Ті, що творили «Перший вінок»

Ті, що творили «Перший вінок» — збірка есеїв, присвячена історії створення та авторкам українського жіночого альманаху «Перший вінок» (1887). Книжка розповідає про письменниць, громадських діячок і просвітниць, які стояли за виданням «Першого вінка», зокрема про Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Уляну Кравченко та інших учасниць. Есеї поєднують біографічні нариси, історичний аналіз і культурологічний контекст, показуючи внесок цих жінок у розвиток української літератури та феміністичної думки.

Цитати

	Найважливіше що об'єднало цих жінок у «Вінку», — «почуття дружності і духовної близькості незважаючи на політичні межі», як влучно зауважив Франко. Зворушлива відповідь Ганни Барвінок на запрошення Наталії Кобринської взяти участь у альманасі символічно передає головну соборницьку ідею всього видання: «Дорога сестро Русинко! Велить нам обом серце і так само велітиме нашим наслідницям — перегукватись через політичну границю щоб обізвався рідний голос, приправлений і придавлений чужомосковщиною». — З передмови «Жіночі голоси, що творять гармонію»
	— Алла Швець

Наталія Кобринська

«Взагалі моїми думками з людьми поза хатою, з котрими жила-м, майже не ділилася, мої книжки мене з ними порізнили, я спостерігала, що зачинаю бути для них смішною. Я умовкала і поволі привертала до того, що жила-м майже двоякими думками: іншими жила-м з людьми, а інші мала-м для себе і свого чоловіка, терпеливого слухача моїх фантазій і сердечного потішителя по сумних на людях досвідах».

«Вона задумала «Перший Вінок», увела його в нашу громаду Переднім словом, прояснила бодай трохи долю галицько-руського жіноцтва і перша яснійше вказала, до чого би йому йти», — підсумував Михайло Павлик історичний внесок галичанки в появу альманаху.

	У «Першому Вінку» Наталія Кобринська також вперше виступили як теоретикиня українського фемінізму. Представивши в альманасі низку своїх програмових статей про жіноче питання вона на довгі роки заклала теорико-ідеологічне підґрунтя українського жіночого руху. Ідеться про чотири статті та передмову до альманаху — «Про рух жіночий в новійших часах» («Перший вінок», 1887, с. 5-23) «Про Руське жіноцтво в Галичині» («Перший вінок», 1887, с. 68-102), «Замужна жінка середньої верстви («Перший вінок», 1887, с. 406-416), «Про первісну ціль товариства руських жінок у Станіславові» («Перший вінок», 1887, с. 457-463). Як видно зі змісту цих розвідок, Кобринська адаптувала західноєвропейський емансипаційні тенденції до історичних реалій, потреб та політичних умов української дійсності, надавши їм національного змісту, чим започаткувала оригінальну концепцію українського варіанту фемінізму. — З есею «Йшла не тільки з духом часу, але й перед ним»: Наталія Кобоинська
	— Алла Швець

Олена Пчілка

Має він три особливості, що дають йому право на якусь одмінну увагу: 1) не лічучи видання в етнографічних, лише чисто літературні, це є найбільший український збірник, що вийшов у Галичині за всі попередні і наступні часи. 2-а особливість «Першого вінка» та, що сей збірник зложено з самих тільки творів жіночих. Третя особлив[ість] сього збірника ще й та, що він має виразну рису колектівно-жіночу: власне-бо в йому подали собі руку українські письменниці з Галичини й з України нашої, — як се можна було бачити на першій же картці, заголовній, де стояло, що альманах видано «коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки». Далі, на сторінках альманаху, чергувалися теж імена авторок галичанок і наших. Се було перший раз, що наше жіноцтво увійшло в таку спілку.

Надавши напівдикій московщині своєї освіти, Україна сама все дичавіла, втрачала свої національні особливості і, наостанку, як не вдалося скинути з себе ще тяжчої царської руки вже петербурзької доби, Україна все більше підупадала, забула вже й своє історичне ймення і, ставши цілковито Малоросією, вкрилися міцною московською полудою, — з-під неї ж так тяжко було приступати українській вроді і вдачі, хто їх ще зберіг… Галичину спостигла подібна ж доля: її посіла Польща.

Запросини пані Кобринської мене зацікавили. Хоч я жіночу рівноправність признавала тільки «в принципі», запальною «феміністкою» не була, однак тая думка видати зосібна жіночий збірник — мені сподобалась. Цікаво було, яка-то вийде тая наша жіноча літературна продукція, що ми там понаписуємо?. Я відповіла, що на запросини пристаю, охоче візьму на себе участь і в потрібних коштах на видання того «Першого вінка», пришлю й своє писання для його, запрошу кого зможу в Києві (бо нікого більше з авторок особисто не знаю), але всі инші заходи коло видання —лишаю самій призвідниці всієї справи. Отже й «редакційний олівець» оставався для всіх рукописів у руках редакції галицької, бо неможливо було б пересилатися з рукописами сюди й туди, — та й не хотіла я втручатися в ту справу.

Людмила Старицька була тоді зовсім молодою дівчиною. Була ще гімназисткою передостанньої класи (7-ої). Якось Михайло Старицький, її батько, сказав мені з великою втіхою, що «Людя пише українські вірші». Коли я побачила той перший вірш, він мені дуже сподобався і я стала просити його для «Першого вінка». Молоденька авторка дуже протестувала, казала, що вірш нікуди не гожий, «нічого не вартий!». Я просто силою видерла його. — «Ну, беріть! — сказала наостанку Людя: — тільки ваш клопіт буде даремний бо редакція напевно цього віршу не прийме!». Але вірш був прийнятий і навіть з подякою бо справді був він гарний.

В моїй повісті «Товаришки» (в «Першому вінку»), в першій главі, описується після того, як героїня сіла читати книжку на ґанку), який краєвид видно було з двора Люби. Ото маєте точнісіньку копію того краєвиду, який був перед моїми очима від найранішого часу життя. Власне наш двір стоїть на самім краю одного з гадяцьких узгірій, рядом з тим рядом з тим місцем, де була стародавня церква (я пам'ятаю ще капличку від неї), біля котрої поховано гетьмана Бруховецького. Не могла я собі відмовити тої втіхи і застосувала до свого полтавського оповідання картину мого прекрасного рідного краєвиду!

Уляна Кравченко

Хвилина застанови дала мені свідомість, що я донька цієї землі і моя мати є українка. І я в зворушенні, неначе б осяяна духом рідної землі, підписалась Уляна Улянівна Кравченко. Батька свого я дуже любила. Німецьку культуру цінила і про могутність німецького народу знала — а все ж серце моє казало мені стати на службу поневоленого, темного, бідного народу моєї матері.

	У «Вінку» Юлія Шнайдер виступила під творчим іменем Уляна Кравченко із чималою добіркою сонетів і «думок», які вправно зредагував Іван Франко, її літературний наставник і близький приятель. До цієї збірки увійшли цикли сонетів «Я не жалюсь», «За много!», «Не рвись в будуще!» вірш «На новий шлях!» і «Думки». У сонетах поетеса апелює передусім до тих сестер-товаришок, які в своєму пориві до нового кращого життя звернули свій «смілий лет» «на новий шлях» — наважились покинути світ «забав і сплетень» і працювати для добра загалу. Авторка розважливо застерігає тих молодих ентузіасток перед можливими розчаруваннями і втратами, яких їм доведеться зазнати на новому непротореному шляху. Закликає своїх сучасниць не нарікати на долю а з вірою у власні сили і в краще майбутнє розвиватися і активно працювати над собою. — З есею «Судилась мені доля Шашкевичева між нашим галицьким жіноцтвом...»: Уляна Кравченко
	— Марія Лапій

Ганна Барвінок

	Так фольклоризм оповідань Ганни Барвінок не дасть забути, що це проза написана в позаминулому столітті, та сама якої ми так не любили. У школі через надмірну сентиментальність і зображення «тяжкого життя селян». Та ніде правда діти: це частина наших історій та культури, зафіксованих фактично з перших уст завдяки таланту чуло її письменниці. Ніби випадкова попутниця, вона вислухала життєві історії своїх співрозмовниць і, увібравши їх у художню форму, перенесла на папір. Завдяки їй ми знаємо, як любилися і вели побут, які пісні співали, у що вірили й чого боялися наші далекі прапрабабусі. — «Беатріче» української літератури: Ганна Барвінок
	— Катерина Шмега

	За Ганною Барвінок, як і за багатьма українськими письменницями, закріпилося кілька епітетів та перифраз на кшталт «поета жіночого горя» (Борис Грінченко), «поета горя і бідування жіночого» (Сергій Єфремов), «нашої Беатріче» (Іван Пулюй) тощо. Хочеться ж, щоб її сучасні читачки й читачі за всіма цими машкарами роздивилися живу людину — жінку, яка зазнала в житті чимало випробувань, як і її героїні, але зуміла їх побороти. Письменницю з тонким слухом і чуттям живої народної мови, з умінням бачити прекрасне й описати не лише горе жінки, а й силу жіночої любові та жертовності. Не епігона Марка Вовчка, не тінь Пантелеймона Куліша, а оригінальну авторку з кордоцентричним світоглядом, трендсеттера оповіді «з народних уст» в українській літературі та авторку перших феміністичних альманахів. — «Беатріче» української літератури: Ганна Барвінок
	— Катерина Шмега

Леся Українка

	На час виходу жіночого альманаху «Перший вінок» юна авторка вже була відома читачам двома поезіями, надрукованими в «Зорі», — «Конвалія» та «Сафо». У тому ж 1884 році з'являються «Поле» та «Любка», а через рік поема «Русалка» та ще один вірш, «На зеленому горбочку…». Окрім «Конвалії» та «Сафо», всі ці твори увійшли до збірника, де Леся Українка була представлена як наймолодша авторка (мала всього 16 років). І в цьому, знову ж таки, заслуга її матері, бо донька вельми критично оцінювала свої ранні спроби. І справді, вірші «Поле», «На зеленому горбочку…», «Любка» ще досить незрілі як на ідейно-тематичному рівні, так і у класифікаційних вимірах. Авторка здебільшого використовує дієслівні та банальні рими зменшувально-пестливі слова. — З есею «Література — моя професія»: Леся Українка
	— Олена Пашук

Ольга Левицька

	Але в житті Ольги Гузарівни сталася пригода з «Першим вінком». Правдива пригода. Бо для всіх майбутніх поколінь відтоді вона буде літераткою жіночого альманаху, письменницею, авторкою оповідань. Навіть двох. Так, хтось придумає, що до альманаху вона написала два оповідання «На чужині» і «Правдива пригода». Бо де ж там було взяти і той рідкісний «Перший вінок», щоби впевнитися, що то одненьке оповідання «На чужині, правдива пригода», підписане «Ольга Левіцька»! Тож читаємо тепер повсюдно, що то аж цілих два оповідання. Та й альманах спіткала ще не одна справжня пригода можна б ціле кіно відзняти сьогодні з численними перипетіями і інтригами підготовки того першого жіночого видання допоки його готували до друку. — З есею «Панна Гузарівна. Правдива пригода: Ольга Левицька»
	— Оксана Левицька

Климентина Попович

	Климентинина поема в «Першому вінку» — про зруйноване кохання «вбогих» селян Василя та Ярини. Коли юнак служив у війську, пан збезчестив його наречену. І хоча пара врешті-решт побралася, однак не зуміла впоратися із тим життєвим випробуванням: Василь почав пити, жінку бити. Іванові Франку, очевидно, заімпонувала легка наспівна коломийкова манера викладу в поемі, її глибинно прочутий авторкою, а тому — зворушливий для читача, зміст. Утім, не для кожного. «Звичайна історія» Климентії Поповичівної, — у несприйнятті Григорія Цеглинського, звенить в чотирнайцятьскладовім (коломийковім) стиху дуже незвичайно». «Той стих за категоричним вердиктом критика, — не надаєсь зовсім до оповідання епичного». — З есею «В справах віри дійшла до найвищих думок...»:Климентина Попович
	— Оксана Нахлік

	Водночас, припускав Павлик, «Се віршоване оповідання повинно бути любе нашим жінкам, бо написано способом нашого найславнішого писателя, Шевченка, що в своїх творах також дуже горяче оступався за жіноцтвом, особливо за робітним». Також, продовжував Павлик, «Кліментія П. написала в «Вінку» ще один віршик дДе Бог мій, з котрого видно, що в справах віри дійшла до найвисших думок, до яких тільки люде можуть дійти в сій справі. У неї Бог — то живуща сила світа, і небо вона зводить на землю, і бачить його в новім, справедливім та баротолюбнім життю». — З есею «В справах віри дійшла до найвищих думок...»:Климентина Попович
	— Оксана Нахлік

	У поезії К. Попович 1884-1927 років домінує занепадницький настрій. Та поміж «мрачними» образами — вершинні строфи, що стверджують духове піднесення, оспівують «дорогую», «єдину» «годину» мінливого любовного чару, спонукають до філософсько-психологічних роздумів, сягають космічних висот. Прозові твори Климентини Попович 1884-1928 років присвячені завжди животрепетним темам одвічних людських шукань, розчарувань, утверджень, прикметні майстерно закроєними сюжетами — оригінальними на традиційному матеріалі, — що вражають, запам'ятовуються, виховують. — З есею «В справах віри дійшла до найвищих думок...»:Климентина Попович
	— Оксана Нахлік

Олеся Бажанська

	Аналізуючи літературну добірку «Першого вінка» в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», Франко з-поміж інших письменниць згадав дебютантку Бажанську, хоч і не вдаючись до власних оцінок її творів: «Уперве виступила тут з одним віршиком і з оповіданням «Кіндрат» Олеся Бажанська, пізніше заміжня Озаркевичева». Крім Франка, про згадані тексти молодої письменниці в загальному контексті аналізу творів «Першого вінка» відгукнулась Григорій Цеглинський і Михайло Павлик, висловивши протилежні судження. Зокрема, Цеглинський, заповідаючи Бажанській «гарну будучність в новелістиці нашій», зауважив: «В «Кіндраті» Олесі Бажанської чуть охоту, чуть силу, чути і м'ягке на недолю людську серце, та чути єще і початкуючу руку, котра особливо приваєсь в слабім мотивованню важких переходових хвиль та й в звичайній початкуючих хибі — числення на ефект» («Зоря». 1887. № 18. С. 307). — З есею «Належить до перших піонерок жіночого руху»: Олеся Бажанська
	— Алла Швець

Дніпрова Чайка

Знаю тепер, що я українка, ніякі лихоліття, слова й події великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки — відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її.

Як стріне і як судитиме нинішня публіка все зібрання моїх писань — це її діло, я-ж скажу, що, як мої мініатюри були моєю втіхою, художньою насолодою, так оці прозові були тим «не можу мовчати», що примушувало хапати перо серед глупої ночі й записувати те, що життя викидало на очі та клало карби на душу».

	Легенда Дніпрової Чайки — то красива і трохи містична історія про політ над письмом і над собою, про рішуче самовідкриття, про спроби відшукати своє місце у світі [літератури], знайти слова, щоби відімкнути ними світ:  «Коли ж мене доля назад одіпхне / Без сил, без думок, без надії, — /Прийду, щоб вписати ще слово одне, / Одне, невеличке, сумне і страшне,— / Стули ти листочки тонкії». Одним невеличким сумним і страшним словом була СМЕРТЬ весною 1927 року... — З есею «Паперові крила Дніпрової Чайки»
	— Роксолана Жаркова

Софія Окуневська

	«Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла бездоганна цера з очима русалки задумливого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно ніжні. Поважна і пориваюча усміхом своїм, коли бувала дотепною і повною природного гумору...»
	— Ольга Кобилянська

Елена Грицай

	У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) Іван Франко згадав що в «жіночому альманасі» Наталії Кобринської та Олени Пчілки «Перший вінок» (Львів, 1887) опублікувала один вірш «Восени» Олена Грицай, яка, крім цього помістила декілька віршів у річниках «Зорі». Одразу ж зауважу, що до альманаху (тут вона підписана як Єлена Грицай) увійшов один із найкращих її творів: ліричний психолого-пейзажний вірш, у якому у властивому їй народно-пісенному стилі (настроєвим паралелізмом до осіннього опадання листя, коломийковим розміром) висловлено Жаль за тими листочками Що вниз облітають, Жаль за тими літоньками, Що скоро минають. — З есею «У вірші тугу перелила: Елена Грицай»
	— Оксана Нахлік

Михайлина Рошкевич

	У листі до Ольги Рошкевич від 10 листопада 1878 року Франко писав: «Шкіц панни Міні дуже тут всім подобався і швидко буде надрукований з похвальною заміткою П[авлик] посилає їй від себе письмо, а я замічу тільки, в неї видно коли ще не талант писательський, то силу обсервації, котра для всякого писателя повістей перша і найважливіша річ. Якби панна Міня (чого від серця бажаю) взялася писати більше подібних шкілців, а при тім читала другі взірцеві повісті (Золя, Толстого, Решетникова, Нечуя), то з неї могла би ся виробити дуже реальна і хороша писателька». — З есею «Найправдивіша русько-українська писателька»: Михайлина Рошкевич
	— Олександра Салій

Катерина Довбенчук

	Участь Катерини Довбенчук у «Першому вінку» стала цікавим фактом присутності в альманасі авторки, не зважаючи на її соціальний статус, вік, освіту, політичні кордони. Те, що неписьменна селянка спромоглася надрукувати свою етнографічну розвідку, надиктувавши її зміст своєму братові, відомому феміністу Михайлові Павлику, стало цікавим виявом нових інтелектуальних течій, консолідаційних змагань і демократичних хвиль серед жіноцтва. — З есею «Мужичка і навіть неписьменна»:Катерина Довбенчук
	— Алла Швець

Ольга Франко

	До співпраці в «Першому вінку» Ольгу, тоді ще Хоружинську, запросила Наталія Кобринська листовно в жовтні 1885 року. Тоді Ольга ледь не розплакалась над цим листом, позаяк вважала, що немає ані хисту до літературної діяльності, ані необхідних знань — назагал нічого, що потрібно для такої роботи. Своїми страхами і сум'яттям вона поділилася з Іваном Франком, і тому довелося заспокоювати стривожену дівчину й зізнаватися, що це він інспірував звернення Наталі Кобринської до неї. Отож, мовляв, якщо вона не зможе нічого для неї зробити, то й не треба мучитися, а якщо що-небудь зможе («от хоча б списати деякі важніші статті про жіночу справу»), то нехай зробить. — З есею «Непідкупно чесна і високоморальна у своїх поглядах»: Ольга Франко
	— Ярослава Мельник

Людмила Старицька-Черняхівська

	Участь у «Першому вінку» — напевне перша спроба Людмили Старицької презентувати свою поезію. Хоча, як згадувала Наталія Полонська-Василенко, «вона рано почала писати вірші і писала їх надзвичайно легко, тому, мабуть, не надавала їм значення, і більша частина їх загинула.  Олена Пчілка характеризувала ідею цього жіночого збірника так: «Це мало бути дуже ориґінальне видання: альманах із творів самих тільки авторок-жінок і на теми виключно жіночого життя». Однак поезія Людмили Старицької «Панахида» — виняток у такому задумі. Водночас громадянське звучання мали і поезії Олени Пчілки («Дебора») та Дніпрової Чайки («Посуха»), твір Єрини (С. Окуневської) «Пісок! Пісок!» — соціально-побутового характеру. — З есею «Аристократка роду, аристократка духу»: Людмила Старицька-Черняхівська
	— Ольга Яблонська

	Поезія Людмили Старицької «Панахида» витримана в народницькому каноні. Цьому передувала значна літературна традиція. Жіночий голос вшанування Тараса Шевченка лунав устами Олександри Псьол («Три сльози дівочії»), Ганни Барвінок («Голосіння українок»), згодом — Лесі Українки, Олени Пчілки, Галини Комарової, Христі Алчевської, Людмили Волошки та ін. У критичній рецепції «Першого вінка» далеко не завжди зверталася увага на поезію Людмили Старицької. Так, Григорій Цеглинський, який чи не першим написав рецензію на альманах, упорядкований Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, називає Людмилу Старицьку серед тих авторок, хто «з власною думкою на власному ґрунті»: Олена Пчілка, Михайлина Рошкевич, Ольга Левицька, Леся Українка, Олеся Бажанська, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Сидора Навроцька, котрих белетристичні і поетичні праці становлять окрасу дотичної части Альманаха». Критик підкреслює, що «на патріотичних мотивах засновані поезії Олени Пчілки («Перший вінок», «Дебора»), чисто національних — Людмили Старицької («Панахида») і Дніпрової Чайки («Пізно», «Сестрицям Українкам», «Посуха»). — З есею «Аристократка роду, аристократка духу»: Людмила Старицька-Черняхівська
	— Ольга Яблонська

Анна Павлик

	Автобіографічне оповідання Анни Павлик «Зарібниця» написане від імені ноараторки, яка розповідає історію свого важкого життя: «Послухайте що Вам розкаже зарібниця». Присвячене воно історії бідної швачки-зарібниці, яка вже від 12 років має поневірятися у наймах, важко працюючи за мізерний харч. Умови життя і праці швачки — нестерпні: «Мешкає вона між такими бідолахами, що в одній хатині товпляться по три і по чотири родини. А як зістає на мешканню в самій робітній, де працює, то мусить за то властителиви довше, до пізньої ночі робити».  Зазвичай зарібниця живе впроголодь, ходить у поношеному одязі і заробляє мізер, який витрачає переважно на нову одежину, бо інакше скажуть, що лінива і недбала. Змушена працювати до самої ночі і терпіти нарікання сусідів, яким не дає спати стукіт швейної машинки. На зарібницю зазіхають хтиві чоловіки, у через те заміжжя стає для неї єдиним шансом зберегти своє чесне ім’я. Але зрештою їй вдається вийти заміж усього-навсього за бідного зарібника й до кінця життя терпіти його побої, а вдень іти до робітні, залишаючи дітей на призволяще, в голоді й холоді, без усякої науки. Тому подальшу долю зарібниці передбачити неважко: «От так гарує собою бідна замужна зарібниця як може, і часто умирає перед часом. Діти єі потому на таку саму дорогу сходять та плачуть такими самими сльозами». Це оповідання цінне своєю біографічною основою, зображенням типовості заробітчанської долі жінки, розкриттям соціальних умов, у яких жінка змушена ставати жертвою обставин. Цим твором у «Першому вінку» Анна Павлик ще більше заявила про себе як про пильну спостерігачку і знавчинню народного життя, яка вміє тонку передати жіночу психологію. — З есею «Незламний дух жінки-громадянки: Анна Павлик»
	— Алла Швець

	Анна зуміла прожити своє життя у винятковій самопосвяті й служінні спільній справі, людям, непохитно втілюючи свою місію «апостолки правди» й щиро віруючи в результативність обраного шляху. Терпляче зносила всілякі випробування — тюрмами, злиднями, поневіряннями, переслідуваннями, людським осудом, нерозділеним коханням, важкою працею, але вистояла і для багатьох стала взірцем доброти й шляхетності. Стала жінкою, яка нестримно шукала шлях до себе, яка творила себе, щоб бути творчою громадянкою. Слова Франкової присвяти у вірші Анні П. — це вимір її життєвого чину: Знесу я всяку злую долю,  Та не покину працю в полю,  Робити буду без упину  І перестану як загину. — З есею «Незламний дух жінки-громадянки: Анна Павлик»
	— Алла Швець

Сидора Навроцька

	Із газети «Діло» Сидора Навроцька довідалася, що Наталя Кобринська хоче видати альманах жіночих творів. Відчуваючи в собі певні літературні здібності, дівчина потай від усієї родини написала оповідання й відіслала їх Франку з проханням відповісти їй у газеті «Діло», якщо текст вартий уваги. У листі від 5 квітня 1887 року писала: «Високоповажний Пане! Посилаю Вам два кавальчики, як пробка таланту одної з галицьких жінок. Прошу о поміщенє в «Альманасі», сли має яку вартість, бо сли без вартості, то без прошенія, кинете в кут. Могла б і повинна була тоє переписати, але думаю, що шкода і паперу і часу другий раз такі дурниці писати, впрочім, як захочете, то, може, Вам і так удасться прочитати. Слибисьте хотіли, то могла би Вам післати «гаївки», які дівчатам в моїм рідним селі співають, буде їх коло 14 або і більше. Слибистьее хотіли, то в «Ділі» напишіть пару слів, от хоч би так, одно слівце, впрочім не є певна, що вже Вам це треба. Пережийте весело і щасливо надходячі свята щиро Вам жичит Ародиса». Псевдонім «Ародиса» молода авторка вигадала, поставивши літери свого імені у зворотному порядку. — З есею «Дуже гарний белетристичний талант»: Сидора Навроцька
	— Соломія Трильовська

	Вибір Сидорою на рецензента літературної спроби саме Франка був невипадковим. «Ми, молоді, його боготворили. Його писання нас виховували. Тямлю, як ще дванадцятьлітнім дітваком прочитала я його оповідання «На дні» й гірко плакала над ним. Тому, хоч старше покоління ганило його за соціалізм, було перелякане його арештами, це не могло нас відстрашити від нього». Іван Якович розгледів певний літературний хист «Ародиси» й відповів їй у «Ділі» напередодні Великодня 1887 року. Очевидно, що цей відгук викликав у дівчини потрясіння. «Я кинула якийсь недокінчений торт і сховалась у найдальшу кімнатку, щоб натішитись, без свідків. Щоправда, старша сестра мене вилаяла, але я зараз же Франкові відписала. Франко відписав дуже скоро. Радив оповідання переробити й подав свої вказівки». — З есею «Дуже гарний белетристичний талант»: Сидора Навроцька
	— Соломія Трильовська

Джерела

• Ті, що творили «Перший вінок»: збірка есеїв. — Київ: Creative Women Publishing, 2024. — 232 с. — ISBN 9786179539190

Посилання

• Катерина Довбенчук. Неписьменна селянка, авторка феміністичного літальманаху «Перший вінок». 25.10.2024