Мертві не виходять із могил. Вся річ у тому, що нас гризе сумління[1].
Якось, коли брат детально описував йому механізм кохання, він урвав його запитання: «А що ти тоді відчуваєш?» Хосе Аркадіо, не довго думаючи, відповів:
— Щось таке, як землетрус[1].
Дивні ви, чоловіки, — зауважила вона (Амаранта), бо не знайшла більше що сказати. — Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники[1].
Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв і на них доводилося просто вказувати пальцем[1].
«Наука знищила відстані, — проголошував Мелькіадес. — Незабаром, не виходячи з дому, можна буде бачити все, що діється будь-де в світі»[1].
«Не турбуйся, — всміхнувся полковник Ауреліано Буендіа. — Вмерти набагато важче, ніж дехто думає». Щодо нього — це була правда. Тверда переконаність у тому, що день його смерті визначено наперед, вкривала його чудесним панцером, наділяла безсмертям аж до вказаного строку, робила невразливим для небезпек війни й дозволила йому зрештою здобути поразку, яка дісталася йому значно важче, набагато кривавішою і дорожчою ціною, ніж перемога[1].