Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації

«Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» — нонфікшн-книжка української культурологині Маріам Найем, присвячена осмисленню деколонізації як особистого, емоційного та психологічного процесу. Видання розглядає, як пережитий колоніальний досвід впливає на ідентичність, пам'ять, емоції та поведінкові моделі, а також пропонує читачеві інструменти для внутрішнього звільнення й повернення відчуття суб’єктності. Книжка поєднує аналітичні спостереження з особистими історіями, роздумами людей, що осмислюють свій досвід у постколоніальному контексті, та практичними завданнями, рекомендованими для письмового виконання. Видання спрямоване на підтримку читачів у процесі пошуку власного голосу, подолання внутрішніх обмежень і формування нової оптики бачення історії та себе.

Цитати

У нас з вами зовсім різний досвід деколонізації. І це нормально. Так і має бути. В моїй деколонізації є пошук статей про мову дарі та пошук прізвищ в переліку людей, які померли від Голодомору. Я намагаюсь співставити своє життя з життям однієї бабусі Олександри, яка була підліткою під час другої світової, та бабусі Маголь, яка, коли була підліткою, народила вже третю дитину. Збираю фотографії старого Кабулу та сучасного Києва. Я шукаю себе в цьому всьому, щоб зрозуміти краще себе та своє коріння. Щоб відповісти собі на питання хто я, з чого я створена, як це бути українкою та що це означає. Ці відповіді не мають відчуватись абстрактно, це дія в першу чергу. Бути українцем – це означає діяти.

Колонізатори цілеспрямовано дискредитують або забороняють традиційні звичаї, вірування, мову, мистецтво та інші культурні вияви підкореного народу. Вони подають місцеву культуру як «примітивну», «нерозвинену» або «варварську», протиставляючи їй «вищу» та «цивілізовану» культуру метрополії. Також важливо, щоб це відбувалось не надто очевидно, принаймні не завжди, щоб якісь переконання навіювались майже підсвідомо. Потрібно створити такі умови, щоб колонізована людина не тільки повірила в те, що про неї кажуть, а й сама відтворювала ці стереотипи поза межами навіювання. У такий спосіб поступово зовнішнє приниження трансформується у внутрішній стан. Акт приниження не просто викликає сором, він потребує його та сприяє тому, щоб він закріплювався всередині людини. Дослідження показують, що приниження відбувається, коли одна сторона має владу над іншою. Той, хто принижує, може відчувати задоволення від своєї влади, тоді як жертва — приниження, збентеження, безсилля, ізоляцію та страх. Крім того, це внутрішнє почуття провини робить людину більш вразливою до нових принижень у майбутньому. Колонізований народ починає сприймати свою «примітивність» як об’єктивну реальність і навіть захищати її, ототожнюючи себе з нав’язаними стереотипами. Тому колоніалізм має глибокі психологічні наслідки для колонізованих, які відчуваються й після здобуття формальної політичної незалежності. Це підтверджується постколоніальною теорією, згідно з якою колоніальні впливи залишаються у свідомості місцевого населення навіть після того, як воно звільнилося від явного політичного контролю.

Щоб краще зрозуміти, хто ми є, і власну ідентичність, важливо проаналізувати та відкинути ті уявлення про нас, які нав’язав колонізатор. Процес деколонізації вимагає як відкидання цих нав’язаних наративів, так і переосмислення того, ким ми є насправді. Розуміння того, ким ми не є, та звільнення від фальшивих о́бразів, які створила імперія, стають важливими кроками до формування справжнього розуміння власної ідентичностім.

Сором тисне на спину колонізованої людини так, щоб її спина ніколи не була прямою, повсякчас згорбленою, навіть коли кайданів уже немає. На рівні м’язової пам’яті тіло не знає, як стояти рівно, як не соромитись бути собою та приймати себе неідеального — зі складною історією, відповідальністю, помилками та пережитим насиллям. Тому це почуття є невіддільною частиною колоніального менталітету.

Корпус знань та ресурсів, які вкладає імперія у свою міфологію, неможливо порівняти з тим, що мають у руках суспільства, які пережили колоніалізм. Допитливість дає нам перевагу над імперією — вона стає інструментом протидії владі, насамперед в інформаційному просторі. І саме тому лише щире захоплення та зацікавленість своїм — це важливо й нормально. Звернення цікавості до себе є початком визначення та розуміння себе.

Імперіалісти, формуючи образ колонізованої культури, не прагнуть осягнути її справжню сутність чи глибину. Їхня мета — сконструювати зручний, маніпулятивний образ, навіть якщо він сповнений внутрішніх суперечностей. Імперію не цікавить автентичність колонізованої культури — її хвилює лише зручність використання та можливість трансформувати цю культуру відповідно до власних потреб.

Несправедливість у прямому ефірі руйнує наше уявлення про світ, про людей, про добро, нашу надію та впевненість у тому, що ми це все розуміємо. Стаючи свідками несправедливості на власні очі, ми змінюємо уявлення про світ — фундаментальні опори починають ламатись, і в цьому просторі з’являється місце для абсолютного шоку від нової реальності, яка проростає просто тут, на руїнах того, що було щойно нашим «зараз». Коли ми переживаємо руйнівні події або стаємо їхніми свідками, наша віра у справедливість світу зазнає серйозних випробувань. Цей досвід змушує переосмислити базові уявлення про людяність та моральні межі, які ми вважали вічними: «Війна та геноцид, а також індивідуальні акти насильства, як-от катування та зґвалтування, є лімінальними* переживаннями, які ведуть нас до безодні людської відрази. Ці насильницькі акти спричиняють вбивство душі та соціальну смерть. Жоден інший вид не катує і не веде війни. Жоден інший вид не займається вбивством душі заради задоволення».

Нам треба знаходити порозуміння одне з одним. Це не етичне питання, а питання нашого виживання. У нас немає вибору, окрім як об’єднуватись та усвідомити, що всі люди різні. Створювати держави, утримувати єдність та цілісність було б дуже легко, якби ми працювали з людьми, у яких ідентичні цінності з нами. Але, на жаль, це далеко не так. Це така сама частина нашої відповідальності, як і голос на виборах. Створення нашого деколоніального майбутнього залежить від того, як ми будемо знаходити порозуміння між собою.

Для багатьох європейців, які не осмислили свого імперіалістичного минулого, відмовитись від осуду російської імперіалістичної політики означає поставити під сумнів і власну історичну роль.