Перейти до вмісту

Фабрика повидла

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія
Арт центр «Фабрика повидла»

Артцентр «Фабрика Повидла» або англ. «Jam Factory Art Center» — це міждисциплінарний центр сучасного мистецтва у відновленій неоготичній будівлі колишньої «Фабрики повидла» у Львові[1]. Центр здійснює просвітницьку діяльність через мистецькі виставки, кінопокази, театральні вистави, лекції, які відображають актуальні процеси в українській та світовій культурі[2]. Артцентр «Фабрика повидла» співпрацює з різними міжнародними організаціями, такими як Magic Carpets, Trans Europe Halles, Face to Faith, EastHub[3][4][5][6].

Цитати

[ред.]
  •  

Віддаленість від центру також має перевагу – центр міста дуже туристичний, і, ймовірно, люди шукають альтернатив, куди б поїхати. Допомогти цьому мікрорайону розвиватися – це місія сама по собі. Я думаю, що артцентр привернув інвестиції: відколи ми почали, дедалі більше компаній почали цікавитися цим районом.
Так, будівля, як ви кажете, була в аварійному стані. Дуже романтично, до речі. Зараз виглядає не так романтично, більш функціонально, але можливо, більш сучасно, це теж добре. Тоді я думав, що потрібно врятувати будівлю, поки вона не розвалиться, або її хтось купить чи зруйнує[7].

  Гаральд Біндер
  •  

Іноді мені здається, що українське мистецтво досить зосереджене на собі. Під час війни це, звичайно, доречно й цілком зрозуміло. Проте митці повинні мати можливості, щоб бачити, що відбувається у світовій культурі. Протягом багатьох років українська культура представлена ​​за кордоном у традиційний спосіб, але це також швидко змінюється. Словом, сучасне українське мистецтво має що сказати світові, але йому потрібно більше простору в самій країні, щоб відчути те, що роблять інші. Це одна з ролей, які може виконувати Jam Factory[7].

  — Гаральд Біндер
  •  

Люди часто думають, що історія пов’язана лише з державами або важливими людьми у світі. Але насправді цінною є не лише історія будівель, але й історія місцевості та історія людей, які тут виросли чи живуть. Ми також робили інтерв’ю з людьми, які працювали на фабриці після Другої світової війни. Цю частину історії, після 1950 року, теж треба поважати. Тоді тут був уже не алкогольний завод, тут виробляли джем та інші товари. Я думаю, людям цікаво дослідити цей елемент, бо ми не культурний центр, розміщений у пустелі, де нічого не було – ми маємо своє минуле[7].

  — Гаральд Біндер
  •  

Нас троє у правлінні, і я є членом правління. Керівна рада складається з мене, програмно-виконавчої та операційно-виконавчої директорок[8]. Усі основні рішення, які мають значення для управління цією установою, зокрема й занепокоєння працівників під час повномасштабної війни, ми обговорювали. Я не маю офіційного права вето, але маю певні повноваження й завжди прагну знайти рішення, які підтримують усі. Це колектив із трьох людей, які мають владу вирішувати, але слухають і побажання працівників, ставляться до них із повагою.
Повсякденна практика управління інституцією – це відкрите, толерантне й зацікавлене спілкування. Ми хочемо, щоб люди, які тут працюють, відчували себе добре. Культура управління, на мою думку, дуже важлива[7].

  — Гаральд Біндер
  •  

Сам процес придбання був складним, бо в будівлі було два власники. Потім були бюрократичні проблеми, здається, із правом власності, яке передали, щось не збігалося, і нам вартувало десь пів року, щоб це виправити. Ви не можете зробити наступний крок, не завершивши попередній, починаючи від тимчасових конструкцій і завершуючи фінальними роботами.
Також тривалим був процес проєктування разом з австрійським бюро Штефана Ріндлера. Думати й переосмислювати – це забирає багато часу. Ми додали нові частини до будівель, що вже існують, і побудували нову.
Потім настав COVID-19. Вісім років – здається, довгий період, але не для проєкту такого масштабу. Знаєте, у західних країнах є проєкти, які займають набагато більше часу. Перевага в тім, що ви можете робити все краще й краще, якщо у вас більше часу[7].

  — Гаральд Біндер
  •  

У мене був інтерес до історії цієї будівлі до 1939 року, коли тут працювала алкогольна фабрика «Йозеф Кронік і син». Дві мої колеги, які працюють у Центрі міської історії, зосередилися на інших періодах історії. У процесі дослідження я дізнався багато речей, які здалися мені цікавими, особливо про родину Кронік. На території ми також змогли знайти синагогу, збудовану в 1878 році. Її знищили під час Другої світової війни, тож на її місці ми зробили меморіал. Я був зачарований дослідженням цієї синагоги[7].

  — Гаральд Біндер
  •  

Я був у захваті від цієї фабрики, це було щось інше, ніж Центр міської історії, але також мало б позитивну роль у майбутньому Львова. Також є просто загальний інтерес до культури, я сам колекціонер мистецтва й із дитинства його любив.
Сучасне мистецтво особливе й часом вимагає певних зусиль, щоби зрозуміти його та відчути себе причетним. Але я вважаю, що мистецтво й культура – це щось надзвичайно важливе, це винагорода, яку потрібно підтримувати та відчувати. Тому ви можете назвати це інтелектуальною пристрастю чи як завгодно. Без сумніву, є прагнення інвестувати в щось, що не просто виробляє матеріальні блага в комерційних цілях, а виробляє щось, що має культурне значення[7].

  — Гаральд Біндер

Примітки

[ред.]