Усе, що ми не сказали

«Усе, що ми не сказали» (англ. Everything We Didn’t Say) — роман американської письменниці Слоан Гарлоу 2024 року.

Цитати

Густі хвилі дощу б’ють у вікно моєї спальні, громи та блискавиці негоди Джорджії розкраюють цей понеділковий ранок. Скількись годин я лежала без сну, дослухаючись до виття вітру, уявляючи, що грозовий вир розчахне мої стіни та змете мене геть. Поруч із моєю кімнатою рипнула підлога. Я бачу, як коливається мамина тінь під дверима. Дерево стогне під її ногами. Це звук нерішучості. Стукати в доньчині двері чи ні? Мама йде, кроки затихають у її кімнаті. Певно, що ні. Рік тому вона б увірвалася до мене, а я б вислухала досхочу за те, що досі лежу під ковдрою. Рік тому її мовчання було б немислимим. Але рік тому все було інакше. Я заслужила на цю тишу, важку, як камінь на шиї. І як покарання я відкидаю ковдру та роблю неможливе: починаю свій перший день у випускному класі школи Норт-Девіс.

Попри це, я почуваюся наче в човні, дерев’яні борти якого вкриті дірками, кожна з яких — спогад: порожня парта на третьому уроці, обідній стіл, за яким ми сиділи разом три роки, а тепер його зайняли новачки. Океан вирує, і я намагаюся залатати кожну дірку, щоб не дати бурхливим водам затопити човен. Хвилі безупинно накривають мене, я ледь не перекидаюся, але якось мені все ж вдається триматися на плаву.

— Любов — це не те саме, що ступити в річку, де ти або мокрий, або ні. Любов — це сама річка. Іноді течія спокійна та рівна, як моя любов до тебе. — Вона поцілувала мене. — А іноді, — продовжувала вона, — річка має гостре каміння й дошкульні пороги. Раптові перепади та повороти збивають із пантелику і завдають болю, але це все та сама річка. Це теж любов. Я згадую слова Лоли зараз і думаю, що нарешті розумію їх. Як легко було б, якби все було так просто, якби любов була бінарною, якби вона або була, або не була. Але, дивлячись у червоні очі Фібі, я розумію, що істина набагато складніша.

Пташенята прив’язані до свого гнізда. Вони залежать від милості кожного, хто їх оточує. Вони не можуть себе прогодувати, не можуть себе захистити. Я тепер більше, ніж пташеня. Набагато більше.

Раніше я була надто розгублена, ошукана й налякана, щоб побачити їх, але вони завжди були поруч. Навіть у темряві вони завжди були на відстані простягнутої руки. Я можу не знати, що станеться та де я опинюся, але, маючи любов моєї сім’ї та друзів, я більше не боюся майбутнього. Зовсім.