Ступар Мирослав Іванович (27 серпня 1941,[1]Станіславів, Дистрикт Галичина, Генерал-губернаторство для окупованих польських земель) — українськийрадянський футболіст, воротар. Відомий футбольний арбітр.
«Так, у Станіславі, на Гірці. В той час в Європі палали баталії ІІ-ої Світової війни, а місто було окуповане німцями, увійшовши у створений ними так званий 5-тий дистрикт Генерального губернаторства.
Наш дім знаходився біля церкви св. Обручника Йосипа, яка свого часу була збудована коштами залізничників біля залізничного мосту, відразу за тунелем, напередодні І–ої Світової війни.
Мабуть мало хто знає, чому цей район міста називається Гірка. Назва походить від гірки, яка була на той час позаду залізничного мосту на сучасній Вовчинецькій, напроти церкви. На ній ми проводили вільний час як влітку, так і взимку. Пізніше, в кінці 1960-х років, гірка була знесена. Гірку знесли, а назва закріпилась за тим районом міста». — про своє походження в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«Дитинство було майже таке, як у всіх дітей країни після завершення найкривавішої в історії людства війни.
Навчався у 5-тій школі. До 5-го класу навчався у школі, яка на той час знаходилась із бічної сторони теперішньої адміністративної будівлі ОДА, на вул. Грушевського. Пізніше нашу школу перевели на Вали, де наразі приміщення одного із факультетів ІФНТУНГ. На той час, ще практикувалось навчання хлопчиків та дівчат окремо. У 1955 році класи об’єднали». — про своє дитинство в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«На той час, як і більшість ровесників займався різними видами ігрових видів спорту. Більше часу віддавав перевагу грі у баскетбол. Наш клас проходив практику у колгоспі, в селі Угорники, яке зараз входить до складу міста.
Там з однолітками села зіграли у футбол. Я на той момент грав у полі. У наші ворота призначили пенальті. Гра була цікава. Я відчув, що можу парирувати пенальті, яке мали пробити у ворота моєї команди, зайнявши місце воротаря. Так і сталось. Я взяв пенальті.
Хлопці, які на той час ходили у секцію місцевої ДЮСШ запропонували приєднатись до них, мотивуючи це тим, що у них в команді не має хорошого воротаря.
Ось так, я потрапив у футбольну секцію, почавши займатись у Зембіцького Д.П., який підготував не одного футболіста для команд майстрів. На той час ДЮСШ знаходилась позаду німецької кірхи, що була зруйнована на початку 1970-х, на теперішній вул. Незалежності». — про те, як почав займатись футболом в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«Як не пам’ятати? На той час команда невеличкого за кількістю населенням міста, що мав статус обласного центру, була однією із найкращих на теренах республіки. Спочатку команда, вперше, виборола звання чемпіона Української РСР 1955 року. У наступному здобула право виступати серед когорти команд майстрів у класі «Б», перегравши у перехідних матчах севастопольський СК ЧФ.
Пам’ятаю, на всіх домашніх матчах, стадіон завжди був заповнений вщент. На стадіоні завжди вболівальників було більше, ніж він міг прийняти. Пам’ятаю ще стару дерев’яну трибуну, яка була центральною, а також початок його реконструкції, у середині 1950-х.
Місто жило футбол, а команда радувала грою та результатом своїх вболівальників. Це закарбувалось на все життя. Тієї атмосфери, що панувала на «Спартаку» не передати словами. В 1957 році команда виграла свою зону класу «Б» та була за крок до потрапляння до найвищого футбольного дивізіону СРСР.
Але втрутилась Москва, яка не хотіла допустити того, щоб команда із Західної України, змогла у чесній та спортивній боротьбі, здобути право грати у когорті кращих футбольних команд Союзу, в якій п’ять команд представляли Москву, дві Українську РСР – «Динамо» та «Шахтар», та по одній міста Ленінград, Тбілісі, Куйбишева та Кишинів.
Після заключного матчу між «Спартаком» та ленінградським «Авангардом» (пізніше команда носила назву «Адміралтеєць») фінальної частини класу «Б», що приймав Ташкент, на шпальтах всесоюзної «Комсомольської правди» була опублікована стаття («О чем хлопочет судья Хлопотин» – російською мовою), у якій було дано об’єктивну оцінку діям московського арбітра, що своїми діями фактично не «пустив» наш «Спартак» до еліти радянського футболу.
Вже згодом, коли я був арбітром на одному із домашніх матчів ленінградського «Зеніту», мені випала нагода поспілкуватись із колишнім начальником тієї команди, який розповів, що коли команда мала летіти до Ташкенту на фінальний турнір, від керівництва військового суднобудівного заводу, яке опікувалось футбольною командою, він отримав портфель, який був заповнений радянським карбованцями.
При отриманні того портфелю, йому було сказано: «Ось тобі допомога на Ташкент. З тим, що у ньому вирішуй питання, Не вирішиш, можеш не повертатись додому без путівки для Ленінграда до класу «Б», у річницю ювілею Жовтня»». — про станіславський «Спартак» тих часів у інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«Трішки не так. В 1959 році, я поступив до у львівський інститут фізкультури. В 1961 році почав грати за стрийський «Локомотив», що виступав у чемпіонаті Львівської області, оскільки хотів мати більше ігрової практику воротаря. На жаль, у чемпіонаті Львівщини, у додатковому матчі ми поступились львівському «Сільмашу», команді, яка у наступному стане основою для львівських «Карпат».
Через рік, мене запросили до Луцька, запропонувавши на той час не погані умови, оскільки у місті на той час тривав процес створення футбольної команди майстрів, яка виступала у класі «Б». Я дав згоду. За час виступу за команду Луцька, мене було запрошено до складу збірної Української РСР, що складалась із гравців команд класу «Б».
Ця збірна провела низку товариських матчів. Зокрема, ми грали у Харкові із місцевим «Авангардом». Після тих матчів мав запрошення до «Авангарду», але я відмовився. Як це не дивно, але Харків того часу мені дуже не сподобався.
В наступному, ми грали із київським «Динамо», у Києві. По завершенню цих матчів, низка футболістів отримали пропозицію перейти у «Динамо». Серед них були Анатолій Пузач, Сергій Круліковський, Віктор Мірошин та я. Запрошення до «Динамо» також отримав Володимир Капличний, який виступав за армійців Львова, але у нього на той час вже були домовленості із московським ЦСКА». — про те, як перейшов до Луцька в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
У Києві, деякий час жив в одній кімнаті, на Нивках, із Віктором Банніковим. Так сталось, що на той час в команді було 4 воротарів. Це вже згаданий Віктор Банніков, Олег Макаров, Євген Рудаков і я. Провів декілька матчів за дублюючий склад «Динамо». Команда у тому сезоні виборола звання чемпіона СРСР.
В 1964 році. в команду прийшов Віктор Маслов. Віктор Олександрович вважав, що стільки воротарів «Динамо» не потрібно». — про те, як грав у складі київського "Динамо" в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«На запрошення Євгена Лемешка перейшов у Хмельницький, де виступав за місцеве «Динамо». а з 1967 році. повернувся до Луцька, де виступав за команду – «Волинь»/»Торпедо».
В 1968 році. по завершенню першого кола, написавши заяву, повернувся в рідне місто, що вже носило назву Івано-Франківськ, в якому ще проживала моя мама та рідний брат. Разом із дружиною та сином повернувся у рідне місто, в якому проживаємо незміно до сьогодні». — про постійні переїзди в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«Оскільки на той час заявочна компанія для команд майстрів завершилась, певний час виступав за коломийський «Сільмаш», який грав у чемпіонаті області. Допоміг команді із Коломиї здобути звання чемпіона області, перервавши багаторічну серію перемог калуського «Хіміка».
В січні 1968 року, на запрошення Мирослава Думанського приєднався до навчально-тренувальних зборів команди напередодні сезону. Під час зборів на Закарпатті, керівництвом обласного спорту було звільнено Мирослава Івановича з посади головного тренера.
Початок сезону був важкуватий та трішки невдалий для команди. Команду тимчасово тренував начальник команди Віктор Токарєв, який до того обіймав посаду голови колегії суддів міського суду. Чотири матчі із п’яти, у стартових турах, ми провели на виїзді, У тих виїзних матчах, ми здобули три нічиї та одного разу програли, у Червонограді». — про виступи у Коломиї в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
«Після цього в команду був запрошений Вадим Кириченко, який до того успішно тренував команду «Зарафшан» із Нової, що представляла Узбецьку РСР. Між собою ми його називала «Джага». Він завжди дуже вимогливий, з характером. З приходом Вадима Кириченка, в команді змінився мікроклімат, він запровадив дисципліну, що одразу дало свій результат.
Команда видала неймовірну серію перемог, що складалась із 32 матчів без поразок, достроково здобувши перемогу у своїй групі. Фінальна частина чемпіонату Української РСР 1969 року, проходила в Івано-Франківську. Здобувши чотири перемоги у п’яти матчах (нічия була зафіксована у матчі першого туру із свердловським» Шахтарем»), команда вдруге стала чемпіоном Української РСР». — про успіхи в 1969 році в інтерв’ю сайту sport.if.ua МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю (27 серпня 2021 року)
Стаття у Вікіпедії
