Тіні забутих предків (повість)
Цей термін має також інші значення. Див. Тіні забутих предків
«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині.
Цитати з повісті[ред.]
Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. |
З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі. |
Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не па те гуцул жиє на світі, — саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — та кою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра ґаздиня, і свої вічні турботи він ділив з нею. |
А може, нема нічого. Може, ніч затопила вже гори, може. зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужний спокій, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій — і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед Євалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. |
Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. |
Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків. |
Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леЄінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій. |
Цитати про повість[ред.]
Структура повісті має циклічну будову. Михайло Коцюбинський відкидає техніку лінійного часопростору та піддається міфологічному, тобто творить таку собі сансару, за законами якої всі важливі світові процеси повторюються, а людині випадає нагода зробити одне коло на вічній каруселі. Життя Івана показане від народження до смерті, при чому саме смерть розпочинає і замикає життєвий цикл. Літератор зосереджується тільки на яскравих перипетіях у житті головних героїв і щоразу більше занурюється у внутрішні колізії, які є нішевими в композиції твору[1]. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022) |
|||||
| — Ольга Лукойє |
Головний герой повісті – автентичний гуцул із самобутнім світобаченням і бурхливою уявою, що виховані свободою гір і лісів: «Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше». Книжковий Іван Палійчук є язичником за своєю природою, і все життя героя супроводжують духи та сили, що живуть у лісах, горах і водах. Та й сам Коцюбинський натякає, що християнство для горянина – то наче аксесуар, яким витончено прикрашений язичницький культ. Психіка головного героя атавістична. На цей атавізм і накладається життя[1]. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022) |
|||||
| — Ольга Лукойє |
У повісті Коцюбинського Іван та Марічка – не єдині ключові постаті. Розповідь про юних закоханих співіснує із сакральним світом, де щезник грає на флоярі та пасе вівці, чугайстер кличе в танок біля ватри, а звабливі нявки манять у лісові нетрі. Ще одним вагомим героєм твору є міфологічні персонажі, або ж ота жива присутність духів природи, яку письменник іменує «тінями забутих предків». Власне у літературному творі це тілесні персонажі – герої взаємодіють із ними[1]. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022) |
|||||
| — Ольга Лукойє |
Примітки[ред.]
Джерела[ред.]
- «Тіні забутих предків» на сайті livelib.ru
