки й лібрето про проблеми чорної спільноти, але її вже давно ніхто не намагається зробити іконою «чорної культури США»: фазу культурних символів творчість Моррісон переросла[4]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Вона свідомо відсуває свою біографію на другий план: через неї мають говорити голоси тисяч чорних жінок, які не мали шансу бути почутими. Такий собі не містичний медіум. У Моррісон є збірка наукових есе про літературу: яка зветься «Граючи в темряві» – не тільки в темряві, а й у чорноті й трішки в тіні. В чорноті-тіні-темряві прагне залишитися й вона сама[5]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Назви одинадцятьох її романів – напрочуд і нарочито прості: «Найсумніші» (NB: чи найблакитніші) очі», «Пісня Соломона», «Сула», «Кохана» (це імена), «Смоляне опудало» (це прізвисько), «Джаз», «Рай», «Любов», «Милосердя», «Дім». Останній – «Боже, бережи моє дитя»; ця назва звучить в унісон якраз до дебютних «Найсумніших очей»: дівчат жорстоко карають за невідповідність ідеалам прийнятної краси. Цикл замкнувся, відбувши всі необхідні фази – імена, безіменність, великі ціннісні концепції та їхню відсутність[5]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Уже перша її книжка була вибухом двозначних тем і таких само неоднозначно сильних емоцій. А щоб назвати ті теми-емоції, варто було підняти з самого дна слова, які пережили не одну стадію інфляції сенсів, затерлися до непізнаваності. От яка різниця між «милосердям» і «любов’ю»? Для Моррісон – колосальна[5]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Герої Моррісон легко втрачають і легко знаходять свої імена: втрата тут не завжди зло, а знахідка – благо. І, до речі, Тоні Моррісон – це не справжнє ім’я, її звати Хлоя Арделія Воффорд. Іменем Тоні, отриманим при наверненні в католицизм (на честь відлюдника-цілителя святого Антонія, між іншим), вона почала називатись уже дорослою жінкою[6]. — З есею «Тоні Моррісон»
— Ганна Улюра
Якщо герої її художнього світу – нащадки вихідців із Африки, її звинувачують у вузькості вибору теми, або у віддаленості від білого читача, або ж у надмірній політизованості. Якщо авторка зображує полірасовий світ Америки, де до кольорових ставляться, як до людей другого сорту, їй докоряють категоричністю, тривіальністю та знову ж – політизованістю[6]. — З есе про Тоні Моррісон
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
