Ґжеґож Касдепке

Ґжеґож Касдепке

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ґжеґож Касдепке (пол. Grzegorz Kasdepke) — польський письменник для дітей та молоді, сценарист і журналіст.

Цитати

Діти, особливо малі, – надзвичайно відверті й безпосередні. І що вони менші, то щиріші у своїх розповідях. І вони, абсолютно не соромлячись, розповідають на зустрічах про дуже різні ситуації, які стаються у них вдома. Що сказала чи зробила мама, тато чи бабуся. І, чесно кажучи, якби дорослі були присутні на таких зустрічах, то вони часто-густо червоніли б від сорому чи ніяковіння. І так, я використовую такі цікаві ситуації в своїх книжках.

Для мене найважливішими є книжки про мого сина, про Каспера: «Касперіада» і «Каспер із шухляди». Бо я їх сприймаю як вікно, кватирку, крізь яку можна споглядати минуле. Ті щасливі дні, коли Каспер був маленьким… Зараз це двадцятидворічний хлописько. І я іноді сумую за маленьким Каспером.

Звичайно, я багато спілкувався з вихователями і психологами, коли писав свою книжку про почуття. А особливо це стосується одного з її розділів, який в Польщі викликав досить неоднозначне сприйняття. В українському виданні він називається «Жах, або Звідки беруться діти». І тут я справді дуже багато розмовляв із психологами, які мене переконали, що дітям треба про це говорити. Причому не говорити якось так околясом, а розповідати прості факти, без зайвих подробиць, але факти. І психологи так вважають, і я так вважаю, що краще розповісти про це 6-7-річній дитині, ніж вразити цим 14-літнього підлітка. Тому що старші діти надають цьому вже якогось іншого відтінку, іншого значення. А малюки вислуховують усе це, кажуть «ага, зрозуміло» і йдуть далі бавитися своїми іграшками.

Кожне покоління має свою улюблену літературу й улюблених авторів. Сучасні дитячі книжки сміливо беруться за теми, про які раніше мовчали навіть книжки для дорослих. І це добре! Література не може вдавати, наче на світі живеться краще й щасливіше, ніж це є насправді. А деякі проблеми, прожиті й пережиті за читанням, потім легше подолати, якщо вони трапляться у справжньому житті.

Коли я пишу свої книжки, то не думаю про дітей та їхнє почуття гумору. Я пишу для втомлених татусів. Ні, для мам теж. Але все ж таки більше для втомлених татусів. Я завжди думаю, що ось якийсь втомлений татко захоче ввечері своїм дітям почитати цю мою книжку, то йому буде не нудно. І не нудно буде дітям. Я не розділяю гумор на дитячий чи дорослий. Я пишу ось так, можна сказати, що для дорослих. Але виходить так, що ці книжки дуже подобаються і дітям. Вони регочуть із них. Я взагалі думаю, що Бог дав людям почуття гумору, щоб всім було легше жити.

Коли я почав писати цю книжку, мій син був маленьким. Каспер ходив до дитячого садочка, і я бачив, що часто він не може впоратися з певними емоціями. А не може з ними впоратися тому, що не може їх назвати. Він часто ходив пригніченим, бо з кимось посварився у садочку, чи образився на когось чи сам когось образив. Але він не знав, як ці почуття називаються, що це за почуття і, відтак, як із ними впоратися. А я вже тоді зрозумів, що впоратися можна тільки з названими речами. Якщо ми це проговорюємо, то одразу видно вихід із такої ситуації. Я написав першу історію. Вона була про сум, про те, як люди сумують одне за одним. А потім я зрозумів, що це не може бути якась одна історія, і почав писати далі. — Про книжку «Велика книга почуттів»

Куба і Буба, нестерпні близнюки, з’явилися в моїй голові понад двадцять років тому… Тоді я був головним редактором популярного польського дитячого журналу «Цвіркун». І їздив на різні химерні фестивалі, зокрема, тоді мене запросили на Фестиваль Близнюків. І мене дуже розвеселила одна пара близнюків: діти безупинно сперечалися між собою, а засоромлені батьки намагалися їх вгамувати. Здається, не було жодної людини, яка не усміхнулася б, побачивши цих близнят. Отож я й подумав, що такі герої напевне сподобаються читачам. І не помилився! Щойно з’явилося перше оповідання про Кубу і Бубу у «Цвіркуні», як до редакції почали приходити численні листи із проханнями про нові. Нині Куба і Буба – герої аж шести книжок. І я не збираюся на цьому зупинятися!

Мушу сказати, що коли пишу, то найменше думаю про відповідальність. Бо якби я про неї думав, то збожеволів би. Мене паралізувало б, я не зміг би писати. Натомість я точно знаю, що пишучи для дітей, не слід оминати складних, болючих, важких тем. Ми повинні про це писати. Тому що іноді, коли ми кажемо дитині, що не одна вона з такими проблемами, то це вже додає їй підтримки. Я не знаю, чи ми завжди правильно пишемо про ці складні теми, але зажди краще писати про це, ніж не писати взагалі. Це був би обман дітей, тому що ми живемо з ними в одному світі і, в принципі, стикаємося з однаковими проблемами, просто дітям треба це доступно пояснити.

Написавши текст, я щоразу відкладаю його на певний час, а згодом, коли емоції, пов’язані з написаним, трохи вщухнуть, читаю собі це вголос. Це дуже важливо, бо коли ми читаємо вголос, то легше помітити недосконалості мови, порушення її мелодії.

На різні зустрічі я виділяю щомісяця один тиждень. Три тижні я працюю, пишу книжки, живу у Варшаві, а потім упродовж тижня я їжджу і зустрічаюся із читачами. І це зажди такі дуже інтенсивні зустрічі. Це може бути три-чотири зустрічі впродовж дня: дві зранку й одна-дві в другій половині дня. І вечірні зустрічі найчастіше розраховані на батьків, на дорослих людей, які читають мої книжки дітям.

Польські діти ставлять дуже багато питань. Кумедних і безпосередніх. Наприклад, який у мене розмір взуття? Чи то я написав Біблію? Чи знайомий я з Андерсеном? І моє улюблене питання від однієї дівчинки: чи був колись пан гарним і привабливим? Я часто спілкуюся в Фейсбуці зі своїми читачами з України; батьки, які читають дітям мої книжки, надсилають листи вдячності. Я справді цим дуже пишаюся.

Так склалося, що в мене вдома вже немає малих дітей, мій син дорослий і вже живе окремо. І тому я намагаюся досить багато проводити зустрічей із дітьми, ніколи від таких запрошень не відмовляюся, це допомагає мені цю внутрішню дитину утримувати і писати гарні дитячі книжки.

У дитинстві я взагалі не любив читати, натомість волів гратися з друзями на подвір’ї. Але згодом мої батьки отримали квартиру на окраїні мого рідного міста Білостоку, і ми переїхали до великого ще майже незаселеного багатоквартирного будинку. Там не було жодних дітей, тому справжніх друзів я замінив на книжкових, а по книжки сягнув від нудьги. І на довгі роки подружився з Віннету, індіанцями, підкорювачами Дикого Заходу, першовідкривачами, зрештою, навіть інопланетянами…

У мене є син, йому 22 роки і його звуть Каспер. Як я вже згадував, це він – герой моєї «Касперіади». І коли він був маленьким, я йому перед сном щодня читав книжки. І часом ці книжки були такі нудні, що я засинав першим. І тоді я собі сказав: «Слухай, Касдепке, ти повинен писати такі книжки, щоб батьки, читаючи їх дітям, не засинали!»

У Польщі була така відома дитяча письменниця Ванда Хотомська, вона нещодавно померла. Я мав честь і приємність часто їздити з нею на авторські зустрічі. І вона мені любила повторювати: «Ґжеґоже, частіше зустрічайся з дітьми, не відмовляйся від зустрічей з ними, бо в них щось таке є, через що ми повільніше старіємо. Повір, це краще, ніж будь-які вітаміни, ніж будь-які пластичні операції. Це щось нас омолоджує і дає більше життя».

Я доросла людина, мені вже за сорок. Але мені часто кажуть, що я, як дитина. Мама моя так каже. Мабуть, це добре. Так, я відчуваю цю внутрішню дитину. І якщо чесно, то боюся її втратити, тому що якщо раптом якось ця дитина піде, то я просто почну старіти.

Я, звичайно, не хотів бути дитячим письменником. Щонайменше я хотів бути Ернестом Гемінґвеєм для свого покоління. Але коли мені було 22 роки, я довідався, що стану батьком – я був спритним хлопцем. І коли народився мій син Каспер, я зрозумів, що мені є для кого і про кого писати. Подумав, що напишу, певне, одну книжку, але саме для нього. Лише одну. Але вийшло так, що на одній не спинися.

Як на мене, всі найкращі твори – книжки фільми – мають бути створені з гарним почуттям гумору. Навіть якщо йдеться про трагедію. Звичайно, в моїх книжках трагедії немає, зате там повно складних ситуацій. І якщо до цього підійти з гумором, то вони перестають бути трагічними. Тому що абсолютно про все можна розповісти з гумором.

Якось на авторській зустрічі в Нью-Йорку до мене підійшла чотирирічна дівчинка і дуже серйозно розповіла історію про те, що у неї в животі живе якесь звірятко. Чому вона так подумала? Бо час від часу чула, як в животі щось бурчить, тому й вирішила, що там є тваринка і її треба годувати. Бо якщо тваринка буде голодною, то вона її кусатиме зсередини і зрештою з’їсть її всю. І тоді дівчинка почала годувати її всілякими смачними речами: нутеллою, солодощами. Потім почалися серйозні розмови з батьками, що ось вона не буде їсти овочі й салати, бо ця тваринка такого не любить. І, власне, на основі цієї розповіді я написав книжку «У моєму животі живе дивна тваринка», яка одразу стала міжнародним бестселером.

Я написав другу книжку про свого сина – «Каспер із шухляди». Потім третю, четверту… А потім зрозумів, що не хочу робити нічого іншого, а тільки писати для дітей. І що це насправді надзвичайно важливо, бо якщо ми матимемо покоління дітей, які читають, то матимемо потім дорослих, які читають. Якщо дитина вихована на книжках Ванди Хотомської чи інших гарних дитячих письменників, то вона точно не покине читання й читатиме і в дорослому віці.

Я поставив собі просте завдання: узалежнити дітей від читання. Хочу бути таким собі літературним дилером. І коли діти узалежняться, то почнуть цікавитися й іншими книжками, серйознішими авторами.