Ходос Валерія Ігорівна

Валерія Ходос

Стаття у Вікіпедії

Валерія Ігорівна Ходос (нар. 19 листопада 1986 Київ, Українська РСР) — українська акторка театру і кіно. Лауреатка премії «Бронек» у галузі театрального мистецтва імені Амвросія Бучми за найкращу жіночу роль (2012).

Цитати

Взагалі все, що «на слабо», мене дуже заводить. Мені цікаво. І все, що комусь, можливо, страшно, я навпаки хочу спробувати.

Взагалі до початку війни я жила дуже інфантильним життям. Мене цікавила лише творчість, реалізація, театр, кіно й таке інше. Я мало заглиблювалася в політику, на жаль. І я не думала й не очікувала, навіть сміялася з друзів, які виїжджали за тиждень до 24 лютого. Нам з моєю напарницю по школі це було дивно, бо яка війна? У нас запис візитівок, фінал курсу, зйомки, другий набір у школі, й такий успішний. І взагалі, великі плани, яка війна, коли нам так багато зараз треба робити? А потім, як у всіх, о 5-й ранку подзвонив телефон, повідомили, що почалося. Я забрала напарницю, яка жила в сусідньому будинку, двох собак, мою і її, бабусю, і ми довго, аж чотири години їхали з Вишгорода до Оболоні, до іншої частини моєї сімʼї. І далі просто всі разом перебували там. Нікуди не виїжджали.

Взагалі під час цього повномасштабного вторгнення у мене зʼявилося особливе ставлення до самого процесу і до роботи. Бо ніхто й не думав два роки тому, що взагалі можна зніматися за таких умов. Це просто диво, що в країні йде війна, а ми маємо змогу займатися своєю професією. У мене досі в голові не вкладається, що це можливо. І люди говорять, що це комусь таки треба. Окрім хейтерських коментарів від тих, хто не любить серіали, в яких я знімаюся, я дійсно отримую багато відгуків про те, що це дуже відволікає, нагадує про мирне життя.

Взагалі я все життя була творчою: грала на фортепіано, займалася в джазовому ансамблі, співала. І не дуже розуміла, в яку сферу я можу піти. Тож просто шукала якийсь вуз, де зможу продовжувати займатися творчістю. Знайшла театральний. Фінальною крапкою стало враження від гри Анатолія Хостікоєва у «Майстрі й Маргариті» – я була захоплена тим, як він тримає публіку, яка від нього йде шалена енергія. І зрозуміла, що я хочу на сцену. Не режисером, не в кіно, я саме на сцену, в театр. Почала готуватися і вступила.

В останніх класах школи я почала активно режисерувати різні постановки, і з ними ми вигравали у Києві призові місця, навіть отримали якось путівку в табір. Тож всі мені казали дружно: тобі треба в режисуру. Я до цього ставилася скептично, бо яка режисура? Режисури мені не хотілося тоді, та подумалося про акторство.

З жінками працюється так само, як і з чоловіками. Я насправді не розділяю гендер, коли працюю. Дружба, мабуть, буває, але я не дуже вірю в дружбу між акторками, тому що завжди є конкуренція, і хтось один не витримує.

На другому курсі до нас прийшов Станіслав Мойсеєв, мій майстер, людина, яка дала мені путівку в світ театру. Потім я потрапила в його Молодий театр, грала там багато ролей. Розвивалася.

Мене просто покликали на пробу, як зазвичай, сказали, що буде повний метр, і, звісно, це хотілося спробувати. Про персонажку свою я нічого не знала, але дуже хотіла дослідити, причому докладно. І звернулася до свого знайомого продюсера, щоб він допоміг мені пройти в архів у Софії Київській (потрібна була якась перепустка). Там я почитала всі листи про Раю, її власне листування з друзями, й зрозуміла, яка вона. — Про роль Раї Троянкер у стрічці «Будинок «Слово»

На першому курсі прийшов кастинг-директор і зробив нам декілька фотографій. Я взагалі не хотіла цього, казала, нам зніматися все одно не можна. А він: та давай, це ж ні до чого не зобовʼязує. І я зробила ці пару фоток, і вони розлетілися. Мабуть, така моя доля. Все склалося дуже легко й просто. Без мого на те бажання. Я потрапила в в бази до кастинг-директорів, мене запросили на епізодичну роль у Бенкендорфа. Це був епізод без слів, мабуть, єдиний у моїй карʼєрі. Мені це не сподобалося, хоча я й заробила якісь непогані гроші. Але подумала, що це все не цікаво: якісь дивні задачі, все треба швидко. Взагалі, мріяла про театр, він для мене фокусував усе. А вже таку велику роль у кіно я отримала на третьому курсі. Це був серіал. І понеслося. Знімалася я постійно, але інтерес до кіно зʼявився аж тоді, коли я почала грати головні ролі у серіалах. Це інший ритм, інші задачі, інший таймінг. Я почала кайфувати від кіно.

Підзарядкою є відпочинок. Коли я маю вихідний день, можу просто гуляти й не думати про роботу, бо її забагато. Люблю гуляти на природі. Це моє джерело натхнення.

Спостерігаючи за американськими акторами, їхньою грою в інтимних сценах, я бачила, що у них немає взагалі жодного «зажиму»: байдуже, це бесіда за чашкою кави чи роздягання, бо це ж частина роботи. Твоє тіло – апарат, який виконує задачу. Це не ти така вся скромна або така вся фривольна. Тому я аж чекала, коли у мене буде така можливість спробувати себе «на слабо». І це відбулося! Уявіть, наскільки думки матеріальні: в один місяць, в один рік я потрапила в сцену в «Поганих дорогах» до Тамари Трунової, де я абсолютно гола на сцені, а потім за пару тижнів у сцену в кіно, де Рая Троянкер абсолютно гола. Спочатку була сцена в театрі, а потім у кіно, тому вона була вже не така страшна. Це різні жанри, бо в театрі заходиш, і годину ти – абсолютно персонаж. Це не я годину гола, в театрі інакше працює психофізика, і ти взагалі не відчуваєш себе Лєрою Ходос. Кадр набагато коротший, і це як стрибок з банджинг-джампінгу: хоп, і ти розумієш, що усі дивляться, а у тебе вже проходка і сцена. І так кілька дублів.

У мене ніколи не було ставлення до серіалів як до чогось гіршого, ніж кіно. Бо я знаю, як там працювати, вмію працювати, і мені дуже щастить на ролі – вони завжди багатогранні, складні, мені є що грати. Якщо, скажімо, у Британії, яка є для мене взірцем акторської майстерності, сказати акторам, через наше таке трохи зверхнє ставлення до серіалів, що ти класний, бо знімаєшся в повних метрах, але поганий, бо знімаєшся в серіалах, це буде сприйматися дуже дивно й непрофесійно, адже класний актор ніколи не буде грати гірше лише тому, що це серіал. Та серіал ще й не всі потягнуть, бо там ти маєш робити результат одразу, у тебе немає багато дублів, ти маєш бути підготовленим. У кіно абсолютно інший таймінг, там багато пошуку, повітря, ти можеш робити помилки, репетирувати, переробляти. А в серіалі ні. Тож за кожну свою роботу в серіалі мені не соромно.

У мене шалена база роботи в театрі, я грала Шекспіра, Жанна Ануя, грала в трагедіях і комедіях, і це були головні ролі. За виставу «Погані дороги» ми з командою отримали Шевченківську премію під час війни, і я вважаю, це достатньо вагомий показник і командної роботи, і моєї особистої, бо це дуже поважна премія. Отримати її – це просто нереальна історія, особливо для акторів, таких дуже мало. Тому про себе як про акторку скажу, що я талановита. Про це свідчить кількість роботи й людей, які зі мною хочуть працювати. Коли я стала викладачем, то стала ще режисерувати сцени, працювати в кадрі зі студентами, які з нуля приходять в мою школу (у них немає бази театрального університету) і за кілька місяців починають грати й отримувати головні ролі в кіно. Це теж дає моїй команді певність у тому, що ми знаємо щось, чого не знають інші.

Хотілося б, щоб взагалі було кіно. Його треба знімати. І без цензури, скажімо, на фільми про війну. Я зараз працюю з одним продюсером, готую до роботи актрису як акторський коуч. І це кіно про війну. Багато людей вважає, що таке знімати не варто, хейтять такі фільми, пропонують знімати щось нейтральне… А от продюсер, людина, яка сама пережила події окупації, вважає інакше – шукає всі можливості, щоб це кіно відбулося. Горить цим, йому хочеться про це говорити, зняти фільм, який побачать і за кордоном, і оцінять тут. Це якась ілюзія думати, що люди сіли й вирішили: а давай напишемо фільм про війну, на якому заробимо грошей. Я такі варіанти не знаю і навіть не розглядаю. Кіно про війну знімають тому, що ми живемо в цьому, це складно й боляче, але творчі люди говорять через свою творчість, і не треба забирати цю можливість рефлексувати, навпаки, треба допомагати, сприяти. А далі вже справа кожного, хто піде на такий фільм або не піде.

Я вже давно не їм мʼяса, риби. Постійно займаюся спортом – якщо це не зал, то пробіжки. Зараз літо, і я охоче бігаю. Взагалі, спорт – це в першу чергу організація себе й тонус. Я багато працюю: як не зйомки, то кіношкола. І мені треба сили й тонус, бо я заряджаю студентів і маю витримувати ці графіки. У мене лише один вихідний на тиждень, і той зʼявився нещодавно, коли я зрозуміла, що графік шалений. А спорт – це сили. Сили ж прибувають не тоді, коли ти лежиш і відпочиваєш (хоча й відпочити треба), а через активні силові тренування – так це працює. Якщо у тебе є сили, ти відчуваєш тонус в мʼязах, а як є тонус в тілі, є й тонус жити. Тож навіть якщо не хочеш, ти встаєш, вдягаєш кроси, виходиш на вулицю, і у тебе вже такий адреналін. А потім прибігаєш додому: ну, яка ж я молодець!

Я завжди фільтрую людей, у мене невелике коло спілкування. Це моя команда, з якою я працюю, люди мого духу. Така банда шалених людей. Ще мої друзі – мої студенти й ті, що колись були студентами, ми по життю якось разом. Та загалом я закрита людина, близьких людей у мене дуже мало.

Я знаю класного, талановитого актора, який зняв фільм за свої кошти і якого не підтримали навіть у своїх колах. Можна до цього по-різному ставитися, але як легко людині обітнути крила… І якщо це критика, то хай вона буде конструктивна, щоб людина могла реалізуватися, рухатися далі. Бо слово багато важить. Можливо, той, у кого ви зараз не вірите, за 10 років стане таким режисером, що усі будуть стояти за автографами в черзі. Загалом творчість має бути, творчості має бути багато, фільмів має бути багато. Тому що, не забувайте, ми ще не так давно відділилися від рашки. Й зараз робимо ті кроки, які могли б робити давно: вчитися знімати, продюсувати, продавати тощо.

Я консультувалася з хореографом, бо для мене в роботі завжди дуже важлива пластика, візуальний ряд. Я хотіла знайти пластику цієї жінки, про яку всі говорили, яку всі жадали. І Олексій Бусько, відомий хореограф-постановник, підказав мені декілька таких пластичних секретиків. Що ж до картавості, тут нічого складного – я просто картавила. Ще мені хотілося особливий реквізит для ролі. Я хотіла, щоб Рая палила, і мені знайшли мундштук, про який я потім триста разів пожалкувала, бо треба було довго палити ці міцні цигарки. Ця задача з мундштуком була не дуже приємна, та все одно я задоволена, що спробувала. — Про роль Раї Троянкер у стрічці «Будинок «Слово»

Я крута акторка, яка працює з крутими акторами. А вчитися завжди є у кого, і я більше люблю вчитися у початківців, тому що це неймовірний скарб, таке щось свіже, яке інтуїтивно робить роль, має живі оцінки й особливе сприйняття матеріалу. Тому тут класно вчитися. І у дітей, до речі, теж – менше штампів.

Якщо ви любите актора, ходите на нього в театр чи на повний метр, і він вам подобається, то як ви уявляєте, що в серіалі він стане раптом гіршим? Це інший жанр, інший метод зйомки, але кайф від актора той же – від його гри, віртуозності. І ще в серіалі одразу видно, ти зливаєш роботу чи працюєш по-справжньому. Я завжди кажу своїм студентам: немає різниці, це серіал чи кіно, робота за гроші чи безкоштовна – ти або класний актор, який максимально віддається, або поганий актор, і це видно одразу в кадрі.

Я не люблю паніку. Коли бачу, що хтось панікує, навпаки перетворююся в такий кремінь. У мене мало емоцій, але є дії. І це мене завжди рятувало. Я аж зараз інколи згадую, що то, мабуть, було страшно, небезпечно. Постфактум. Але коли поруч рідні, дуже налякані, ти не можеш теж панікувати. Мабуть, мені просто пощастило, що я можу тримати себе в руках.

Я ніколи не розуміла, чому жінка має сидіти й чекати, щоб з нею хтось познайомився, якщо вона може це сама. Тому з якогось боку я, мабуть, феміністка, бо певна, що можу робити те саме, що й чоловік. Хоча, звісно, важкі сумки тягати я не хочу, люблю, коли мені відкривають двері тощо. Та я за рівність у деяких випадках, і як вільна жінка завжди могла це собі дозволити. Я не вважала, що це якийсь вихід із зони комфорту. Мабуть, Рая така сама. — Про роль Раї Троянкер у стрічці «Будинок «Слово»