Стасюк Олеся Олександрівна

Олеся Стасюк

Стаття у Вікіпедії

Стасюк Олеся Олександрівна (нар. 8 серпня 1980 року, Вінницька область) — українська науковиця, етнологиня, історикиня, докторка історичних наук, дослідниця Голодомору 1932—1933.

Цитати

Але геноцид – це не тільки знищення голодом. Ми дуже помиляємося, коли робимо акцент тільки на цьому. Геноцид – це ще й депортації, виселення і розстріли на місцях. Переважно це були діти, які підбирали на полях залишки зерна, буряка, картоплі тощо. Крім того, це зросійщення нації. Наприклад, у 1933 році ввели новий правопис, де зокрема вилучили букву «ґ». У 1932-1933 роках ухвалювалися постанови щодо повного переведення Кубанського краю на російську мову навчання. Освіта, література, книги – усе переходило на російську мову. Згідно з конвенцією ООН 1948 року, геноцид – це знищення фізичне, духовне, моральне.

Боротьба тривала протягом усіх років – з 1917 по 1991. Ми не отримали незалежність у 1991 році. Ми не маємо права так говорити після трьох російсько-українських війн до 1920 року, масового голоду 1921-1923 років, Голодомору-геноциду, масового штучного голоду 1946-1947 років, Великого терору 1937-1938 років, знищення національно-визвольного руху в 1940-1950-х роках у Західній Україні та знищення інтелектуального спротиву в 1960-1980-х роках. Усе це була національно-визвольна боротьба. Ми вибороли незалежність.

Готувати експозицію музею після 80 років замовчування – дуже складно. Але, як показала ця експедиція, у людей є свідчення. Ми хочемо зараз придбати для музею друкарську машинку, на якій трійки НКВС виносили вироки на місцях й розстрілювали людей згідно із законом про п’ять колосків. Також знайшли фотографії. Фотографії 1932-1933 років – це унікальні речі, їх майже немає. А в людей вони зберігаються на негативах, на склі. Ми знайшли 54 фотографії, сорочки, які збереглися як пам’ять про загиблих. Вони зберігали це в родинах дотепер. Як виявилося, українці вели щоденники, і один із цих щоденників передали до музею.

Кожній віковій категорії потрібно давати адаптовану інформацію. Наприклад, у 1-4 класі ми розповідаємо про взаємодопомогу і підтримку, про те, що не можна забирати в людей їжу, що треба боронити свою країну, берегти незалежність. Ми будуємо розповіді на свідченнях людей, які пережили Голодомор і є свідками геноциду. Якщо дітям розповідати змалечку, з 2-3 років, то це є щепленням, загартуванням проти того, що відбувається сьогодні. Вони знають, що так уже було і цьому треба протистояти. До мене приходили вчителі й розповідали, як показували в класі фотографії, а хтось після уроку пішов і наївся хліба так, що болів живіт. Таке стається, коли дітей до цього не готують. Коли вони знають змалечку, хто й чому це робив, вони сприймають усе інакше. Я вважаю, що інформація з дитинства – це щеплення.

Коли українців розкуркулювали (куркулі – це термін-тавро для українських заможних господарів), їх вивозили в Сибір або просто викидали за межі села і не дозволяли повернутися, змушували бути в полі. Взимку, однозначно, ця людина гинула. Були люди, які намагалися перебратися через Збруч на західний кордон. Але там стояли війська червоноармійців, які стріляли в людей, що перепливали річку.

Ми ще повинні знайти всю інформацію про те, скільки людей було знищено: збирати свідчення очевидців, нащадків, які мають цю інформацію. Ми маємо далі по крихтах збирати ці дані. Ми не можемо так легко забувати людей, які були вбиті – з наших родин чи й узагалі з усієї нації. Ненормально, коли ми применшуємо кількість жертв геноциду – величезного злочину, вчиненого проти держави й проти українців. Тому ці дослідження тривають. Сьогодні є дослідники, які різними методами знаходять інформацію. Інститут дослідження Голодомору спільно з іншими залученими фахівцями (демографами, статистами, криміналістами) вивчає ці дані.

Період, коли в Україні діяла окупаційна російська влада, визначається як діяльність комуністичного тоталітарного режиму. Після перевороту 1917 року більшовики під гаслом права нації на самовизначення окуповують Українську Народну Республіку і створюють квазіреспубліку – Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Після того вони влаштовують масовий штучний голод 1921-1923 років. Увесь цей час в Україні діє національно-визвольний рух за утворення незалежної держави.

Репресивний механізм чорних дощок вперше з’явився на Кубані. Туди заносили станиці Кубанські. Що малося на увазі? Це списки, які фіксували, що село, колгосп або люди-одноосібники опиралися комуністичному тоталітарному режиму. Це терор, спочатку моральний, а також ізоляція цих сіл збройними силами Червоної армії. Не допускали ввезення будь-яких продовольчих товарів (наприклад, сірників), вивозили все зерно, забороняли виїзд до повного винищення цих сіл. Люди не могли покинути цю територію. Якщо комусь і вдавалося, то їх повертали назад. Це було наче гетто.

Сталін запрошував журналістів у СРСР, у Москву, щоб показати «розквіт» і «досягнення». Наприклад, журналіст Волтер Дюранті взяв інтерв’ю у Сталіна й отримав Пулітцерівську премію за ту брехню, яку він поширив на весь світ – про те, як добре живеться в Радянському Союзі. А от Ґарет Джонс і Малкольм Маґґерідж їхали з іншими планами – дізнатися більше інформації про Радянський Союз. А побачили голод.

Так, примусові реквізиції зерна і всього продовольства, грабунок, терор і репресії, які застосовували комуністи щодо українців, спровокували в Україні опір. Українці об’єднувалися в загони, створювали великі з’єднання. На початку 1930-х років було близько 4000 повстань. У них взяли участь більше мільйона українців. Національно-визвольний рух був постійний. Він майже зник тільки наприкінці 1932-1933 років, адже не було сил фізичних опиратися. Тоді опиралися пасивно – наприклад, не вступали до колгоспів. А ті, хто вступили, не працювали. І у такий спосіб протестували.

Так, Російська імперія розпалася, але більшовики утворили нову імперію – Радянський Союз. І знову почали окуповувати й анексовувати території. Вони окупували Харків, створили радянську квазіреспубліку і покликали російських більшовиків на допомогу. Також анексували Кубанську Народну Республіку. Це те саме, що відбувалося нещодавно на Донеччині й Луганщині. Під час окупації не знищують культурні традиції, мову, установи. А анексія – це повна зачистка і нав’язування всього свого.

Ті самі Ґарет Джонс і Малкольм Маґґерідж розповідали, що відбувалося насправді. На території України за намагання розповісти репресували. Я б хотіла назвати кілька прізвищ. Вчителька з Харківщини Олександра Радченко вела щоденники про Голодомор. За це її арештували, вона відбувала ув’язнення. Дмитро Заволока працював завідувачем культури й пропаганди Ленінського районного партійного комітету міста Києва. Він спілкувався з матір’ю із села і записував у щоденники, що відбувається, а також власні роздуми про політику більшовицької партії. Нестор Білоус теж вів щоденник, який зберігається в архіві СБУ. Він теж був за це засуджений. Микола Бокань, фотограф, зробив фотографії своєї родини. Марко Залізняк, фотограф. Це люди, які змогли зафіксувати та зберегти інформацію.

Тож визнання Голодомору як акту агресії та геноциду проти українського народу в 1932-1933 роках – це і визнання агресії Російської Федерації сьогодні. Тому що за ці роки ставлення Росії як агресора до України й українців абсолютно не змінилося. Це можна почати ще з 1709 року й гетьмана Мазепи, знищення Меншиковим Батурина й вбивства від 10 000 до 20 000 людей, які там проживали. Україна протягом усієї історії є об’єктом агресивної політики Росії. Сутність цієї політики полягає в руйнуванні економічних, соціальних, правових відносин суспільства та деетнізації, тобто втраті національної свідомості та ідентичності.

У 1932-1933 роках було близько 80 різних указів, постанов, директив, які підтверджують геноцид проти української нації. Механізмів було багато. Це, по-перше, агресивні хлібозаготівлі. Під приводом хлібозаготівель вилучалися й усі інші їстівні продукти, які були в українського населення. Також не можна говорити, що Голодомор був спрямований проти селян. Немає такої нації – селяни. Так, 88% українського населення тоді проживали в селах. Тому йдеться про українців, які проживали в селах. Тоді у селах проживала майже вся нація.