Стрічка часу

Команда фільму на Берлінському кінофестивалі, лютий 2025 року

«Стрічка часу» — український документальний фільм 2025 року режисерки Катерини Горностай. Перший український фільм з 1997 року, що ввійшов до основної конкурсної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю, де його показали 20 лютого 2025 року.

Цитати про фільм

З інтерв'ю режисерки Катерини Горностай

В якийсь момент фільм розрісся. Ми зрозуміли, що як ми вже поїхали до харківської школи в метро, а потім через новини — в Сумську область, то було б класно розширити охоплення регіонів. На Донеччині, правда, тем небагато, бо війна там триває найдовше. Важко було, звісно, з окупованими територіями. Я не знала, як показати їх візуально, бо поїхати туди ми не можемо, а для тих, хто там залишився знімати чи давати коментарі небезпечно. Освітяни — одна із професій, носіїв якої переслідують під окупаційною владою. Тому Бахмут у нашому фільмі — це онлайн-випускний.

Ми подавали фільм в усі програми, куди тільки можна. І на конкурс, звісно ж, бо всі так роблять. Я полюбила Берлінський кінофестиваль за те, що він гостро зорієнтований на глядача. На моєму першому Берлінале у 2016 році я просто переглядала по п’ять фільмів на день.

На випускному до однієї дівчини з класу, за яким ми стежили, мав несподівано приїхати батько-військовий. Ми про це знали, а вона — ні. Я чекала цього моменту, і ми з Сашком обговорювали, що спробуємо бути поруч, але фіксуватимемо й усе навколо, бо випускний — велике свято, безліч подій. І ми проґавили цей момент, бо все сталося за кадром. Важко було проконтролювати. Але в документалістиці тобі або дарується сюжет і ти його фіксуєш, або ти його пропускаєш і відчуваєш роздратування та сум. Потім я заспокоїлася, бо вірю в документальних богів: вони завжди посилають тобі стільки, скільки треба.

Найскладніше було з випускним, бо там є музика в кадрі, під яку діти танцюють. Мені хотілося залишити її шматочок, бо вона там справді важлива. Олексієві випало складне завдання — поєднати попсову пісню з авангардним саундтреком. Але він, як на мене, з тим чудово впорався. Після цієї роботи я подумала: от якби дістати чималий бюджет на великий ігровий проєкт і просто дати Олексієві можливість попрацювати з якимось маленьким оркестром, чи з великим хором, чи з першим і другим, то було б узагалі дуже цікаво. Але й тут ми змогли обійтися малою кров’ю… — Про музику у стрічці

Насамперед хотілося живого співу, а саме хорового виконання. А ще я давно хотіла запросити до співпраці Олексія Шмурака з авангардної київської сцени. Він геніальний чувак. Досить поглянути, як він веде лекції або пише музику. Це дуже цікаво. Він робить різне, але водночас він академічний музикант. — Про музику у стрічці

Спочатку я думала, що класно було б у фільмі зробити дитячий хор. Але в нас лишалося мало часу, і Олексій сказав, що тоді потрібна купа репетицій. Та й знайти цей дитячий хор не так легко. Тоді зійшлися на тому, що набагато ефективніше й швидше буде зосередитися на професійних вокалістках, для яких він легко напише партитуру. Вони дуже професійно з нею впоралися. Олексій писав під каркас монтажу з позначеними місцями, де потрібен музичний фрагмент. А проте мені здається, що музичні фрагменти у фільмі не викликають напруги, а, навпаки, дають глядачеві передихнути. — Про музику у стрічці

У «Стрічці часу» дуже багато класів різних вікових груп. І це часом більше гра, ніж розмова. Немає сенсу говорити з семирічками як з друзями, але з ними треба гратися, і це справді сприятиме їхньому навчанню. Тож сцена, як дітей на деокупованих територіях заохочують викрикувати, де безпечна, а де небезпечна іграшка, говорячи про ведмедиків, начинених вибухівкою, — це ефективно. Маю надію, що учні згадають цю гру, коли буде треба.

Кінокритика

Deadline

Цього року на Берлінському кінофестивалі навряд чи можна знайти актуальніший фільм, ніж «Стрічка часу» Катерини Горностай — надзвичайно глибока документалістика про вплив війни на повсякденне життя в Україні. Попри сувору актуальність піднятої теми, фільм вирізняється вишуканим старомодним формалізмом у монтажі та композиції.

Але, як і воєнні фільми Гамфрі Дженнінгса, зокрема «Почалися пожежі» та «Лондон вистоїть!», — це також оспівування національних традицій, що зображує покоління, яке знало лише конфлікти, але відмовляється ідентифікувати себе з ними. Номінант на «Оскар» Вальтера Саллеса «Я все ще тут» драматизує схожу історію опору, але «Стрічка часу» ще більше вражає тим, що фіксує реальні події в реальному часі.

[…] Попри те, що фільм демонструє наслідки авіаударів — «Це наша кухня», — розповідає жінка серед обгорілих уламків житлового будинку, — «Стрічка часу» більше зосереджений на тому, як війна знищує невинність так само впевнено, як розбиває будівлі.

[…] Цікаво, що, хоча у фільмі відчувається велика любов до країни — камера Горностай затримується на парі синьо-жовтих шкарпеток, а під час однієї з численних святкових сцен показує маленького хлопчика в костюмі Людини-павука, який стоїть поруч із маленькими дівчатками в національному вбранні, — тут більше відчувається гордість за націю, ніж непохитний патріотизм.

[…] Якщо війна в Україні здається надто далекою для вашого співчуття, «Стрічка часу» є нагадуванням — і попередженням — про те, що вона може прийти до кожного з нас.

Screendaily

Це надзвичайно впевнена робота Катерини Горностай, яка, попри певну затягнутість, знаходить гармонійний ритм у своїй мозаїчній структурі. Її найвдаліші рішення — найсміливіші: відмова від інтерв’ю чи «балакучих голів» — одне з них; інше — разюча, дисонансна та авангардна акапельна партитура.

[…] Без інтерв’ю чи наративу — це майже як дивитися і не втручатися, але камера, а відповідно і Горностай з командою, часто стають героями або беруть участь у фільмі.

[…] Це фільм про війну, але, хоча ми чуємо конфлікт за кадром і бачимо його наслідки, саму війну ніколи не показують. Однак вона всюди.

Business Doc Europe

На перший погляд, «Стрічка часу» — це фільм про українську стійкість перед величезними випробуваннями. […] Але, попри демонстрацію сили українців, під цим ховається глибокий смуток. Горностай показує життя, що триває за найтяжчих обставин, але вона також оголює реальність, у якій ціле покоління дітей зростає, пізнаючи війну, а часом — майже нічого іншого. […] Загалом фільм розповідає про цю двозначність: життя, що триває на тлі великої трагедії.

[…] Прем’єра на Берлінале за чотири дні до третьої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну стала своєчасним нагадуванням про війну, яка поступово зникає із колективної свідомості Заходу. Ба більше, це погляд у майбутнє, на те, з чим країні доведеться мати справу найближчими роками, незалежно від того, як розгортатиметься конфлікт. Що станеться з поколінням, для якого нормальне життя досі проходило в бомбосховищах, а вся освіта була здобута у воєнний час?

The Film Stage

Горностай не виділяє багато часу жодній представленій у фільмі спільноті, а проте це творить накопичувальний ефект болю, наполегливості та адаптивності, коли невинність юності втрачається назавжди, і це ще один крик, що об’єднує і засуджує жорстоку марність маніакальної війни Путіна.

[…] Значною мірою Горностай прагне показати, як швидко, здавалося б, приголомшливі звички можуть стати нормою. Коли школи розбомблені або перебувають під постійною загрозою повітряних атак, стійкі викладачі організовують навчання в метро або проводять заняття дистанційно, підкреслюючи важливість освіти не лише як інтелектуального розвитку, але й місця, де можна відчути себе в безпеці.

[…] Документальний фільм Горностай — потужне нагадування про те, що навіть за найгірших обставин людство завжди знайде спосіб вистояти.

Variety

Звісно, у «Стрічці часу» багато спустошення, але є і яскравий промінь надії, що відчувається як невимушений і заслужений.

Відмовляючись від наративу, інтерв’ю з «балакучими головами» або будь-яких інших форм коментарів протягом 125 хвилин документальної стрічки, режисерка натомість розміщує свою камеру в різних класах початкових та середніх шкіл по всій країні — титри на екрані вказують, де і як далеко від лінії фронту вони знаходяться — щоб спостерігати за усталеними освітніми звичаями, які зберігаються у воєнний час, і за новими, які швидко стають буденністю.

[…] На перший погляд, цей абсолютно відвертий документальний фільм без сценарію може здатися творчим відступом режисерки, проте ніжна людська зацікавленість її погляду є очевидним сполучним фактором між двома фільмами, так само як і прозора делікатність її стилю знімання (талановитий Олександр Рощин став оператором обох). Але насамперед «Стрічка часу» підтверджує, що Горностай від природи є чуйним і проникливим літописцем юності в усіх її муках і запаморочливій новизні — у цій ситуації наляканої, але не переможеної важкими часами.

The Hollywood Reporter

Відмовившись від класичних інтерв’ю з «балакучими головами» чи архівних кадрів з новинних репортажів, підхід Горностай нагадує роботи Фредеріка Вайзмана та інших документалістів, чиї методи більше про показ, ніж про розповідь. Хоча титри на екрані деталізують назви міст та їхні відстані від фронту, решта «Стрічки часу» просто занурює нас у різні середовища, спостерігаючи за дітьми різного віку, які роблять те, що діти зазвичай роблять у школі: вчаться, граються, пізнають, тусуються і нудьгують.

Протягом двох захопливих годин «Стрічка часу» розкриває багато речей, і одна з них полягає в тому, що діти — навіть ті, які пройшли через пекло, — мають коротку пам’ять, що допомагає їм рухатися далі. Щодо підлітків, то вони ростуть у країні, де йде війна і де вони можуть бути наступними в черзі на мобілізацію. […] Але вони також намагаються бути звичайними підлітками, знімаючи відео в TikTok з друзями або репетируючи танцювальні номери для випускного вечора, яким завершується фільм.

Горностай та оператор Олександр Рощин фіксують ці моменти у витончено скомпонованих широкоформатних кадрах, наповнених юними героями стрічки: чи то дошкільнята, що поспішають до бомбосховища, чи то підлітки, що кидають м’яча у частково зруйнованому спортзалі. Оркестрова та хорова партитура Олексія Шмурака додає зображенням епічності, ніби ми спостерігаємо за народженням нової нації, що постає, як фенікс із попелу.