Хвостенко Оксана Юріївна

Оксана Хвостенко

Стаття у Вікіпедії

Окса́на Ю́ріївна Хвосте́нко (27 листопада 1977, Чернігів) — українська біатлоністка, п'ятиразова призерка чемпіонатів світу.

Цитати

Власне майно, лижне спорядження, гвинтівки – усе це залишалося на лижній базі. Частина з цього перебувала у моїй кімнаті. Так, усе знищено, ми не встигли вивезти жодної пари лиж. Все згоріло. — Про знищення ворогом чернігівської біатлонної бази

Кожна людина має шукати свій баланс, дотримуватися у всьому золотої середини. У мене таке бачення. Я можу ужитися із будь-ким. І зі старшими, і з молодшими. Я мала хороші стосунки із сестрами Семеренко та Підгрушною, які, наприклад, запитували, чому щось не вийшло, питали поради. Я казала, що настане і їхній час.

Коли я почала тренуватися, батьки не могли собі дозволити придбати біатлонні рукавиці. Тому на свої перші збори на Урал, де рано випадав сніг, я поїхала без рукавичок. Там і звикла до холодів, тож у подальшому не боялася морозів та не мала страху, що можу відморозити руки. Бувало, потім на розминку виходила у рукавицях, однак на змаганнях знімала їх. Краще відчувала у руках гвинтівку та спусковий гачок.

Лижна база зруйнована вщент. Ці руїни слід повністю зносити і зводити абсолютно нову споруду. Деякі інфраструктурні об’єкти все ще реально експлуатувати, тож ми намагаємося це робити. Наприклад, на лижоролерній трасі можна кататися, але бігова траса закрита, оскільки ліс ще не розміновано. Орки залишили там багато сюрпризів. Тому на лижній базі ми проводимо свої тренування лише частково. Буває, виїжджаємо у міські парки – там бігаємо і займаємося. — Про знищення ворогом чернігівської біатлонної бази

Маємо хороших дітей, з якими слід займатися. Віримо, що все відновимо, надолужимо і все у нас буде гаразд.

Найкращі спогади про останні ігри у Ванкувері. Попередні дві Олімпіади не дуже добре пам'ятаю. Турин мені не сподобався, бо ми мешкали далеко від олімпійського селища. Штати? Теж не були у селищі, не відчули тієї атмосфери. Склалося враження, що то були якісь звичайні змагання. А ось у Ванкувері сподобалося і селище, і траса, і атмосфера. Розчарування залишилося тільки через результат. Кожен мріє про олімпійську медаль – її у мене немає. Осад все-таки присутній.

Під час зборів та змагань я мешкала у кімнаті майже з усіма дівчатами. Та найбільше, напевно, з Валею Цербе, Ніною Лемеш і Танею Водоп'яновою. От на них я рівнялася. Розумієте, у команді я наймолодша, не знаю, як себе поводити. Валя, наприклад, вчила, як треба відновлюватися після тренування – це елементи професіоналізму. Я це все засвоювала, а вони мене виховували. Коли старші дівчата закінчили, то я мешкала у кімнаті з Оленою Петровою. І маю сказати, що за увесь час у збірній ні з ким не конфліктувала.

У біатлон я прийшла з лижних перегонів. Пригадую навіть сам момент знайомства з цим видом спорту. То був чемпіонат України з біатлону у Чернігові, одній із команд не вистачало біатлоністки. Мене попросили пробігти, дали гвинтівку, показали, як стріляти. Я лише раз пробіглася і все – закохалася у біатлон. І що найцікавіше, я відчула азарт саме у стрільбі.

У перші дні повномасштабного вторгнення у міську лікарню привозили велику кількість поранених хлопців. Через це у медиків швидко завершилися розхідні матеріали: бинти, вата… У певний момент просто не мали чим перев'язувати поранених воїнів. Тому до нас звернулися медичні сестри, які мешкали неподалік. Треба було дещо зібрати та привезти. Чернігівська обласна лікарня розташована на окраїні міста – туди усі боялися їхати, адже над головою постійно щось літало. Деякі чоловіки відмовлялися, тож довелося їхати мені. Люди збирали медикаменти, харчі – це була спільна робота. Я завантажувала автомобіль усім необхідним та їздила до лікарні з іншими небайдужими містянами. — Про волонтерську допомогу у Чернігові на початку повномасштабного вторгнення

Я б не сказала, що є спокійною людиною. Я увесь час кудись біжу, за щось переживаю і мені щось потрібно. Усе залежить від вміння стримати свої емоції. Наскільки ти можеш їх опанувати. Подекуди треба вибухнути. Якщо б я була винятково спокійною та не мала характеру, то, мабуть, нічого б з цього не було і в біатлоні узагалі б не реалізувалася.

Я встановлювала собі цілі на тренуваннях. Наприклад, сьогодні маю відстріляти не більше трьох штрафів. Наступного разу – не більше двох. Ця наполегливість зіграла свою роль. А ще я постійно змагалася із хлопцями. Дуже хотіла їх перемагати, у нас були цікаві стрілецькі дуелі.

Я дуже вдячна Миколі Миколайовичу за те, що він з мене зробив людину. Тренер виховував мене, навчав усьому – разом ми почали працювати, коли мені виповнилося 16 років. Щиро вдячна йому за все. Зоц загартував мій характер, сильно допоміг у житті. Звичайно, у роботі траплялося різне, траплялися непорозуміння. Та я усвідомлюю, що без нього не було б моїх високих результатів. Зоц дійсно вкладає душу у своїх спортсменів і хоче показати, що нація українців – найсильніша.

Якщо гонка відбувалася в умовах вологого клімату, то руки трохи підмерзали. Особливо, коли стоїш та готуєшся до старту. Як тільки починала рухатися, то руки ставали теплішими і не мерзли. Просто не варто боятися холоду і пройти цей бар’єр. Дивлюся, як зараз у дітей трішечки мерзнуть руки, так одразу починається велика трагедія. Беруть теплі в'язані рукавиці. Загартування до холоду відсутнє. — Про стрільбу без рукавиць

Я себе ніколи не вважала зіркою. Так, у команді я була найстаршою, дівчата усі тягнулися до мене. Проте колектив був дружнім, жодних суперечок не виникало, ми стояли одне за одного стіною.