Філіп Ремунда

Філіп Ремунда

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Філіп Ремунда (1973) — чеський режисер та продюсер.

Цитати

Зі своєї практики знаю, що для хорошого фільму замало мати добру тему. Потрібні персонажі, на базі яких вона розгортатиметься. Якщо проблема з героями, тема кульгає і залишається на рівні тези. А самої тези достатньо для газетної статті, але замало для стрічки. Адже вона живе персонажами. А режисер їх тільки обі­­грає в процесі монтажу на базі власного досвіду і хисту. Саме тому нам подобаються роботи Тарантіно чи інших відомих режисерів. Йдучи на них, ми розуміємо, що їхні образи нас здивують і зацікавлять. Це стосується як ігрових, так і документальних фільмів, оскільки останні можуть бути чимось більшим, ніж документалістикою. Мене цікавлять документальні стрічки, які є не так документальними, як авторськимиh.

Значення етики часто перебільшують. Коли ви когось знімаєте й він із цим погоджується, то все в порядку. Мені часто випадало бачити, що людям здавалися не­етичними дивні речі. У Хорватії я знімав на пляжі. І люди називали неетичним те, що зафільмував їх у плавках, оскільки вони не схожі на топ-моделей. Усе через цей дурний стереотип, мовляв, усі повинні бути подібні до них. Ці люди мені, навпаки, бачилися чудовими. Тому коли я з кимось дискутував на тему етики, то розумів, що мої опоненти самі мають проблему з етикою. Адже це поняття суб’єктивне. Часто вона зводиться до набору стереотипів.

Мій друг Віт Клусак якось розповів, що його друзі-художники влаштували хепенінг: вивезли в поле кілька родин на відкриття вигаданого супермаркету «Ґіґа-діґа» і задокументували все на фотографіях. Почувши ту історію, я сказав Вітові, що це хороша ідея для фільму. Так виникла «Чеська мрія». Так само ми вирішили зняти нашу останню стрічку «Волю Сметані». Віт мені розповів про одного божевільного водія, який домальовував ріжки політикам, котрі були зображені на рекламі на його автобусі, і якого мали за це посадити. Я подумав, що можна зняти хороший фільм. Тобто щось незвідане, цікаве, абсурдне, що мене шокує, є гарною темою для стрічки. Далі зустрічаюся з потенційними героями, дивлюся, наскільки вони кінематографічні, наскільки вони сильні персонажі.

Сьогодні багато пишуть про документальне кіно. Критики навіть кажуть, що воно краще відображає сучасність, ніж ігрове. Документалістика популярна, але не масова. Вона не збере 100 тис. Це майже як джаз, який не є мейнстримом, але має свою аудиторію. Хоча є винятки. Наприклад, фі­льм про Вацлава Гавела подолав бар’єр у 100 тис. Але це завдяки темі.

Якщо успіх вимірювати кількістю аудиторії, то найуспішніша стрічка – спільна із Вітом Клусаком «Чеська мрія». Її побачив увесь світ. Наші з Вітом фільми успішні тим, що ділять чеську аудиторію на два табори: тих, кому робота дуже сподобалася, і тих, кому взагалі не сподобалася. Іноді було таке, що глядачі ще годину сперечалися з цього приводу після перегляду. Як на мене, це успіх.

Я майже ніколи не знімав прихованою камерою. Люди завжди бачать об’єктив, взаємодіють із ним і погоджуються бути частиною фільму. З прихованою камерою мав справу тільки раз – під час роботи над стрічкою «Нормалізація» Роберта Кіргофа. Ми зніма­­ли працівника поліції, причетного до того, що посадили кількох людей на базі сфабрикованих обвинувачень. Він відмовлявся від зустрічі, й ми вдалися до поліційного методу: скористалися камерою, схованою в годиннику.

Я прочитав у газеті, що один антрополог відтворив життя звичайного француза доби Середньовіччя на базі історичних свідчень. Тому подумав, що ми не повинні чекати, доки історики через кількасот років щось реконструюють. Взяв свого знайомого, провінційного вчителя, і зняв його подорож на іншу планету, а для нас Росія саме такою і є. Ми знаємо її тільки з телебачення. І оскільки для нас це ніби інша планета, ми вдягли героя у форму совєтського космонавта. На голо­­ві в нього був шолом із камерою. Він мав такий вигляд, ніби звалився з космосу. Я думав, що це нам допоможе: він притягуватиме увагу, і за нами ходитимуть росіяни, але вийшло навпа­­ки. Він мандрував Красною площею, поїздами, сибірськими містами, і нікого це не дивувало. Люди боялися з нами говорити на камеру. Згодом я побачив антипутінську демонстрацію й кіль­­ка тисяч омонівців у шоломах, і тоді збагнув, що Росія – це країна людей у шоломах. І ми вгадали зі стилізацією героям.