Ян Клята

Ян Клята

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ян Клята (нар. 28 березня 1973 року у Варшаві) – польський театральний режисер, драматург, керівник [Національного старого театру ім. Гелени Моджеєвської в Кракові» у Варшаві у 2013–2017 роках. У лютому 2025 року його було номіновано на посаду директора Національного театру у Варшаві. Старший брат Войцеха Кляти.

Цитати

Для мене кожен театр є політичним, бо його народження пов'язане з політикою. Давньогрецький театр був політичним від часів Есхіла, Софокла й Евріпіда. Комедії Арістофана були відверто ризикованими, а їхні автори платили високу ціну за висловлювання, які не подобалися владі. За два роки до повномасштабної війни в Україні я працював над «Троянками» Евріпіда. У нас була інтуїція, що щось назріває. Евріпід писав цей текст всупереч позиції своєї грецької спільноти.

Евріпід створив текст-засторогу перед тим, як цивілізовані грецькі війська чинитимуть масові вбивства на іншій землі. І він говорив про це через долю жінок – тих, кому в стародавній Греції взагалі не давали голосу. Якщо це не є політичним, то що є? Шекспір також був політичним. Його гра з владою, як і у Мольєра, й досі залишається натхненною. Театр від самого свого народження є політичним – питання лише в тому, чи сприймаємо ми цю політичність як зручну пропаганду, чи як щось, що змушує нас ставити незручні питання.

Коли я був у Києві, мене не покидала думка: чи, перебуваючи тут, я бачу Варшаву майбутнього? Є країни, як то кажуть, надто великі, щоб упасти. Too big to fall. І є такі країни як наші. Ну і це називається братерством. Я бачив у Києві людей, дуже близьких мені, які ломляться в театр, бо хочуть ним займатися, хочуть його дивитися. І це було неймовірно. Я зустрічав тих, хто хочуть творити театр, дивитися його, бути його частиною. Попри загрозу, попри бомбардування, попри війну навколо.

Митці не завжди люблять ставити собі незручні запитання. Як ця війна співвідноситься з відчуттям спільноти? Який зв'язок між індивідуальною свободою та колективом? Які мої обов'язки перед суспільством? І нарешті – питання про насильство. Як те, що ми називаємо мікронасильством у театральному середовищі, співвідноситься з тим, що сталося в Бучі? Який сенс мистецтва в контексті цих жахливих подій, що відбуваються поруч? Більшість польських театральних діячів удають, що нічого не відбувається.

Моя дочка з 17 років займається кліматичним активізмом в Extinction Rebellion та інших міжнародних рухах, які об'єднують людей різного віку та з різних культур перед очевидною загрозою. Це сміливі люди, які здійснюють дії, що наражають їх на насильство та великий дискомфорт. Дехто з них ризикує і виходить за межі своєї зони комфорту. Моя донька, нині студентка режисури, питає себе, як перетворити досвід блокування руху на головній вулиці Варшави, переживання агресії та сигналів клаксонів на дієвий театральний наратив. Як ефективно розповісти про це зі сцени? Це проблема Кассандри. Вона мала дар передбачати майбутнє, але Аполлон позбавив її здатності переконувати інших. Вона знала, що станеться, але ніхто їй не вірив. Кожен митець, який займається важливими темами, відчуває в собі цю проблему Кассандри – він хоче застерегти, але не завжди може достукатися до інших. Це проблема поезії, театру, музики, літератури.

Національний театр був заснований 260 років тому королем Станіславом Августом Понятовським. Це був останній король Польщі перед поділами країни. Традиція цього театру надзвичайно багата, тому до неї треба ставитися з повагою. Це особливе місце з погляду акторської майстерності, володіння польською мовою та роботи з текстом.

Перебуваючи в Києві, мені згадалися історії про польських театральних діячів часів Другої світової війни, які ризикували життям, ставлячи вистави у квартирах і концтаборах. Така перевірка реальністю добре прочищає свідомість. Це не якась доісторична розповідь про динозаврів, а щось, що може повернутися будь-якої миті. Цей тест реальності дуже важливий, бо історія має властивість повторюватися.

Те, що я робитиму в Національному театрі у Варшаві, є для мене природним продовженням того, що я втілював протягом п'яти років у Старому театрі в Кракові, тільки у більших масштабах. Я вважаю, що там, у вельми консервативному місті, нам вдалося реалізувати проєкти, які відкривали людей до змін у суспільстві.

Я не відчуваю себе компетентним оцінювати всю картину культурного життя в Польщі. Щодо війни в Україні – маю відчуття, що польські театральні діячі перед нею безпорадні. Спостерігається певний вид ескапізму – ніби удаємо, що ми в Амстердамі чи Швейцарії. Мені виглядає так, що в Польщі недостатньо усвідомлення величезного зла, яке відбувається зовсім поруч. Проте канікули від історії закінчилися.

Я не знаю, як передати свій досвід перебування на фронті, бо ніколи там не був. Евріпід, про якого ми говорили, був солдатом і брав участь у битвах. Він зміг це передати через поезію. Ми не перші люди, які змушені стикатися з війною та її наслідками. Це питання метафори: як говорити про війну художньо ефективно для інших людей, а не просто як про акт терапії для самого себе. Вибачте, це не самотерапія.

Якщо розглядати місце театру на мапі європейського театрального мистецтва, то з одного боку ми маємо Comédie-Française у Парижі – дуже консервативний підхід до акторської гри, майже статуарний стиль виконання. З іншого боку – National Theatre у Лондоні, вкрай модерний театр, орієнтований на діалог із багатокультурним суспільством. Він робить великий акцент на інклюзивність, а драматурги відшукують нові соціальні групи, до яких адресуються вистави. Водночас National Theatre існує в умовах турбокапіталістичної реальності. Наприклад, там немає жодного актора на ставці, усі вони відбираються для окремих проєктів.