Чахоян Сусанна Валеріївна

Сусанна Чахоян

Стаття у Вікіпедії

Суса́нна Вале́ріївна Чахоя́н (14 травня 1974, Біла Церква) — українська оперна співачка, сопрано, солістка Національної опери України. Заслужена артистка України (2009).

Цитати

Відверто кажучи, вперше по-справжньому відкрилась мені українська народна пісня завдяки Юрію Курачу та нашій співпраці з Національною капелою бандуристів. Для класичного музиканта, який виховувався на музиці Бетховена, Малера — це просто абсолютно інший світ. Проте він такий же безмежний і прекрасний, як і класична музика. Мені дуже близькі образи, які втілені в українських піснях. Це і материнські пісні, і різдвяні, і наша шевченкіана. Я завжди з великою теплотою та вдячністю згадую моменти нашого творчого спілкування. До речі, рік тому я робила програму іспанської музики з піаністом Алехандро Піко-Леонісом. Іспанська музика дуже насичена мелізмами, імпровізованими мотивами, має дуже складний ритм — як буває в лемківських піснях. Тож колега зазначив, що я іспанську мелодію іноді краще відчуваю, аніж самі іспанці. Секрет, мабуть, в генетичних кодах, закладених в народних піснях.

Дуже позитивна енергія завжди йде від Кері-Лінн Вілсон. Енергія, яка не давить на музикантів своєю величчю чи авторитетом, а несе підтримку, шанування та любов, з якою розкриваються найкращі риси кожного з музикантів. Саме при таких умовах з'являється те сяйво, яким ми ділимося з публікою.

Душа моя завжди в Україні. Я не збираюсь обривати цей зв’язок, це дуже важливо для мене: тут моя публіка, яка мене любить і чекає; тут мої студенти, яким я маю віддати всі свої знання та досвід; врешті-решт, тут рідні та близькі люди, яких не замінить ніщо. Часто згадую Богдана Гаврилишина, який на запитання «Як вдається жити між Швейцарією і Україною?» відповідав: «Я мешкаю в Швейцарії, а живу я в Україні».

Із «Київською камератою» співпрацюю вже багато років. Перший наш концерт — до річниці геноциду вірмен — робили із засновником колективу Валерієм Матюхіним (він пішов у засвіти 2023 року). Пам’ятаю, була дуже трагічна програма… Разом створювали дуже знаковий українсько-американський проєкт, присвячений 100-річчю виконання «Щедрика» у світі. Ініціював його Американський фонд стипендій Фулбрайта. Тоді в концерті у Національній філармонії України мені спало на думку поєднати «Summertime» Гершвіна з оригіналом цієї мелодії — колисковою «Ой ходить сон». Проєкт мав своє продовження у США.

Коли я переїхала у Відень у 2022 році, мені пропонували співати в Штатсопері і Чайковського, і Шостаковича. Але я не можу сьогодні слухати, а тим більше виконувати музику російських композиторів, навіть тих, які, я впевнена, не мовчали б, а підтримували Україну. Думаю, що першим був би Рахманінов, який сам постраждав від того режиму. Але як сьогодні можна слухать, наприклад, романс «Сон»: «И у меня был дом родной, прекрасен он, но то был сон.. Семья друзей жива была…»? Розумієте? Асоціації із сучасними подіями абсолютно перекреслюють всю геніальність музики. Або: «Не пой, красавица, при мне ты песен Грузии печальной. Напоминают мне оне другую жизнь и берег дальной …». Перед людиною, яка змушена була покинути свій дім, з'являється перед очима інший відеоряд, який зображує трагічні картини нашого сьогодення, а не пушкінські образи. Тому для мене це абсолютно неприйнятні речі! Тим більше, що замість цих творів маємо власні прекрасні зразки Лятошинського, Глієра, Косенка і т.д.

Майже все, що ми, українці, робимо нині, — це найчастіше приватні ініціативи чи поодинокі меценатські проєкти. З подій останнього року, що залишились в пам'яті: концерт хору імені Верьовки в Концертхаусі, цікаві події фестивалю UStream, «Конотопська відьма». А так хотілося б представити австрійцям одеську постановку опери Олександра Родіна «Катерина» чи львівську виставу «Золотий обруч» Лятошинського, презентувати наші найкращі національні колективи! Співвідношення присутності українських та російських співаків виглядає ще гірше, ніж порівняння розмірів наших географічних мап.

Мені дуже імпонує, що «Київська камерата» пам’ятає і шанує Валерія Матюхіна. Його портрет — засновника і багаторічного керівника — прикрашає приміщення колективу, постійно звучать твори, яким він дав сценічне життя. Це про зв’язок поколінь. Дуже-дуже яскравий і показовий приклад. До речі, у мене вдома над піаніно завжди висить портрет Євгенії Мірошниченко.

Олега Безбородька я знаю ще за часів, коли ми разом з ним стажувалися у Франції як піаністи. Дуже йому вдячна за те, що погодився підтримати мене в цій важкій ситуації: без нот, без репетицій сісти за рояль і виконати разом «Мелодію» Скорика. Ця живильна енергія, яку ми подарували один одному того вечора, — це просто незабутньо і дуже цінно у нашій професії.

Проєкти потребують величезних коштів. Росіяни вкладають їх для того, щоб виховати своїх виконавців та просувати через них ідею своєї начебто «величі та унікальної культури». Завдяки фінансовій підтримці держави вони отримують можливість працювати з найкращими коучами, вивчати мови, різні стилі, відшліфовувати майстерність у найкращих світових майстрів, брати участь в міжнародних проектах. Мені як доценту музичної академії дуже болить ця тема.

Український репертуар я співала з дитинства; в ті часи, коли це ще не було трендом; коли за нього ще не роздавали ордени і медалі. Ще студенткою активно виступала з Національним оркестром народних інструментів України, а вже 2001-го року у Національній філармонії відбувся мій перший концерт, на який мене надихнув Віктор Омелянович Гуцал, диригент та керівник цього колективу. У Національній опері в мене на той час було небагато вистав, і Віктор Омелянович вказав мені вірний шлях — створювати свої сольні програми. Відтоді розпочалася ця традиція. З тих пір кожного року представляла на сцені Національної філармонії нову сольну програму з різними колективами: з НАОНІ, з Національним симфонічним оркестром та Володимиром Сіренком, згодом з Національною капелою бандуристів.

Я намагаюся співати тільки на тих мовах, які розумію. Для мене дуже важливо володіти нюансами мови заради максимальної виразності виконання. Цьому навчаю і своїх студентів!

Я щаслива познайомитися з цим прекрасним твором Олександра Родіна. Він надзвичайно насичений емоційно! Написаний у 2014 році, проте дуже співзвучний нашому сьогоденню. У «Stabat Mater» Олександр дуже глибоко передав інтонації і болю, і розпачу від втрати, і, водночас надії та любові, що нині живлять нас всіх. Не зважаючи на те, що концерт не відбувся, майже дві години спілкування в укритті були дуже сердечними, дружелюбними. Взагалі, для мене ці пару тижнів незабутні.