Твоє, моє і наше Різдво

Твоє, моє і наше Різдво — збірка різдвяних оповідань сучасних українських авторів і авторок 2025 року. Книжка об’єднує історії про святкування Різдва в умовах війни, родинні звичаї, пам’ять, тепло домашнього затишку та силу світла, яке люди зберігають попри темряву. До збірки увійшли твори Ольги Богомаз, Анни Грувер, Віталія Дуленка, Тані Касьян, Юлії Лаби, Софії Мокій, Кирила Половінка, Валерія Пузіка, Надії Сухорукової, Марії Титаренко, Христини Шалак, Юлії Мак, Олени Пшеничної, Сашка Столового та Анастасії Левкової.

Цитати

Баба виносить картоплю, голубці, вареники, оселедця. Ставить узвар і кутю. Ставить пиріжки, але вже не розбереш, де із сиром кисломолочним, де з капустою, де з квасолею солодкою, де з рисом і яйцем. Баба відчуває, як радість тріпоче в грудях. Її вертеп на столі, її зоря зійшла, її онук вернувся. Вона приймає своє Різдво в себе в домі. — з оповідання Ольги Богомаз

Він знав: у степових селах точно мають бути брати-киримли. Іще на березі постановив: шукатиме мечеть — сховається поруч, аби звернутися до першого-ліпшого прихожанина. Тепер, сидячи біля перших від моря вулиць, він думав: а раптом саме в цьому селі мечеті немає? Просто знайти криницю й перележати втому, а потім шукати далі? Ходити — повзти — від воріт до воріт, шукати бодай якогось натяку на тамгу, на незнану мову, на портрет Мустафи Джемілєва — які там ще бувають знаки кримських татар? — з оповідання Анастасії Левкової

Доїхали. Як це бувало щороку, хвіртка відчинена, вівчарка у вольєрі — дідо чекає! Виходить на гавкання Султана, каже своїм глибоким басом «ПРИВІТ» (мабуть, це фізіологічна особливість, але дідо не вмів говорити... звичайно; типова його промова скидалася на варіацію сільського Rammstein, а закручені мати... о-о-о!..) та всіх по черзі міцно цілує в губи. Потім ми з братом ще довго витираємо обличчя, бо для дідових габаритів наші губи замалі й поцілунок приходиться на ділянку від носа до підборіддя. — з оповідання Кирила Половінка

Люди, вдягнені в шерстяні шарфи, шапки й кусючі в’язані шкарпетки, які тут називають капчурами, спішать додому після останніх передсвяткових закупів. Над будинками напівпрозорими завитками розпорошується дим із коминів, і можна вловити отой карпатсько-святвечірній запах дров, грибів, ще гарячого узвару й чогось тепло-приємного, що споконвіків передувало святам разом із запахом смачної їжі. Можливо, так пахне очікування дива, в яке так хочеться вірити в цей період року. Бо коли ж вірити, як не в найтемніші часи? — з оповідання Софії Мокій

Різдво приходить м’яким світлом із твого дитинства. Можливо, воно не має для тебе дванадцяти страв, старих родинних традицій, рушників і прикрас від жінки до жінки. Про те має любов і тиху радість, і хліб — за всіх померлих. І ось уже ти несеш їх далі. Намагаєшся не розгубити. — із оповідання Анни Грувер

Хоч би як я товкла пшеницю й хоч би скільки халви додавала, у мене ніколи не вийде така кутя, як у бабці Гані. Хоч би як ретельно терла мак, хоч би який мед вибрала, та смак моєї куті ніколи не буде таким, як у бабусі Юлі. Бабусина кутя — це щось особливе, неповторне, унікальне. Для мене це тепер лиш спогади. Такої куті більше не буде. Такого Різдва більше не буде. Та поки в моєї донечки є бабуся, я хочу, щоб вона запам’ятала смак її куті. Бо інакше це злочин проти дитинства. І я їстиму мамину, поки є мама. — з оповідання Юлії Лаби