Фабіан Бауманн (нім.Fabian Baumann) — швейцарський історик, дослідник історії Східної Європи, націоналізму та імперій у Росії, Україні та Центрально-Східній Європі. Постдокторант Гейдельберзького центру трансцендентальних студій при Гайдельберзькому університеті (Німеччина), стипендіат GRK-2840 «Ambivalent Enmity».
«Кіевлянинъ» з гаслом «Край цей русскій русскій русскій» розпочав свою діяльність у 1864 році. Влада всіляко заохочувала й субсидувала видання, щоб ширити російську імперську точку зору. Спочатку це була колективна справа консервативної інтелігенції Києва. Чимало людей туди дописували, і деякі українофіли також: наприклад, Драгоманов та Антонович написали по кілька статей. Тоді газета була спрямована насамперед проти поляків. Пізніше, наприкінці ХІХ століття, це все більше ставало сімейним бізнесом Дмитра Піхна. Він сам готував багато статей, його сини та зяті дописували для газети, його фактична дружина стала технічною редакторкою видання, а потім одна з невісток також постійно створювала тексти. Цю газету до 1905 року вважали найбільш читаною в Києві, потім її витіснила «Кіевская мысль». Це дало змогу родині Шульгиних-Піхно мати величезний вплив на політичну думку в місті. На початку XX століття вона також мала значення для всієї держави: її читали в Москві та Петербурзі. Саме завдяки популярності газети Дмитро Піхно врешті-решт потрапив до Державної ради й мав прямі канали зв’язку з урядом[1].
Нація і націоналізм — це не лише природне втілення етнічного походження, а й вибір, що завжди супроводжується чітко визначеною політичною програмою. Це те, що я намагаюся пояснити людям на Заході. Українці сьогодні підтримують українську державність не тільки тому, що вони відчувають, що вона виражає українську ідентичність. Вони мають дуже чіткі прагматичні причини, щоб хотіти бути громадянами демократичної держави, у якій можна щось змінювати, і тому вони відкидають авторитарні спроби інкорпорації до Росії. Це є простим поясненням того, чому так багато російськомовних кримських татар, євреїв чи навіть людей інших національностей підтримують українську державність, навіть якщо вони не дуже цікавляться історією козацтва, Тарасом Шевченком тощо[1].
Політична історія ХІХ століття має тенденцію вилучати жінок, оскільки жінки навіть у демократичних країнах тоді не мали права голосу, не кажучи вже про автократичну державу на кшталт Росії, де вони не могли входити до бюрократичних урядових структур. У тодішній політичній історії домінували переважно чоловіки. Втім якщо подивитися через призму родини, то побачимо, що жінки мали політичні погляди та долучались до політичної діяльності, хоча й не завжди в очікуваний для нас спосіб. У тогочасних українських колах жінки відігравали надзвичайно важливу роль у питаннях освіти та в організації культурних і політичних зустрічей. Більшість чоловіків мала працювати на державу, а це вимагало неабиякої обережности, тоді як жінки могли відвертіше виявляти свою українофільську позицію. Вони носили вишиванки та на людях розмовляли українською мовою, не боячись втратити роботу. Отож у київському українофільському середовищі жінки були надзвичайно важливими фігурами, вони згуртовували середовище і посвячували дітей та молодь в ідеї українофільства та українського націоналізму[1].
Рік 1918 став часом мілітаризації політичного конфлікту в усій Російській імперії. В Україні склалася особливо хаотична ситуація, адже тут були активні майже всі сторони російських громадянських воєн, а також різні групи українських державотворців, польські та французькі інтервенційні війська. Тоді обидві родини в боях втратили по юнакові. З одного боку, захищаючи Українську Народну Республіку від Червоної армії, загинув Володимир Шульгин. З другого — Василід Шульгин-молодший загинув, захищаючи режим Скоропадського від військ Петлюри. Це також доволі іронічно, адже в підсумку цей російський націоналістичний хлопчик боровся за Українську Державу, державу Скоропадського, проти більш радикальної та націоналістичної української держави Петлюри, відновленої УНР. Упродовж наступних років загинуло ще кілька членів родини. Більшість із них віддала свої життя не в боях, а через хвороби або через те, що їх схопили та розстріляли більшовики: зокрема поміркованого науковця-українофіла Володимира Науменка та одного із синів Піхна — Філіпа Могилевського, який проживав в Одесі. Зі встановленням Радянської держави всі вцілілі члени сім’ї були змушені тікати до Центральної Європи[1].
Російська влада, починаючи від середини ХІХ століття, вбачала в українському націоналізмі велику загрозу культурного та потенційно політичного сепаратизму. Також і соціальну загрозу, тому що український націоналізм був пов’язаний із тогочасним народництвом — популістським соціалізмом. Російська держава частково заохочувала російський націоналізм, втім також розуміла його потенціал задля створення соціальної напруги. Але вона прийняла російський націоналізм як частину легітимації династії. Тому російські націоналісти мали кращі кар’єрні перспективи, ніж українські. Дмитро Піхно потрапив до Державної ради. Василя Шульгина кілька разів обирали до Думи і він став впливовим правим голосом у Санкт-Петербурзі. Українські націоналісти у кращому разі могли, приховуючи свої політичні погляди, збудувати скромну кар’єру в освіті, як наприклад, Володимир Антонович, або ж їх могли заслати до Сибіру, як Якова Шульгина. Отже, існували хороші матеріальні стимули, щоб підтримувати російську сторону конфлікту, і потрібно було мати неабиякий ідеалізм, щоб добровільно страждати від наслідків українського націоналізму[1].
Українцям може бути корисно знати про Василя Шульгина, щоби розуміти, що російський націоналізм у ХІХ столітті був не лише нав’язаною ззовні позицією, а й частково внутрішнім явищем. Схожа дискусія, яка відбувається нині, — про Булгакова, гімназійного учня Якова Шульгина. У «Білій гвардії» Булгаков представляє конкретне історичне середовище: консервативну російськомовну буржуазію Києва в революційний період, що за описом дуже схоже на родину Шульгиних. Вони уособлюють щось, що колись існувало в історії України й було досить впливовим, але більше не існує і не потрібне Україні[1].
У середині століття такі люди, як Михайло Максимович могли легко поєднувати своє захоплення українською народною культурою та етнографією з лояльністю до імперської держави, адже вони мали спільного ворога — польські еліти. А оскільки український народ був православним, то російська держава вирішила, що вони росіяни. Малоросійство та імперська лояльність почали зіштовхуватися у 1860-х та 1870-х роках, коли демократичний та революційний потенціал українофільства став більш очевидним. Ті самі люди, які були професорами російської історії, у приватному житті могли мати українофільські інтереси, як-от Володимир Антонович[1].
Я зацікавився історією націєтворення та націоналізму в Україні, коли працював над магістерською роботою — це було майже 11 років тому. Тоді я аналізував дебати в Імператорській думі та дискусії у пресі. Втім так і не отримав відповіді на запитання, чому люди обирають ту чи ту сторону. У цих дебатах люди захищали позицію, яку вони вже обрали: було надто пізно, щоб зрозуміти, чому саме її. Згодом я вирішив поглянути на історію націй через біографії і з’ясувати, що спонукало людей підтримувати тих чи тих. Якось натрапив на книжку американської історикині Фейт Гілліс, яка згадувала, що в родині Шульгиних стався розкол за національною ознакою: це одразу привернуло мою увагу. Тобто вони мали однакове етнічне та культурне походження, але обрали діаметрально протилежні сторони конфлікту[1].
Стаття у Вікіпедії
