Скоцень Олександр Антонович

Скоцень Олександр Антонович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Олекса́ндр «Ле́ньо» Богдан Анто́нович Ско́цень (28 липня 1918, Львів, Левандівка, Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Долитавщина, Австро-Угорщина — 1 вересня 2003, Торонто, Канада) — український спортовець, футболіст, спортивний журналіст.

Цитати

«У новий 1938 рік ми входили повні ентузіазму і надій. Цього року львівський «Звйонзек пілки ножної» визначив з кожного футбольного клубу, що належали до Обласної ліги, по кілька гравців на тренувальні збори. З них хотіли створити збірну до ігор за Чашу Президента. Тренування відбувалися поки-що раз на тиждень у великій залі на вулиці Яблуновських. Основу збірної складала команда «Погонь», а зборами керував тренер «Погоні» Мольнар. Провідником команди призначено відомого і заслуженого польського спортовця Вацлава Кухара». — про своє «запрошення» до «Погоні» у власній книзі «З футболом у світ» МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Олександр Скоцень – львів’янин, який забивав «Ювентусу» (1985)

«Це були виснажливі і складні лекції-тренування. Після них ішли на чай або содову воду з малиновим соком. Часто зав’язувалися цікаві розмови, часом дотепні зауваження. Я був між ними чи не наймолодший. Неодноразово в дискусіях підкреслював неприхильне ставлення польських спортових кіл до нас, українців, несумлінність суддівських рішень тощо. Поляки відповідали короткими фразами або мовчанкою, а часто іронічною посмішкою. Вони працювали в державних установах, займали добрі посади, або як студенти університету одержували державні стипендії. Мене все запитували: «Чому ти, Скоцень, тримаєшся цієї «України»? Ти ж маєш такі великі можливості прекрасно влаштуватися в наших клубах». Більшість умовляла мене вступити до «Погоні». На цю тему я ніколи з ними не дискутував, збував жартами». — про побутові умови тренувань та виступів у власній книзі МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Олександр Скоцень – львів’янин, який забивав «Ювентусу» (1985)

«Одного вечора щойно ми сіли за столики, як увійшов поставний, середнього віку чоловік. Всі присутні, як по команді, піднялися з місць і привітали його словами: «Честь, пане майоже!», «Добрий вечір, пане презесє!». Це увійшов голова «Погоні», майор панцирних військ Сліпецький. Танкову частину, якою він командував, поставили біля Янівського кладовища. Він був у цивільному. Замовив всім морозиво, содову воду, тістечка, і все це приніс сам. Елегантно і ввічливо припрошував і частував усіх. Вив’язалася вільна розмова. Майор Сліпецький – українець. Батьки і діди його – українці, два брати, один службовець нафтової компанії, другий – власник підприємства таксі. Обидва були щирими прихильниками команди «Україна». Він сам професійний офіцер польської армії, великий ентузіаст спорту, зараз на посаді голови найбільшого спортового осередку «Погонь». Коли почали розходитися додому, майор затримав мене словами: – Заждіть, пане Скоцень, хочу з вами дещо поговорити. – Коротко, пане Скоцень, – почав він. – Ми вас потребуємо, й тому хочу з вами все обговорити. Переходьте до «Погоні», створимо вам сприятливі умови. Скінчите вищу школу, дістанете добру урядову працю, будете добре жити. Матимете змогу грати у вищій лізі. Будете допомагати своїй рідні. Ви молоді, перед вами кар’єра. Коли я вперто мовчав, він знову почав переконувати, розмальовувати переді мною майбутнє. Він був захоплений своїми словами. Нарешті рішучим тоном запитав: – Ну, що ви думаєте? – Пане майоре, – почав я , – я українець… Я ще щось хотів сказати, але він нервово перервав: – Ну, що з того, що ви українець? – І тут перейшов на чисту українську мову. – Пане Скоцень, у нас грають такі українці, як Береза, Ваньчицький, Потіха, Лемішко. – Моє місце в «Україні», – відповів я. Майор попрощався зі мною…» — про те, як запрошували перейти до польської "Погоні" у власній книзі МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Олександр Скоцень – львів’янин, який забивав «Ювентусу» (1985)

«Франція була моїм останнім етапом європейського футболу, де, як біблійний жид, вічний скиталець, я закінчив свої футбольні мандри. Два останні роки (1948—1950) моєї гри в команді «Ніцца», хоч справді напружені, важкі, без сумніву, були найкращими в моєму житті. Французький спорт імпонував мені спортивним підходом, атмосферою, манерою ведення гри — джентльменським змагом». — про те, як наприкінці 1940-х років захищав кольори команди «Ніцца», вболівальники якої носили українця на руках у власній книзі Футбольні й національні амбіції Олександра Скоценя (1985)

«Не було тижня, щоб у місцевій газеті на спортивній сторінці не згадували моєї особи. Чи був це довший, чи коротший огляд гри, в якій я брав участь, або інтерв’ю зі мною. Саме ці розмови з репортерами були доброю нагодою підтвердити чи оборонити свою національну приналежність. До захисту свого національного «я», до популяризації свого українського імені зобов’язувала мене ще й участь у матчах тих тисяч українців-емігрантів, які були розкидані по французьких містах і приходили у великій кількості й часто підбадьорювали мене українською. Вони пишалися тим, що я українець. Бо й справді дивними, а то й жалюгідними деколи були у французькій пресі натяки, що, мовляв, я за національністю поляк, або, як казали частіше, «руссе» — росіянин...» — про те, як пропагував себе, як українця у Франції у власній книзі Футбольні й національні амбіції Олександра Скоценя (1985)