Григо́рій Петро́вич Я́рмаш (4 січня 1985, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області, Українська РСР, СРСР) — український футбольний тренер, колишній футболіст, що грав на позиції захисника. Виступав за національну збірну України.
«Початок був, як і у всіх хлопців тоді, романтичним та насиченим. Перші кроки робив у рідному селищі Залізці Зборівського району Тернопільської області на стадіончику біля школи.
В один момент жити в наше селище та працювати на спиртзавод, завдяки директору Володимиру Васильовичу Кунцьо, приїхав Михайло Михайлович Забитівський. Він сам раніше грав у футбол та став моїм першим тренером. Нас організували в команду, ми почали тренуватися по три-чотири рази на тиждень та їздити по області на різні мінітурніри.
«Михайло Михайлович дізнався про можливість перегляду гравців й відправив туди мене та ще двох хлопців. Я добре себе проявив і мене залишили.
В УФК вже все було більш професійно. Я покинув дім та вступив до інтернату, де навчався протягом восьмого та дев’ятого класів. Моїм тренером там був Олег Дмитрович Родін. Ми грали на ДЮФЛ і, звичайно, на все життя мені запам’яталися мої перші закордонні турніри в Австрії та Італії.
«Реально, так і було. Мені й Павло Олександрович розповідав, що йому нашіптували, мовляв: «Навіщо тобі цей корявий?». Однак, наскільки я знаю, в нього була одна відповідь: «В нього палають очі й він хоче».
Чесно кажучи, свою кар’єру без бажання та праці не уявляю. Батьки заклали мені такий характер. Я бачив, що є талановитіші, технічніші, швидші хлопці. Ну, брав фізичним здоров’ям. Допомагали також правильні підказки рідних, близьких та тренерів.
«Напевне, коли в нас було чотири тренування. Пам’ятаю, вже о 07:00 ми перебували в манежі. Шли туди у темряві, бо як раз була зима. Довелося навіть сторожа будити, аби він нам світло увімкнув.
Далі ми йшли в школу на декілька уроків, потім був обід й заняття у тренажерній залі. Після тренажерки проходило тренування на полі, далі вечеря й десь о восьмій вечора ми їхали в басейн. Вода там була дуже холодною, тому під час плавання старалися не зупинятися. Іноді день міг завершуватися не басейном, а акробатикою на батутах в суворівському училищі.
«Мене викликали в офіс, де я зустрівся з Євгеном Петровичем Котельниковим. Він дав зрозуміти, що в Динамо-2 вже розраховують на молодших гравців, а в мене є можливість поїхати на перегляд до Ворскли. Я погодився, адже зрозумів, що в Києві мені просто сидіти немає сенсу.
«Це було моє рішення. Микола Петрович та президент клубу Олег Мейданович Бабаєв, царство небесне, пропонували новий контракт. Можливо, на той момент я менше грав, аніж мені хотілося.
«Вдячний Миколайовичу за те, що він дав мені 20 хвилин. Вийти у фіналі за будь-якого рахунку – це дорого коштує.
Я дійсно мало грав за Зорю в останні сезони, однак в тренувальному процесі завжди викладався на максимум, створюючи конкуренцію основним виконавцям. Вернидуб це цінував і, можливо, цей вихід у фіналі став для мене бонусом за мою роботу. Точно можу сказати, що в тій грі я зробив усе від себе можливе.
«Так, думаю, як гравець реалізував себе. Надалі хочу розвиватися як тренер.
Хочу подякувати своїм батькам. Тато відвіз мене в УФК, і з цього усе почалося. Дякую дружині за підтримку. Саме разом з нею я прийняв рішення завершити ігрову кар’єру та розпочати тренерську. Здавалося, зарано у 32 роки, але час показав, що це був вірний крок. Дякую усім своїм тренерам.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
