Цимбал Тетяна Василівна

Цимбал Тетяна Василівна

Стаття у Вікіпедії

Тетя́на Васи́лівна Ци́мбал (14 вересня 1946, Київ, Українська РСР, СРСР) — диктор і ведуча програм українського телебачення, педагог, академік Телевізійної академії України. Народна артистка Української РСР (1983). Професорка Київського міжнародного університету. Нагороджена нагрудним знаком «Ветеран Національного телебачення України».

Цитати

«Вечір 23 лютого 2024 року закарбувався в моїй пам'яті назавжди. Я працювала на запису ток-шоу на телеканалі «Інтер». Серед гостей була моя давня знайома Дар’я Касьянова, програмна директорка організації «СОС Дитячі містечка Україна». Я звернула увагу на те, що Дар’я була якоюсь знервованою — раз по раз кудись телефонувала, постійно сама відповідала на дзвінки. Врешті, я не витримала й запитала її: «Дашо, що трапилося?» І вона коротко відповіла: «Ми вивозимо дітей з Маріуполя». Я тоді навіть уявити не могла, що це означає, не надала цьому значення. Лише згодом, коли вже розпочалася війна, зрозуміла, про що йшлося». — про вечір перед війною в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Наступного ранку, ще до світанку, мене розбудив телефонний дзвінок. Я страшенно хотіла спати, не відразу навіть прокинулась. Беру телефон, бачу, то зять із Канади. Перші слова, які чую, були: «Тетяно Василівно, війна». Я різко відповіла: «Андрію, не мороч мені голову, у нас тихо, а я дуже хочу спати». І тут раптом… пролунали вибухи. Спочатку не зрозуміла, що відбувається, навіть спіймала себе на думці, що то спросоння мені так почулося… На жаль, ні, не почулося. За першим вибухом пролунав другий. Потім третій… Ті вибухи й досі у моїй пам'яті». — про те, як довідалася про початок війни в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Перші дні війни в Києві були справжнім потрясінням. Але мене вразила не сама війна, як це не дивно, а люди — їхня стійкість, взаємодопомога, підтримка. Київ став одним організмом, де кожен підтримував і допомагав іншому. Мости були перекриті, транспорт не працював, магазини спорожніли. Зникли продукти, навіть хліб було важко знайти. А про бензин годі було й говорити. Я мешкаю у самісінькому центрі Києва, але навіть там було безлюдно. Пам'ятаю, якось йшла абсолютно порожньою вулицею, коли з маленької крамнички вибіг хлопець, тримаючи в руках лаваш, і звернувся до мене: «Візьміть, ми щойно спекли, він ще теплий!». Навіть наші місцеві безхатьки розповідали, де можна знайти корм для тварин. Це було неймовірне єднання, такий собі сюр для звичайного життя, але дуже реальний для нас тоді». — про перші дні війни в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Київ у перші тижні війни він був моторошно порожнім. Лише тиша, розрізана вибухами. Пам’ятаю, в мене закінчився хліб, і ми домовилися зустрітися з моїм давнім другом Борисом Куріциним, завлітом Театру імені Лесі Українки. Борис пообіцяв поділитися своїми запасами хліба. Телефонний зв'язок тоді був вкрай поганим, тож ми домовилися просто йти один одному назустріч, бо в порожньому місті неважко було перетнутися. Вийшла з дому — лютневе повітря різко вдарило в обличчя. Стою на площі Богдана Хмельницького, і переді мною — оголений Київ, немов на долоні. Чорні гілки дерев тягнуться в небо, пам’ятник Хмельницькому застиг у тиші, а золоті бані Софії Київської відсвічують на холодному сонці. І та тиша була не просто тишею, а відчуттям тривожного затишшя перед невідомим. Я подумала, що Богдан Хмельницький ніби сховав нас від цієї біди. Це було як момент перед великим боєм, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть». — про спустошений Київ у перші тижні війни в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Ще один момент глибоко врізався в мою пам'ять. На Майдані Незалежності є аптека, де працювала жінка з окупованого Севастополя. Після анексії Криму вона переїхала до Гостомеля. Але коли почалися воєнні дії, повернутися туди було неможливо. Тож вона зі своєю донькою та котом Вельветом жили прямо в приміщенні аптеки. Якось ми розговорилися, і я запитала, чи потрібна їм якась допомога. Жінка зізналася, що вони з донькою шукають, де могли б… помити голову. Я запросила їх до себе додому. Спочатку вони соромилися, попросили лише душем скористатися, але згодом залишилися на деякий час пожити. І ці, зовсім незнайомі люди, швидко стали мені рідними. Ми разом готували їжу для хлопців на блокпосту, допомагали волонтерам, підтримували одне одного, як тільки могли». — про моменти воєнного Києва в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Якось, пам’ятаю, по дорозі додому, вийшла з тролейбуса, і слідом за мною — незнайома жінка. Вона підійшла ближче і тихо сказала: «Перепрошую. Я просто хочу вам сказати, що ми вас пам'ятаємо». Ці слова були настільки зворушливими, що я відчула, як сльози підступили до горла. Тоді я зрозуміла, що на мить я стала для неї тією тонкою ниточкою, яка з'єднує те минуле, коли все було спокійно і зрозуміло, із цим теперішнім, коли так тривожно сьогодні і невідомо, що буде завтра». — про єднання в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Моя донька Ольга постійно телефонувала з Канади, де мешкала, переживала дуже. Вона наполягала, щоб я завжди йшла до метро під час повітряних тривог. Одного разу я таки пішла, але людей там було так багато, що я вирішила повернутися до своєї квартири. Сказала потім Олі, що мій будинок старий, йому понад сто років, стіни товсті й міцні. До того ж він розташований у так званому «святому трикутнику» Києва — між трьома архангелами: на Майдані, у Софійській брамі та у Михайлівському соборі. Так себе та її заспокоювала». — про підтримку доньки в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Я не хотіла залишати Київ. Незважаючи на небезпеку, у своїй квартирі я відчувала себе абсолютно спокійно. Але діти наполягали, і мій зять Андрій прилетів з Канади за мною і за деякими іншими родичами. Виїжджали важко. Так, у Вінниці ми не встигли дістатися до готелю до початку комендантської години. І тоді зовсім незнайомий чоловік запросив нас переночувати у себе. Він приготував картоплю — найсмачнішу, яку я коли-небудь куштувала, — а також запросив сусідів. Ми всі сиділи за столом, спілкувалися, і складалося враження, що знаємо одне одного вже багато років. Наступною зупинкою був Івано-Франківськ. Місто було переповнене, біженці зі всієї країни шукали притулку. Нам пощастило — директор драматичного театру дозволив переночувати в гримерці та ще й нагодував нас. У Канаді я не могла просто сидіти склавши руки. Моя подруга керувала волонтерським фондом, і я допомагала їй усіма можливими способами. Ми збирали гуманітарну допомогу, організовували благодійні заходи для підтримки України. Це давало відчуття причетності, хоча б на відстані. Коли Національний університет біоресурсів і природокористування відновив роботу, я повернулася до викладання та проводила онлайн-лекції з журналістики. Починати доводилося о третій ранку через різницю в часі, але це було справжнім щастям — знову відчувати себе потрібною і мати змогу працювати. Мої студенти підключалися звідусіль: хтось з окупованих територій, хтось із-за кордону. Пам'ятаю, одного разу студент так тихо відповідав, що я взагалі його не чула. Я попросила говорити голосніше, а він сказав: «У мене зараз друга година ночі, всі сплять». Обличчя студентів передавали втому й біль, вони рідко усміхалися, були пригнічені. Але ми разом знаходили сили рухатися вперед, підтримували одне одного». — про евакуацію до Канади в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«У Торонто в оточенні своїх рідних та нових знайомих я була огорнута любов'ю та турботою. Але з кожним наступним днем все гостріше відчувала, що маю повернутися до Києва. Бо саме там моя душа, моє серце, моє коріння. І я повернулася. Намагаюся бути корисною вдома. Що ж до моїх рідних, то донька, зять і онуки як допомагали з перших днів війни Україні, так і продовжують це робити. І я пишаюся за це ними». — про повернення до Києва в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)

«Ми почали допомагати ЗСУ буквально з перших днів війни. Спочатку це були теплі речі. Командир бригади, яку ми підтримували, надсилав список найнеобхіднішого. Список той був, зазначу, величезним. Ми відправляли в бригаду берці, термобілизну, біноклі. Купували, упаковували в коробки, і з часом наша квартира перетворилася на справжній склад. Потім Андрій відвозив ці пакунки до посилкової компанії, яка, дізнавшись про адресата, запропонувала нам знижки. Згодом до справи долучилися й наші друзі та знайомі. Зрозуміло, що все робилося власними силами та за власний кошт, без будь-яких інших джерел фінансування. Але було то все щиро, від душі, бо ми знали, кому допомагаємо…» — про волонтерську діяльність в інтерв’ю виданню «Факти» «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому (19 жовтня 2024 року)