Фелікс Австрія

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Фелікс Австрія» — психологічно-історичний роман Софії Андрухович, виданий у 2014 році «Видавництвом Старого Лева». Другий роман авторки.

Цитати[ред.]

  •  

Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали[1].

  •  

Молитви — це пара від сліз, яка піднімається до неба[2].

  •  

Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми[3].

  •  

Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалась на порох[4].

  •  

З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!)[5].

  •  

У тебе великий талант — дбати про інших. Це справжній дар, бережи його. Але часом мусиш і сама про себе подбати, й іншим дозволити[6].

  •  

...Люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок, Стефцю[7].

  •  

Любов — це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні. Вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій[8].

  •  

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливці цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає простіше — і вже вдається далі жити [9].

  •  

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту.[10].

  •  

Я гарячково шукаю в собі потрібні слова, а разом із ними — сили, яких у мене так мало, щоб пояснити, що я все розумію: моє серце теж кривавить і крається на частини, всесвіт і для мені зійшовся в його особі, все навзаєм, і кожен його подих — це мій подих, кожне його почуття — моє почуття[11].

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]

  • Андрухович С.. Фелікс Австрія : роман. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. — 288 с..