Тримбач Сергій Васильович

Тримбач Сергій Васильович

Стаття у Вікіпедії

Сергій Васильович Три́мбач (17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія, Кіровоградська область, Українська РСР, СРСР) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

Цитати

«Цікавість до українського кіно зростає, хоча й демонструє синусоїду. Пам’ятаю, у лютому 2020 року я зайшов у кінотеатр «Жовтень» і остовпів: усе фоє було заповнене молоддю, а у програмі було чотири українські фільми. Аж перехрестився, їй-богу. Але тут почався ковід… А потім — війна… Загалом у розвитку українського кіно була тривала пауза від середини 1990-х і до 2010 року. У цей час не було ані Держкіно як інституції (його ліквідували у 1993-му, а назва його тоді була дещо іншою), ані державної підтримки. Ті два-три мільйони гривень, які виділяли на кіновиробництво, були ні про що… А у 2010-му — так, за Януковича, як це не парадоксально — знову створили Держкіно та відновили фінансову підтримку держави. Саме від цього року пішла нова хвиля — і режисери молоді з’явилися, і критики, до речі, також. Бо доти я був чи не наймолодшим. Між іншим, вручення мені премії збіглося зі століттям української професійної кінокритики. У грудні 1925 року побачив світ перший номер журналу «Кіно», який невдовзі очолив Микола Бажан. А я у цій професії — з 1976-го, 50 років. Тобто я — це половина історії українського кіно. Знаєте, є такий вислів, з яким я солідарний: «Режисери, оператори та актори створюють фільми, а критики — кінематограф». Бо якщо кіно не осмислене і не відрефлексоване, у його сприйнятті лишається чимало пробілів. А головне — не з’являється справжнього об’єму цього явища в національній та світовій культурі». — про зростання інтересу до українського кіно попри виклики в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Вірю. До речі, якби не збіг обставин, я б не отримав премії, і зараз ви б не згадали, що є такий Сергій Тримбач, і не брали б у мене інтерв’ю… Я взагалі не думав подаватися, але одна людина, з якою я випадково перетнувся, мене переконала. Сказала, що з номінацією «Літературознавство і мистецтвознавство» є проблема — вже двічі тут нікого не нагороджували і така ситуація може повторитися цьогоріч. «А у вас хороша книжка, подавайтесь…» Подався в останній момент… А не зустрінь я цю людину — нічого й не було б». — про те, що нагородили за життєпис Івана Миколайчука — людини, в чиєму житті було чимало проявів містичного характеру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media [ ] (16 квітня 2026 року)

«Я збирався вступати на журналістику, але вступити туди відразу після школи у ті часи можна було хіба що «по блату». Тож я повернув голоблі на українське відділення філологічного факультету. Але наміру стати журналістом не полишив. Ба навіть більше: збирався стати журналістом, який потім доросте до письменника. Тобто спочатку я планував пізнати життя, попрацювавши у провінційній газеті, а вже потім поплисти у велике літературне море». — про те, що здобув філологічну освіту, і замість праці вчителем, журналістом чи мовознавцем обрав кіно в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Його також… Тютюнник, до речі, часто бував у нас, у квартирі мого тестя, письменника, чудової людини й українського патріота Микити Шумила. Якось я, натхненний щойно прочитаною українською книжкою, звернувся до Тютюнника: «А ви читали такого-то автора?». На що він похмуро відповів: «Не читав і не читатиму. Взагалі намагаюсь менше читати. Це забиває уяву. З життя треба матеріал черпати, а не з книжок!». Він, до речі, і про кіно мріяв, але надто безкомпромісною був людиною — не піддавався на ідеологічні оборудки. Тож, зрозуміло, що до кіно його просто не пустили. Отаким робом я й планував іти у письменники. Але на четвертому курсі одружився зі своєю однокурсницею Тетяною Шумило. І поділився з нею своїми планами: «Після п’ятого курсу їдемо працювати у провінційній газеті». «Куди ми їдемо? — перепитала вона. — Оце вже ні! Ти сам собі це придумав, сам і їдь. Без мене»…Вона киянка була, а я у неї палко закохався. Тож план мій зазнав фіаско. Натомість у моєму житті з’явилось кіно. Завершивши університет, я навіть працював кілька місяців асистентом режисера на одному з фільмів». — про те, як досвід Григора Тютюнника надихав в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«От мені й нагадали, що я, замість відпрацювати два роки в школі, подався невідь-куди. Довелося йти в школу. А працювати вчителем української мови у російськомовній школі… І учні, і їхні батьки незрідка демонстрували мені своє презирство. Так що в моральному сенсі це була ще та катівня… А потім я прийшов сюди — в Будинок кіно. Пропрацював рік у штаті Спілки кінематографістів. Тож усе моє доросле життя пов’язане зі Спілкою, хоча у ті роки я навіть уявити не міг, що колись її очолю. Але так уже трапилось, що я еволюціонував від кінокритика у сценаристи, а потім став помічати, що коли я виходжу на трибуну якогось засідання у Спілці, зал затихає, наводить на мене фокус… І тут мені почали говорити: «А давай тебе у голови Спілки висунемо? Ти ж подивися, як слухають!»» — про те, як мусив проацювати вчителем в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«До 1995 року в Україні взагалі не було архіву ігрових фільмів. Неігрових — був. Він міститься у Києві, на Солом’янці, донедавна називався Державний архів кінофотодокументів, а зараз — Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. А ігрові фільми усі здавали в Москву, а точніше — у Підмосков’я, в містечко Бєлиє Столби. Там з кінця 1940-х років функціонував Держфільмофонд СРСР, а від початку 1990-х — Росії. Кажуть, місце кіноархіву визначив сам Лаврентій Берія, десь неподалік була його дача. Кіно треба було тримати під контролем. В Україні ж, на студії імені Довженка та на Одеській кіностудії, зберігались тільки копії. До того ж у неналежних умовах — у складських приміщеннях, де вони незрідка й псувалися. При цьому україномовні копії (якщо вони взагалі були) в Москву не здавали. Вони лишалися в Києві, де через нехлюйські умови зберігання часто й пропадали. Так сталося, приміром, із фільмом «За двома зайцями». Єдину його україномовну копію ледве знайшли. Так от, лише в середині 1990-х утворили архівну установу Національний центр Олександра Довженка. У 1994-му святкували сторіччя Довженка, і був указ президента про відзначення ювілею. Туди і вставили пункт щодо створення кіноархіву. А якщо вже указ президента вийшов, то прізвище ювіляра не могли не «приклеїти» до назви центру. Фактично, першим роком існування архіву Довженко-Центру був якраз 1998-й, коли я туди прийшов працювати — заступником директора з архівної роботи. Тоді ж, ба навіть раніше, від початку 90-х, я й почав їздити до Держфільмофонду СРСР, а точніше, вже до Держфільмофонду Росії, де і мав можливість переглядати давно ніким не бачені українські фільми минулих десятиліть». — про те, як у 1998–2004 роках очолював архівну частину Довженко-Центру в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Звісно. У 1960-ті роки його і зламали. Про «Небо кличе» я вже згадував — там навіть Голлівуду було чого повчитися. Тобто це не якась убога студія, як хтось собі уявляв. Крім того, у 1964 році Держкіно УРСР очолив Святослав Павлович Іванов, а він був людиною прогресивною і багато зробив для українського кіно. А біля керма кіностудії Довженка приблизно в цей самий час став Василь Цвіркунов, а як він їздив до Москви по українські таланти, я вже розповідав. Так, вони були членами партії, а як інакше? На такі посади не-членів не призначали. Цвіркунов відкрив і Ілляшенка, і Іллєнка, і Осику, і цілу когорту молодих режисерів. Він підтримав Параджанова. І саме завдяки Цвіркунову почали з’являтися фільми світового класу — «Тіні забутих предків», а ще «Камінний хрест» Осики, заборонена «Криниця для спраглих» Іллєнка та його ж «Вечір на Івана Купала». Взагалі серед фільмів 1960-х років було чимало стрічок, які могли б конкурувати з найкращими світовими роботами. Візьміть той-таки «Камінний хрест» — геніальний фільм! Але, на жаль, не відзначений жодною нагородою — він не брав участі у міжнародних фестивалях. А «Тіні забутих предків» на фестиваль відправили, і знаєте, чому? Бо на нього махнули рукою. «Про що цей фільм? — питали у Москві. — Якась хохляцька казка? А, ну хай буде. Де в нас у світі хохлів багато? В Аргентині? Відправте його туди, хай там на казку помилуються». І от завдяки саме участі у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата про «Тіні…» дізнався весь світ. А вже потім були нагороди і в Римі, і в Салоніках». — про те, що за радянських часів кіностудію імені О. Довженка у Москві висміювали за «вторинність», коли акторка Римма Зюбіна пригадує «жарт» тих часів: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка» в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Щодо Параджанова — окрема ремарка. Колись Юрій Іллєнко мені сказав: «Ну от хто такий Параджанов? Коли ми починали знімати “Тіні забутих предків”, він був режисером кількох сірих нікчемних фільмів». І це правда — фільми були посередніми. Але цьому є пояснення — над ними Параджанов працював у форматі радянського продюсерського кіно, тобто у нього там не було власної волі, не було творчої свободи, він мусив дотримуватися приписів. Розгорнувся Параджанов уже на «Тінях…». Там його ніхто не контролював. Бо, як я вже казав, «хохли якусь казку ставлять». Хай ставлять, бо сторічний ювілей Михайла Коцюбинського на носі, і щось до цього ювілею має бути відзнято. При цьому Параджанов усім представлявся генієм: «Так, я геній, геній Сергій Параджанов». «Тіні…» довели, що це справді так. Але ви спитали, кого б я поставив в один ряд зі старшим поколінням. Ось, наприклад, Роман Бондарчук — дуже цікавий режисер. Зверніть увагу: сам він — родом із Херсону, і працює на матеріалі півдня, а це той регіон, який культурно нами освоєний, вочевидь, недостатньо. У фільмі «Вулкан» (Шевченківська премія 2018 року) герой стрічки опиняється у просторі, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Росіяни недарма вважають цей простір своїм — вибивати їх звідти треба не тільки військовими методами, а й, власне, культурною експансією. Або Антоніо Лукіч — той, що зняв «Мої думки тихі» — він родом з Ужгорода, із Закарпаття, а тут також є певна «необжитість». Та де її немає?.. Це покоління, яке заповнює своїми культурогемами і міфологемами оцей наш необжитий простір. У певному розумінні, культура України залишається тими американськими преріями, куди ще не ступала нога прибульця, ми — на етапі «до завоювання Америки». Але завойовуємо ми самі себе. Або візьміть Нарімана Алієва — кримського татарина, який зняв поки що єдину повнометражну картину — «Додому». А як блискуче зіграв у цьому фільмі Ахтем Сеітаблаєв! Це історія батька, який везе до Криму тіло сина, загиблого на сході України, на війні з Росією — везе, бо має поховати його у рідній землі. Оця назва, оцей керунок — «Додому!» — гасло нинішніх 30–40-річних. Вони йдуть туди, де їхні місця зайняли чужинці, завойовники, яких належить вигнати геть. Або серіал «Спіймати Кайдаша» Олександра Тіменка, за сценарієм Наталі Ворожбит і за мотивами, звісно, твору Івана Нечуя-Левицького. Я вважаю, що він дуже добре зроблений, попри всі закиди, що там забагато суржику. Але суржиком говорить старший брат Карпо, який, до речі, у цьому прочитанні твору виступає за Януковича, тоді як молодший Лаврін має інші цивілізаційні установки. І їхній конфлікт дуже добре показаний. Я ціную оце покоління за те, що вони дуже добре розуміють, що потрібно українській культурі зараз. Доти таке розуміння — на рівні влади зокрема — було відсутнє. Кінематограф тривалий час не підтримували фінансово, і це в той час, коли Росія заполонила своїм продуктом увесь світ. Скажімо, у нас досі немає телеканалу, який вийшов би на міжнародний рівень та промовляв би різними мовами. І радіостанції такої теж нема, наскільки я знаю. Так було за всіх президентів, і так є навіть зараз — під час повномасштабної війни». — про те, кого з нинішніх режисерів поставив би в один ряд з імена українських класиків Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Сергієм Параджановим в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Та ні, я б не сказав, що ігрове кіно відстає. Зрозуміло, що до документального більше уваги. Згадайте стрічку «Простий солдат» 2025 року Артема Рижикова — стрічку значною мірою автобіографічну. Блискуча робота про те, як режисер Рижиков пішов добровольцем на фронт і як він там спочатку нічого не вмів і лякався вибухів. Тепла, людська стрічка. Таких майже не знімали в СРСР. Що нас іще відрізняє від радянських часів, то це те, що зараз немає чіткого водорозділу, який існував тоді: або ти режисер-документаліст, або ти знімаєш ігрове кіно. Ось вам приклад — Олесь Санін, у якого чимало неігрових картин і кілька ігрових, остання з них «Довбуш». Ти дивишся цей фільм і дивуєшся, що це зроблено в країні, де практично немає можливості знімати таке потужне кіно. Так само Валентин Васянович, автор «Атлантиди», — він успішно робить ігрові та неігрові стрічки. Васянович ставить фільми в такому собі жанрі антиутопії — прагне розгледіти, спроєктувати наше майбутнє, уже по війні». — про те, що світ дізнається про Україну завдяки українському документальному кіно, коли, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскара» у 2024-му в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)

«Я б сказав, що українці долею подібні на євреїв. Їх також намагаються століттями знищити, але нічого не виходить. А чому? А тому що євреї, як то кажуть, «народ Книги». Вони у слові реалізувалися. І ми у слові реалізуємося, тільки в іншому. Візьміть книжку, яку видав Іван Малкович, — антологію української поезії від Тичини до Жадана (Малкович, до речі, унікальний видавець). Чим це не українська Біблія? До слова, вона і оформлена як Біблія — невеличкий формат на дві тисячі сторінок. За своїм впливом це рівнозначні для нас книги, бо те, що видав Малкович, це наше українське Євангеліє, зокрема це наші шістдесятники, за якими крокувало вже моє покоління. Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Стус, Дмитро Павличко. І наші кінематографісти — Миколайчук, Осика, Іллєнко, а також менш відомі нині — Микола Мащенко, Григорій Кохан, Віктор Гресь. І блискучі актори — Богдан Ступка, Іван Миколайчук, Лесь Сердюк, Ада Роговцева, Лариса Кадочникова, Борислав Брондуков, Римма Зюбіна, Ірма Вітовська, Ахтем Сеітаблаєв, всі ті, хто робив і робить епохальне кіно. Вони заповнили український простір словом, звуком, зображенням. Ви послухайте тільки, як звучить Україна в «Тінях забутих предків», адже там геніальна робота і композитора Мирослава Скорика, і звукорежисерки Софії Сергієнко в тому числі. Ось те, що мене наснажує. І я вірю, що українське слово, українська пластика, явлена нам у космічних роботах Марії Примаченко зокрема, — житимуть дуже довго. А війна… Війну ми вже виграли. Виграли морально, бо ж країна, яка претендує на повернення імперського статусу, чотири роки з гаком нічого не може з нами зробити. І так вже було. Бо коли у ХІХ столітті Росія розтоптала все українське, з’явився один нікому не відомий кріпак з нульовими шансами бути почутим. Але він підірвав імперію однією своєю «захалявною» книжечкою. От вам, до речі, ще одна людина, яка не йшла на компроміси, — Тарас Шевченко. На таких, як він, і стоїть моя віра». — про те, що як митця та інтелектуала засмучує у нинішньому житті та, що, навпаки — підносить і надихає в інтерв’ю виданню The Ukrainians Media Сергій Тримбач: «Я — це половина історії українського кіно» (16 квітня 2026 року)