Надін Ґордімер (англ.Nadine Gordimer; 20 листопада 1923, Спрінґс, провінція Гаутенг, колишня Трансвааль, за 50км від Йоганнесбурга— 13 липня 2014, Йоганнесбург, ПАР)— південноафриканськаангломовна письменниця. Лауреатка Нобелівської премії з літератури 1991 року, «яка своїм прекрасним епосом принесла величезну користь людству».
Є в людині якась таємна суть, здатна проявитися тільки непередбачуваним чином і тільки через відчуття, оминаючи розум. Немов провал в інший вимір[1]...
Після такого довгого чекання деякі книги вже майже мертві[1]. — В інтерв’ю для «The Paris Review» про заборону своїх романів. Роман «Земля чужинців» («A World of Strangers», 1958) у ПАР був заборонений 12 років, а наступний ― «Загублений буржуазний світ» («The Late Bourgeois World», 1966) ― 10.
Надін Ґордімер (перша нобелянтка з ПАР) була близько знайома з Манделою, часто й охоче включала його промови до своїх романів, він був прототипом кількох її героїв. Легендарну промову «Я готовий до смерті», виголошену ним із лави підсудних, вона цитує й рефлексує в своїй прозі не просто так: Ґордімер допомагала готувати тригодинний виступ, що став ключовим у міжнародній політиці XX століття[2]. — З есею «Надін Ґордімер»
Ліберальні стратегії протистояння соціальній і расовій несправедливості не працюють. Захищатися пригнічені мають зі зброєю в руках. Про це, до речі, була і промова Мандели, якого, зокрема, звинувачували в причетності до терактів. І це саме ті фрагменти промови, з якими не погодилася Ґордімер. Вона вимагала більшого. Політична мобілізація починається з гострого відчуття приватної несправедливості. Кожен з її героїв переживає таке відчуття – і це не обов’язково буде висока драма, найчастіше просто буденний епізод, коли якось так раптом розплющуються очі й опиняється поруч заряджена рушниця[3]. — З есею «Надін Ґордімер»
— Ганна Улюра
Провина білих перед чорними африканцями глибша за усвідомлення політичної несправедливості. Це безчестя (переказуємо вітання другому нобелянтові з ПАР) – стосунки, де постраждала людяність обох сторін[3]. — З есею «Надін Ґордімер»