Наконечна Таїсія Вікторівна

Таїсія Наконечна

Стаття у Вікіпедії

Наконечна (Заплітна) Таїсія Вікторівна — поетка, письменниця, видавниця, консультантка та менторка для авторів, громадська діячка, перекладачка, художниця, менеджерка культури. Засновниця і головна редакторка видавництва «Парасоля».

Цитати

Більшість подій реальні, а от герої вигадані – всі, крім одного. І з цим героєм я домовилася. Решта історій проростають з різного досвіду: почуті, підслухані, змальовані, а потім скомпоновані в одне. Можна сказати, що це вигаданий світ на основі реальних подій. Я частіше змальовую колективний досвід, ніж індивідуальний. — Про збірку «Побачити Париж»

Від початку ми сформулювали кредо, що «Парасоля» – видавництво «дружнє до авторів». Почати вирішили з того, аби принаймні відповідати усім, навіть якщо йдеться про відмову. Більшість наших письменників – або початківці, або взагалі дебютанти. Вони дуже чутливо ставляться до взаємодії з видавцями. Ми хотіли створити видавництво, де авторів принаймні не ігноруватимуть. Зараз ми на етапі пошуку стратегії. Через вторгнення видавничий план довелося перекроїти: велика частина книжок не вийшли, тоді як інші, раніше незаплановані, з’явилися. Діємо на межі можливостей, адже команда у нас невелика. Міркуємо над варіантом, чи не працювати із закритим списком авторів. Бо далі слід або розширюватися і залучати інвестиції, або перебудовувати «Парасолю» як камерний проєкт, видавати тільки найцікавіше і точково просувати авторів і їхні книжки. Третій шлях геть песимістичний – банкрутство. Після вторгнення, на жаль, продажі впали, тож нам непросто.

Власне, я не відійшла від поетичної форми, радше довго не могла підступитися до прози. «Життя під парасолею», хай і прозова книжка, на рівні змісту лишається перехідною формою, ліричними замальовками. Ці історії були написані у проміжку між 2006 і 2009 роками. Мені завжди було простіше працювати із поезією, я радше відчувала себе медіаторкою, що записує майже готові рядки, ніж творчинею – а от з прозою так просто не буває.

Деякі бельгійці моментально включилися у волонтерство. Так один містянин надав нам свій склад для зберігання гуманітарної допомоги, і ми ним досі часом користуємося. Коли я запитала в нього, що його мотивує так чинити, він відповів, що це наша спільна війна. Багато фламандців, як приватних осіб, так і з різних підприємств, приносили готівку або перераховували фондам значні кошти. Але разом із тим є прошарок громадян, що до кінця не розуміють, що таке Росія, не можуть уявити, як можливі злочини такого масштабу, як в Бучі чи Ізюмі. Це навіть не наївність, а мислення іншими категоріями. Для європейців описані події звучать дико, майже нереально. Та методичне пояснення без надмірної емоційності дає результат, зокрема коли йдеться про кенселінґ російської культури. Європейська ментальна віддаленість від російської та відсутність контактів із будь-чим російським, якщо не рахувати балету та опери, породжує саме таке ставлення.

До початку війни мені здавалося, що я ці тексти переросла, але мій літературний ментор Ростислав Семків переконав, що їх таки варто видавати. На етапі підготовки рукопису до друку почалося повномасштабне вторгнення. Кілька перших місяців здавалося, що література взагалі не має сенсу, мовляв, які книжки після кінця світу. Та все ж світ не закінчився, радше відбулося його переформатування. Тож я вирішила повернутися до рукопису. Оповідання не переписувала, та додала один текст – «Місто з морем». Зрозуміла, що саме він має стати крапкою в цій збірці. — Про збірку «Побачити Париж»

З тобою охочіше рахуються, якщо бодай щось про тебе знають. Крім дуже помітних з України «вишиванкових» заходів, діаспора робить багато непомітної і неоплачуваної дипломатичної й волонтерської роботи. Окремі українці, що живуть тут довгий час, належать до політичних партій, мають контакти з євродепутатами та місцевим політичним істеблішментом. Бельгія невелика, і це багато чого спрощує. Наприклад, представники українських організацій від самого початку були включені до координаційної ради з українського питання при Міністерстві міграції, що була створена в перші дні після вторгнення. Оскільки у країні панує розвинена демократія, влада дослухається до ініціатив і прохань цільової аудиторії, зокрема щодо українських біженців.

Коли було ухвалено загальноєвропейське рішення про захист українців, ми створили Український комітет біженців, до якого увійшли чотири великі організації: засноване ще повоєнними мігрантами Товариство українців Бельгії, Об’єднання українок Бельгії, Пласт і українська греко-католицька церква. Представники Комітету комунікували уряду проблеми українських біженців, аби влада могла оперативно на них реагувати. Паралельно з цим волонтери у різних містах, збирали гуманітарну допомогу та активно фандрейзили – йдеться, ймовірно, про мільйони євро від розмаїтих українських організацій та ініціатив у Бельгії.

Мені дуже подобається перекладати поезію і шукати ключ, аби автор звучав не схоже на мене. Запит Ванклостера полягав у тому, аби його поезія зазвучала українською і українці її прийняли. Здається, все вдалося. Ален знається на українській поетичній традиції, тож йому було важливо лишатися у тренді саме нашої літератури. Наприклад, якщо в оригіналі більшість віршів неримовані, то в перекладі вони набули рими, адже це більш характерно для нашої лірики сьогодні – таким було бажання автора. — про перекдлад збірки поезій бельгійського автора Алена Ванклостера «Прісний сир із полином» (2021), присвячену Чорнобильській трагедії

Моя літературна історія була довгою і непростою. Вперше офіційно я стартувала у 2003-му як лауреатка конкурсу ім. Вадима Коваля і авторка збірки поезій «Безріччя 2.0». Тоді в Чернівцях діяло активне літературне середовище, що сформувалося, зокрема, навколо організаторів, переможців та учасників конкурсу. До нього належали, наприклад, редактор і есеїст Олександр Бойченко, поет Сергій Пантюк, поетка і літературознавиця Інґа Кейван, поет і перекладач Остап Ножак, письменниця і художниця Юлія Косівчук, один з моїх улюблених, безумовно геніальних письменників Василь Кожелянко, на жаль, уже покійний. До нас на заходи приїжджали тепер топові українські письменники, ми видавали чудові антології й альманахи. Життя було насиченим, і я навіть уявити себе не могла поза літературою. Та після Помаранчевої революції поступово відійшло у громадсько-політичну діяльність, далі викладала на кафедрі комунікативної лінгвістики та перекладу. І в якийсь момент узагалі перестала асоціювати себе з літературою.

Пам’ятаю, як у перші дні ґентська мерія організувала акцію солідарності, запросивши представницю України та російського науковця – це було неприємно. Перші тижні всі були певні, що ми швидко програємо. Тож коли в розмові з представниками міської влади я казала, що все має закінчитись капітуляцією і денацифікацією Росії, на мене дивилися як на хвору – мовляв, в бідної жінки поїхав дах на тлі печальних подій. Нас підтримували як жертв, базовою емоцією була жалість. Та минуло кілька місяців, і всі офігіли – іншого слова не підібрати. Бельгійці досі до кінця не розуміють, в чому ж наша суперсила. Часто від різних людей я чую щире зізнання: ми напевне, здалися б одразу, а ви б’єтеся – що з вами не так? з чого ви зроблені? Це збурює цікавість до України, яку раніше здебільшого ігнорували.

Писати однозначно варто – все, що хоче написатися. Однак потім важливо фільтрувати і частину лишати в чернетках. Слід писати лише про важливе персонально для тебе, а не гнатися за трендами. І якщо це зрезонує іншим людям – чудово, хоч я прекрасно усвідомлюю, що зрезонує не всім. Творчість, яку стримуєш, руйнує зсередини. Чому боляче не писати? Бо невиписані думки руйнують. В першу чергу я пишу для себе, та, гадаю, більшість письменників так.

Після Майдану і початку російської агресії у 2014-му, особливо після перших смертей друзів на фронті, я багато чого переоцінила. За три роки наважилась увійти в літературну річку вдруге – зі збіркою «Солов’ї з Шаоліня». 2018-го з’явилися «Безріччя 2.0» і «Життя під парасолею», що стали своєрідним підсумком багаторічного мовчання і писання у шухляду. Суттєво змістило мою оптику народження доньки. Коли з’являються діти, по-іншому відчуваєш плин часу. У 2019-му, після народження дитини, почалась моя прозова історія – з оповідання «Побачити Париж», яке й стало початком однойменної збірки. А щодо поезії, то вона не просто не безсила, а, як на мене, має зараз найбільше шансів достукатися до людей. Читання прози вимагає концентрації, на яку зараз часто бракує ресурсу, а поезію сприймати простіше, принаймні мені. Кого я назвала б серед тих, чиї вірші про війну читаю нині? Насамперед це Катерина Калитко – слухаючи її, щоразу плачу. А ще Галина Крук, Вікторія Амеліна, Ія Ківа, Юлія Мусаковська, Люба Якимчук.

Того дня чоловік розбудив мене зі словами: «В мене для тебе дві новини. Перша – час вставати й збирати дитину до школи, а друга – почалася війна». Я відповіла, що жарт геть не смішний. Та виявилося, що то не жарт. Так я вперше почула про бомбардування українських міст. Далі були емоції, прокляття і сльози. Донька запитала, чому мама плаче, і я спробувала пояснити, як уміла. Діти мають право на своєму рівні знати, що відбувається. Я розуміла, що буде далі: доведеться відкласти все, що плекала роками, і включитися в роботу іншого типу. Того ж дня ми поїхали на демонстрацію під посольством росії в Брюсселі, наступного – підіймали прапор миру на щоглі біля мерії Ґента разом з мером та іншими представниками міської влади. А вже в понеділок запустили кризовий штаб у Ґенті і почали збирати гуманітарну допомогу. — Про початок російського вторгнення в Україну

У нас не було більш як тисячних тиражів, ми радше камерне видавництво. З дорослої лінійки продали кількасот примірників «Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен, що я вважаю успіхом, адже авторка тільки починає свій літературний шлях і роман ми мало піарили, зокрема через воєнні дії. Та найкраще йдуть дитячі книжки. Кількасот примірників «Лілеї і зоряного театру» Анни Ковальової, книжка вийшла вже після вторгнення. Також кількасот примірників книжки-картинки «Оле і Уле. Невраховане диво» Інгурен Гутен – видання добре продається на ярмарках та виставках. Ми плануємо серію історій про «Оле і Уле», вже готуємо до друку наступну.

Я давно мріяла заснувати видавництво, «коли виросту». Нарешті усвідомила, що час настав. Тоді ми якраз почали співпрацювати з літературною агенцією OVO, і через них я познайомилася з Юлією Мироненко, що пише під псевдонімом Інгурен Гутен. Саме її роман «Ми помираємо лише раз» мав вийти як перша книжка «Парасолі». Однак так сталося, що першою стала збірка «Альгометрія» Ірини Вікирчак. На Арсеналі спільно з дівчатами з театру-студії «11» ми презентували її через театрально-поетичне дійство, яке сподіваємося колись показати ширшому колу глядачів.

Я продукт радянської системи освіти і маю виражений комплекс відмінниці помножений на комплекс самозванки. На конструктивну критику не ображаюсь, а от неконструктивна часом зачіпає. На щастя, з кожним роком ставлюся до цього трохи простіше. Основне, що я зрозуміла про критику, – варто робити запит на оцінку професійних читачів, чию думку цінуєш, бо в них є досвід і відповідні знання. Таку конструктивну критику я враховую у наступних текстах. Критика як ліки.