Три товариші (роман)

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Три товариші)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Три товариші» — твір німецького письменника-романіста Еріха Марія Ремарка (1936). Жанр твору — роман, драма. Роман належить до «Золотого фонду світової літератури ХХ століття». Він витримав декілька екранізацій, перша була здійснена в США у 1938 році за участю самого автора і американського письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда.

Цитати[ред.]

  •  

Будь-яке кохання хоче бути вічним. У цьому і полягає його вічна мука[1].

  •  

Скромність і сумлінність винагороджуються тільки в романах. У житті їх використовують, а потім відкидають убік[1].

  •  

Забув — і прекрасно, що забув. У забутті — таємниця вічної молодості. Ми старіємо тільки через пам'ять. Ми занадто мало забуваємо[1].

  — Фердинанд Грау
  •  

Такт — це угода не помічати чужих помилок і не займатися їх виправленням[1].

  •  

Жінка не має говорити чоловікові, що кохає його. Про це нехай говорять її сяючі, щасливі очі. Вони красномовніші за слова[1].

  •  

Щастя — найбільш невизначена і дорога річ на світі[1].

  •  

Володіння саме по собі вже втрата. Ніколи нічого не можна утримати, ніколи[1]!

  •  

Знаєш, коли лежиш ось так, то багато про що думаєш. І тоді багато чого, що раніше було зовсім непомітним, здається надзвичайним. І знаєш, чого я тепер просто не можу зрозуміти? Що ось двоє кохають одне одного так, як ми, і все-таки один помирає. Потрібно, щоб вмирали тільки самотні. Або коли ненавидять одне одного. Але не тоді, коли кохають[1].

  •  

Мораль — це вигадка людства, але не висновок з життєвого досвіду[1].

  •  

Все проходить — це найвірніша істина на Землі[1].

  •  

І раптом я побачив, що значу щось для іншої людини і що вона щаслива тільки від того, що я поруч з нею. Такі слова самі по собі звучать дуже просто, але коли вдумаєшся в них, починаєш розуміти, як це все нескінченно важливо. Це може підняти бурю в душі людини і абсолютно змінити її. Це кохання і все-таки щось інше. Щось таке, заради чого варто жити. Людина не може жити заради кохання. Але заради іншої людини — може[1].

  •  

Тільки не брати нічого близько до серця. Адже те, що візьмеш, хочеш утримати. А утримати не можна нічого[1].

  •  

Так, старий, тут, власне, і починаєш розуміти, що тобі не вистачало тільки одного, щоб стати хорошою людиною, — часу[1].

  •  

І коли мені стає дуже сумно і я вже нічого більше не розумію, тоді я кажу собі, що вже краще померти, коли хочеться жити, ніж дожити до того, що захочеться померти[1].

  •  

Мені хотілося сказати їй щось, але я не міг. Важко знайти слова, коли дійсно є що сказати. І навіть якщо потрібні слова приходять, то соромишся їх вимовити. Всі ці слова належать минулим сторіччям. Наш час не знайшов іще слів для вираження своїх почуттів. Він уміє бути тільки розв'язним, все інше — штучне[1].

  •  

Якщо хочеться жити, це означає, що є щось, що любиш. Так важче, але так і легше[1].

  •  

Робота — похмура одержимість. Ми віддаємося праці з вічною ілюзією, ніби з часом все стане іншим. Ніколи ніщо не зміниться. І що тільки люди роблять зі свого життя, — просто смішно[1]!

  •  

— Але ж, власне кажучи, дуже соромно ходити по землі і майже нічого не знати про неї. Навіть декількох назв квітів і тих не знаєш.
— Не переймайся, — сказав я, — значно ганебніше, що ми взагалі не знаємо, навіщо тинятися на землі. І тут кілька зайвих назв нічого не змінять[1].

  •  

Помилково припускати, ніби всі люди мають однакову здатність відчувати[1].

  •  

Ти подумай, адже померти я все одно мусила б. А тепер я вдячна, що у мене був ти. Адже я могла бути і самотньою, і нещасною. Тоді я вмирала б охоче. Тепер мені важче. Але зате я сповнена коханням, як бджола медом, коли вона ввечері повертається у вулик[1].

  •  

Від принципів необхідно іноді відступати, інакше вони не доставляють радості[1].

  •  

Час. Мить, яку ми переживаємо і якою все-таки ніколи не володіємо. Цокає, нестримно цокає, прагнучи назустріч небуттю[1].

  •  

Людина завжди велика в намірах. Але не в їх виконанні. У цьому і полягає її чарівність[1].

  •  

Людське життя тягнеться занадто довго для одного кохання. Просто занадто довго... Кохання дивовижне. Але комусь із двох завжди стає нудно. А інший залишається ні з чим. Застигне і чогось чекає... Чекає, як божевільний[1]...

  •  

Меланхоліком стаєш, коли міркуєш про життя, а циніком — коли бачиш, що робить з нього більшість людей[1].

  •  

Саме в добу діловитості треба бути романтиком, ось у чому фокус[1].

  •  

Тільки нещасний знає, що таке щастя. Щасливець відчуває радість життя не більше, ніж манекен: він лише демонструє цю радість, але вона йому не дана. Світло не світить, коли світло. Воно світить у темряві. Вип'ємо за темряву! Хто хоч раз потрапив у грозу, тому нічого пояснювати, що таке електрика. Будь проклята гроза! Нехай буде благословенна та мала дещиця життя, що ми маємо! І оскільки ми любимо її, не будемо ж закладати її під відсотки! Живи відчайдушно[1]!

  •  

Пийте, хлопці! Є зірки, які розпалися десять тисяч світлових років тому, але вони світять і понині! Пийте, поки є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява[1]!

  •  

...Тепер я знаю, чого хочуть ці люди. Зовсім їм не потрібна політика. Їм потрібно щось замість релігії. Вони хочуть знову повірити. Все одно у що. Тому-то вони такі фанатичні[1].

  •  

Нічого не можна знати наперед. Смертельно хвора людина може пережити здорову. Життя — дуже дивна штука[1].

  •  

До чого ж теперішні молоді люди всі дивні. Минуле ви ненавидите, дійсністю нехтуєте, а майбутнє вам байдуже. Навряд чи це призведе до хорошого кінця[1].

  •  

Мені сподобалось, як вона подає руку — тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину[2].

  •  

Мала двох приятелів. Один любив її і приносив квіти. Другого вона любила і давала йому гроші[3].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg