Панас Мирний

Панас Мирний

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Пана́с Ми́рний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко; 1849 — 1920) — український прозаїк і драматург. Автор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» у співавторстві з Іваном Біликом (1875).

Цитати

Поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає.

Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Де знайшов шану, там загубив спокій.

Голод, лихий побратим убожества, — перший ворог ледарства.

Козак сам собі повинен знайти долю.

З слова живого скуй самопали Й з ними між люди іди.

Мова — жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

	Хіба ревуть воли, як ясла повні? — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	Хиба ревуть воли, јак јасла_повні?.

Були вільні, поки волі не було. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

У пісні народ показує не лише свої страждання, а й велич своєї душі. Чумак іде в далеку дорогу не за злотом, а за долею».

	Легка тому робота… хто її робить по своїй волі. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки.

	І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	І скрізь вороги, — і ворогів не маје, бо льуде пониділи: ніхто не хоче прьамо мірьатись силоју!

	Немає єдності — чорт має й волі! — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	Немаје једности, — чорт маје ј волі!

	Своєї долі не вгадаєш. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	Својејі долі не вгадајеш.

	Який не є хазяїн, а все кращий від наймита. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
	Јакиј не је хазьајін, а все крашчиј від најмита

Рідна мова

Найбільше і най­до­рож­че доб­ро в кож­но­го на­ро­ду — це йо­го мо­ва, ота жи­ва схо­ван­ка людсько­го ду­ху, йо­го ба­га­та скарб­ни­ця, в яку на­род скла­дає і своє дав­не жит­тя, і свої сподіван­ки, ро­зум, досвід, по­чу­ван­ня. Навчаючись з ма­лих літ ба­ла­ка­ти, ми ра­зом з ти­ми сло­ва­ми, що до­во­диться їх за­пам'ята­ти, на­бу­ваємо і ро­зуміння то­го, що ті сло­ва виз­на­ча­ють, — чи наз­ву якої речі, чи дум­ку про що-небудь. Тоб­то — ми ра­зом з сло­ва­ми на­би­раємо­ся і ро­зу­му, на­бу­ваємо чу­жих ду­мок, нав­чаємо­ся самі ду­ма­ти і ті дум­ки вик­ла­да­ти сло­ва­ми. Наші діти у свою чер­гу додають до здо­бу­то­го від нас скар­бу мо­ви своїх ви­мовів то­го, що їм за сво­го жит­тя до­ве­ло­ся нав­чи­ти­ся, пе­ре­ду­ма­ти, пе­ре­жи­ти... Та­ким по­би­том і скла­дається людська мо­ва, що з кож­ним но­вим коліном все більше та більше ши­риться-зрос­тає. А як лю­ди доб­ра­ли спо­со­бу заз­на­ча­ти сло­ва знач­ка­ми, як за­ве­ло­ся поміж людьми письменст­во, то во­но ще більше до­по­мог­ло їм роз­ви­ну­ти свою мо­ву, бо поміж людьми ви­яви­лись такі митці, що все жит­тя своє приз­ви­чаїли до сво­го діла. Одні скла­да­ли дзвінкі вірші, до­да­ючи цим кра­си та ви­раз­ності ви­мо­вам; другі пи­са­ли яск­раві оповідан­ня, зба­га­чу­ючи мо­ву нев­ми­ру­щи­ми зраз­ка­ми; треті — мис­ливці — ви­яс­ня­ли вся­ку таємни­цю, що її так ба­га­то на світі! — і цим ши­ри­ли людське знан­ня. Багато такі митці-письмен­ни­ки до­по­ма­га­ли кож­но­му на­ро­дові роз­ви­ну­ти йо­го мо­ву і тим ви­со­ко підно­с­ли йо­го уго­ру се­ред інших на­родів, бо не­ма­ло сла­виться поміж людьми той на­род, у яко­го йо­го мо­ва роз­ви­ну­та та зба­га­че­на тво­ра­ми вся­ко­го письменст­ва. Коли ми з сього бо­ку бу­де­мо зог­ля­да­ти свою рідну мо­ву, то му­си­мо заз­на­чи­ти, що хоч у нас теж наб­ра­ло­ся чи­ма­ло письмен­ників, що зба­га­чу­ють її своїми тво­ра­ми і не пок­ла­д­ючи рук пра­цю­ють на спу­шеній уже письменст­вом ниві рідно­го сло­ва, — оже ста­но­ви­ще нашої мо­ви не до­ся­гає та­кої ви­со­кості, звідки б і інші на­ро­ди му­си­ли ши­ро­ко корис­ту­ва­тись її скар­ба­ми. Нічого й ди­ву­ва­ти­ся цьому, бо письмен­ни­ки по­ча­ли прикла­да­ти своїх рук до рідно­го сло­ва тро­хи більше сотні літ, тоді як у дру­гих на­родів во­ни пра­цю­ють більше ти­сячі. Та й то ще тре­ба зазна­чи­ти, що спер­шу бралися до то­го діла по­оди­нокі на­ро­до­любці, а реш­та, вихована в шко­лах, ку­ди рідна мо­ва і близько не підпус­ка­ла­ся, — ма­ла її за мо­ву незг­раб­ну, му­жи­чу, що до яко­го ча­су му­си­ла слу­гу­ва­ти до­машній пот­ребі, а не зад­ля ши­ро­кої пос­таті освіти та на­уки. І те­пер ще є чи­ма­ло своїх-та­ки муд­раків, що, забув­ши, яко­го во­ни ро­ду і пло­ду, — не­гу­ють своєю рідною мо­вою, про­ро­ку­ючи їй корот­кий вік, до­ки прості лю­ди просвітяться на­укою і од­ки­нуть тоді свою мо­ву як нікчем­ну, за­нед­ба­ють її, як ні на що не потрібну. Такі речі дав­но вже ми чуємо. Та не зу­пи­ни­ли во­ни лю­бові до рідно­го сло­ва справжніх на­ро­до­любців, не зат­лу­ми­ли їх віри у бу­ду­щи­ну своєї мо­ви, що й без письменст­ва, а однією твор­чою си­лою народ­но­го ду­ху ви­ко­на­ли такі яск­раві зраз­ки тендітних пісень, гли­бо­ких дум, цікавих ка­зок, при­повісток. Та са­ма твор­ча си­ла по­ри­ва­ла і щи­рих на­ро­до­любців до рідно­го сло­ва, наст­рун­чу­ва­ла їх до праці, до­по­ма­га­ла ви­ко­на­ти свої мис­тецькі завдан­ня. Час ми­нав, а чис­ло отих народолюбців-письмен­ників, не див­ля­чись на всякі утис­ки та про­ро­ку­ван­ня своїх і чу­жих муд­раків, все більше та більше зростає; праці їх все шир­шу пос­тать займають, і ми те­пер ба­чи­мо, що й інші на­ро­ди по­чи­на­ють ціка­ви­тись тво­ра­ми на­ших ви­датніших письмен­ників і пе­рек­ла­да­ти їх на свою мо­ву, щоб поз­най­оми­тись з їх само­бутньою твор­чою си­лою та ти­ми здо­бут­ка­ми, які во­ни при­лу­ча­ють до то­го всесвітнього доб­ра, що вчені зо­вуть культу­рою. А це ясує, що ми після дов­го­го сну роз­бур­ка­ли­ся і по­чи­наємо очи­ма во­ди­ти, до­во­ди­мо світові, що ми, як і другі, хо­че­мо жи­ти та то­го всесвітнього доб­ра — культу­ри нам­но­жу­ва­ти. І на цьому шля­ху не зу­пи­не нас про­ро­ку­ван­ня мудраків, бо твор­ча си­ла ожи­ла і рідну мову воск­ре­си­ла. А щоб наші муд­ра­ки зна­ли, що то та­ке «рідна мо­ва», то ми му­си­мо отут по­да­ти пе­рек­лад не­ве­лич­ко­го по розміру та безмірно гли­бо­ко­го по змісту тво­ру ве­ли­ко­го письмен­ни­ка братнього нам на­ро­ду Тур­генєва, що ось що ска­зав про рідну мо­ву: «В ча­си зневіри, в го­ди­ну важ­ких ду­мок про до­лю мо­го рідно­го краю, — ти од­на моя підпо­ра і за­по­мо­га, о ве­ли­ка, мо­гут­ня, прав­ди­ва та вільна рідна мо­ва! Як­би не бу­ло те­бе, то як не впас­ти в роз­пу­ку, ба­ча­чи усе те, що коїться до­ма?.. Та як йо­го і не доня­ти віри, щоб та­ку мо­ву не бу­ло да­но ве­ли­ко­му на­ро­дові!» — 1920 рік

Твори

• Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001
• П. Мирний та І. Білик. Хиба ревуть воли, јак јасла повні?. — Женева: 1880.