Сиров Валерій Михайлович

Сиров Валерій Михайлович

Стаття у Вікіпедії

Валерій Михайлович Сиров (1 вересня 1946, Новосибірськ, Російська РФСР, СРСР — 28 серпня 2019, Миколаїв, Україна) — радянський футболіст. Захисник, відомий виступами за львівські «Карпати». Також грав за команди «Автомобіліст» (Ленінград), «Зеніт» (Ленінград), «Металург» (Запоріжжя), «Медзь» (Лігниця, Польща) і «Цементник» (Миколаїв, Львівська область). Майстер спорту СРСР. Володар Кубка СРСР 1969 року.

Цитати

«Та я росіянин лише відносно. Так, народився в Новосибірську, а до «Карпат» перейшов з тоді ще ленінградського «Зеніту». Але у мене ж мати родом з Чернігівщини, дівоче прізвище – Степаненко. Її родину свого часу «розкулачили» і вивезли до Сибіру. Та сама доля спіткала й родичів по лінії батька, етнічних росіян. Їх совєцька влада теж визнала куркулями. Ось там на Сибіру мама з татом і познайомилися. А коли приїхав до Львова, то легко знайшов спільну мову з місцевими хлопцями. Завжди бив тих, хто дозволяв собі ображати цей край і його людей. Та що казати, якщо я навіть з Володею Булгаковим, котрий родом з Хмельниччини, часто зчіпався, коли той називав мене «бандерівцем»». — про те, чи легко етнічному росіянину, було прижитися у Львові… в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Цей квартет сформувався з часом. Нас усіх Євген Лемешко зовсім молодими набрав. Ванька Герег спершу грав у центрі. Але який з нього з його 166-ма сантиметрами зросту стоппер? На край перейшов. Ростик Поточняк спочатку півоборонця грав, а я був заднім захистником. Думав, прийшов з «Зеніту», де грав у центрі оборони, поряд з лівим захисником збірної СССР Васею Даниловим, і найрозумніший тут, найліпше гру розумію. Але не дарма ж Ростика в середню лінію раніше ставили. Виявилося, що він мав футбольний інтелект вищий, ніж у мене. Я це визнав і сам запропонував Поточняку грати вільного оборонця. На тому й зійшлися – я грав по гравцю, а Ростик ліберо. Мені звичніше боротися персонально. Ми з Ростиком відразу домовилися: «Ти ж знаєш, що просто так я не пропущу нікого. Тому не бійся – ризикуй, підстраховуй. Якщо навіть помилишся, я суперника приб’ю, але не впущу». Грали ми у Львові проти московського «Спартака». Півоборонець гостей Вася Калінов красиво переграв мене на протиході, прокинув м’яч до штрафного майданчика і хотів мене оббігти. Я ж уже був розвернений і машинально схопив суперника перед карною зоною начебто за труси, а вийшло за одне місце. Він виривається, а я не відпускаю. Вася виявився хлопцем з гумором і прокричав: «Валеро, відпусти, я тільки нещодавно одружився». То пояснив потім, що поки суддя свистка не дав, відпустити не міг. Виграли ми той матч 1:0. То був початок сезону 1972 року і його я розпочав з лави запасних. «Карпати» якраз повернули з київського «Динамо» Ромку Журавського, котрий був улюбленцем начальника команди Карла Мікльоша. Ось попервах в основі поряд з Поточняком ставили не мене, а Рому. Два стартових матчі «Зеніту» і ЦСКА програли, а гра зі «Спартаком» була третьою. Напередодні приїздить на базу Степан Петровський, директор заводу «Електрон», який тоді спонсорував команду. Помітивши мене, підійшов, привітався. «Чому ти такий нудний?» - запитує. «А що радіти – дві гри програли?» - відповідаю. «Ти готовий грати?» - питає Степан Остапович. «Та завжди готовий». «Значить, сьогодні будеш грати». Так я й вийшов у основі, а коли ми перемогли, Ромко повернувся на лаву запасних. Проблема ж у чому? Журавський – гравець хороший, але позиційний, як Поточняк. Теж високий, важкий. По гравцю йому грати складно. Коли в обороні грає одночасно два гравці такого плану – чекай проблем. А з Ростиком нам було комфортно. Поточняк знав, що я вбиваюся і нікого не пропущу, а я був певен, що він при потребі підчистить. За роки виступів наш квартет оборонців навчився розуміти один одного ледь не наосліп. У кожного свій стиль гри. «Карпати» завжди намагалися грати в атакувальний футбол, за рахунок ривків на вільні ділянки поля. Я не дивлячись віддавав вліво, бо знав, що там є швидкісні Данильчук і Кульчицький. «Ванька!» - крикну в бік Герега, щоб збити суперника спантелику. А сам віддаю вліво на Петю. Власне, наша гра й будувалася на певному ризику, на швидкісних підключеннях крайніх оборонців. Що й казати, якщо навіть Ростик уперед ходив. Фактично, позаду постійно залишався лише я. Через специфіку гри, адже постійно прихоплював персонально таких висококласних нападників, як Едуард Стрельцов, Анатолій Банішевський, Анатолій Бишовець». — про гру збалансованої оборонної ланки у «Карпатах» у складі ліберо Поточняка, стоппера Сирова, справа Гереги та зліва Данильчука в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Так, грав жорстко, збивав. А як по-іншому, коли Веремєєв чи Буряк з їх феноменальними довгими передачами пускають у швидкісний забіг Блохіна з його швидкістю? Скажете, корпусом грати? Та Олега ніхто наздогнати не міг! Або візьміть фінал Кубка у 1969-му, коли я вивів з ладу, зіткнувшись з ним у середині поля, лідера суперників Олексія Єськова. Залишся Олексій з його вмінням віддавати довгі передачі на заключних півтайму, ще не відомо, чи втримали б ми переможний результат. То тільки Валентин Бубукін, людина, яка любила не футбол у собі, а себе в футболі, міг засуджувати мої дії, навіть коли ми досягали позитивного результату. Пригадую, був у нас у 1972-му момент, коли зламався лівий оборонець. Кого на це місце ставити? Не Рому Журавського з його 190 сантиметрами зросту і 90-та кілограмами ваги. Перевів Бубукін вліво мене. А тут ще й матчі – як на підбір: спершу проти тбіліського «Динамо» граємо і мені на фланзі протистоїть Владімір Ґуцаєв, потім «Арарат» і Левон Іштоян, а потім «Кайрат» і Анатолій Байдачний. Три найкращих правих крайніх радянського футболу, усі з вагою по 60 кілограмів, легкі, технічні. Ось як я зі своєю комплекцією міг їм протистояти? Звісно, збивав. Але головне, що «Арарат» та «Кайрат» ми перемогли, а з тбілісцями зіграли внічию, не пропустивши в цих матчах жодного м’яча. Знаєте, якою була реакція Бубукіна? Він мені докоряв, що у цих трьох матчах отримав два попередження. Можете уявити, яка лють мене охопила після цих слів? «Я вам що, центральний оборонець? Так, зустрів жорстко Іштояна в середині поля, інакше він би від мене втік. По-іншому зіграти просто не міг»». — про те, як опікав нападників інших команд в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Мені було начхати, проти кого грати. Виходив і бодався. Якщо нападник прийме м’яч, у жодному разі на нього не кидався, а чекав, поки суперник втратить над м’ячем контроль і вибивав «кулю» за межі поля чи, в кращому випадку, віддавав передачу комусь із партнерів. Зрозумійте, що у футбол я до 19-ти років не грав ніколи. Почав займатися ним випадково, будучи студентом Інституту фізкультури. Туди поступив, як першорозрядник з боксу. Крім того, займався боротьбою. Власне, після тих видів страшенно не любив програвати особистих єдиноборств й на футбольному полі. І Юст цю «жилку» побачив, перевівши мене з місця вільного оборонця в амплуа персональника». — про налаштування на гру в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Ернест Ервінович – колишній футболіст, вмілий психолог, теж колишній оборонець. Мабуть, саме тому він нас добре розумів. Мало хто про це знає, але ми іноді порушували його тренерські плани. Готуємося до гри – тренер дає навантаження. А грали ж ми тоді без замін, втома накопичувалася неймовірна. «Ернесте Ервіновічу, ми втомилися. Давайте ми краще квадратик побігаємо, - кажу. – Ви ж знаєте, відпочивши, на полі віддамося сповна». Юст повагається і погодиться. Він відчував футболістів. А ось коли прийшов Бубукін, то відразу почав корчити із себе великого «пузиря». Мовляв, я заслужений майстер спорту, чемпіон Європи. Валентин Борисович відразу почав, як усі москвичі, розповідати анекдоти і ганяти команду, вичавлюючи з неї усі соки. А що ж ганяти, якщо граючих у «Карпатах» 15-16 футболістів? То ж не як у Луческу зараз – в обоймі 28 людей і дві третини з них леґіонери. Хто б не отримав травму, ця втрата залишається майже непомітною. І при цьому наставник «Шахтаря» бідкається: «Біда, Кривцова треба випускати, а не Кучера». У нас у центрі оборони замін майже не було. Отримав якось пошкодження, а на підміні лише Юрко Бондаренко, який тоді ще був гравцем трохи закомплексованим. Підходить Юст до Поточняка і питає: «З Бондаренком будеш грати чи з Сировим?» «З Валерою, звісно» - відповідає той. «Так у Валери травма!» «Валері зробиш два обезболюючих і він буде грати» - каже Ростик. Так і було. Але через матчів п’ять травмується вже Поточняк. Те саме питання Юст ставить вже мені. «З Ростиком буду грати» - кажу. «Так травма…» «Нічого, я робив уколи і він нехай робить, - додаю. – Хай стоїть ззаду і лише підбирає. Боротьбу беру на себе. Великого навантаження на Ростика не буде. Але з ним почуваю себе надійніше». Так ми й грали поряд вісім років. А могли грати й довше. Я ж ще у 1989-му бігав за ветеренську збірну України поряд з Віталієм Старухіним, Вадимом Соснихіним, Генкою Ліхачовим, Едиком Козинкевичем, Вітькою Кузнєцовим, Олександром Ткаченком. Їздили ми тоді концертними бригадами, з різними акторами, зокрема з нині покійним Олександром Абдуловим, по різних республіках СССР і заробляли гроші. Бували на Сибіру, на Дальньому Сході. Наші матчі там користувалися популярністю. То ж не жарти – в команді як не чемпіон, то володар Кубка СССР. Зліва в обороні у нас грав Льоха Островський, який полюбляв заглянути до чарчини. Справа – надзвичайно животатий Вітька Каплун. У центрі оборони попервах грали з Вадиком Соснихіним. Той на чотири роки молодший, а живота мав удвічі більшого, ніж я. Проти нас грають молоді хлопці по 20-25 років, які виступають за команди класу Б чи у чемпіонатах області. Тобто, усі тренуються, бігають. І ось минає 15 хвилин і не витримую й кричу Соснихіну: «Ти, заслужений майстре спорту, іди на … Змучився вже за тебе й за себе одночасно бігати. Ти що вирішив, що вийдеш і будеш тут стояти, а я маю вбиватися? Вали на заміну!» Замість Соснихіна вийшов Володя Малигін, чемпіон СССР у складі «Зорі». Стали ми з Малигою – одне задоволення грати поряд. Оббіжать Островського чи Каплуна на краях, а ми встигаємо підстрахувати, з центру розкусуємо усе. А попереду люди свою справу робили. Перемагали молодих постійно. І платили нам по 250 рублів за матч. На ті часи – гроші серйозні. Чотири матчі зіграєш і з виїзду 1000 рублів привозиш. То якщо не враховувати організовуваних приймаючою стороною бенкетів і дарованих костюмів. У свої 43 тоді грав на дуже пристойному рівні. До слова, грав за нас і Юра Войнов. Йому тоді 57 було, на 14 років від мене старший. У мене ж такий характер, що «пряників» роздавав усім, не дивлячись і вік та заслуги. Ось і до Юри, коли він, бувало, стане справа, сховається і не грає, вигукую різне. А нині думаю: кому я кричав, людині 57 років? На Ліхача, Казіка чи Кузнєцова, навіть на «Бабусю» Старухіна – то нехай. Вони ж такі, як я. А Войнов же, крім усього, ще й інтеліґент. Трохи навіть незручно нині згадувати. А взагалі компанія у нас тоді була весела. Дехто на бенкетах серйозно давав». — про Ернеста Юста в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

« Та я й досі 100 грамів вип’ю і мені цього досить. Не уявляю, що можу спитися. Випити зайве не дозволяю собі за жодних обставин. Буває, кажуть: «Давай, я вгощаю». «Навіщо мені, я й сам можу тебе вгостити, якщо сильно захочу» - кажу. У мене батькові 96 років. Телефоную до Новосибірська молодшому братові і запитую про тата, а той розповідає: «Валеро, здав». «Що трапилося?» «Та, більше 100 грамів випити вже не може». «Вітю, - кажу. – Щоб ми у його роки 100 грамів випили?» Ось зустрічаюся з друзями, а ті питають: «По 100 грамів п’єш?» «Так, але тільки 100, не більше». Мені батько завжди говорив: «Сину, випий 100 грамів, добре пообідай, дві годинки поспи і ніколи не ходи до лікарів. Будеш жити довго і щасливо». Власне, я до лікарів ходив лише тоді, коли вибивали зуби, ламали руку, через інші травми. Пов’язку зробити чи шину накласти самому складно». — про вживання алкоголю в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Розумієте, то все психологія. Раніше ми як робили? Виграли чи програли, але закуповували ще до матчу за смаком, хто що п’є, шампанського, горілки чи пива і опісля сідали грати в карти. Коли в команду прийшов Карло Мікльош, то, дізнавшись про цю традицію, запропонував: «Хлопці, чого ви, наче діти, ховаєтеся? Виграєте – сам куплю вам шампанського і поставлю на стіл». Виходимо на наступний виїзний матч і перемагаємо. Коли приїхали на вечерю, то на кожному столі на чотири особи стояло по дві пляшки шампанського. «Так буде постійно? – питаємо. «Так». То ж не в шампанському була справа. Воно тоді коштувало чотири чи п’ять рублів. Але ж пити хотілося після гри. Шампанське з холодильничка – якраз те, що треба. Особливо коли граєш в карти, а вранці очікує авіапереліт. Спати ж не хочеться. Хто молодший, той по дівчатах розбредався, на танці ходив. Старші вбивали час бриджем. Сказати, що люди напивалися, не можу. Звісно, були оригінали. Янош Габовда. На полі у нас через нього вся атакувальна гра будувалася. Ми й у фіналі Кубка двічі так забили: Броварський та Кульчицький навішували з флангів, Янош скидав, а Ліхачов та Булгаков забивали. Так, Габовда випивав і сильно. Але рівних у грі на «другому поверсі» йому не знаю. Поряд можу поставити хіба Олега Копаєва з ростовського СКА і Віталія Старухіна з «Шахтаря». У сезоні-1970 зі своїх 24-х м’ячів у першій лізі Янош 18 забив головою. Пригадую наш перший матч того чемпіонату проти хабаровського СКА у Львові. Перемогли ми 1:0 з величезними труднощами. Але як виграли? Габовда, вийшовши сам-на-сам і обвівши воротаря, не влучив у ворота. Вдруге Янош влучив у голкіпера. Усі сміялися: «Ваня, головов!» І що ви думаєте? Бодя Грещак проскочив правим краєм, навісив і Ваня головою забив з лінії штрафного майданчика. Як кивне у дальню «дев’ятку» - м’яч увіткнувся у верхньому куті! Чи згадати наш товариський матч з бразильським «Палмейрасом». Опікав Габовду тоді один з найкращих оборонців світу Перейра, який за зростом Ваню переважав. Головою Янош виграти у бразильця не міг. Лише раз виграв. І з лінії штрафного майданчика забив головою єдиний у матчі гол. Габовда – то була унікальна людина. Він голови не підставляв, а нею бив. Передача йшла справа, а Ваня примудрявся після неї спрямовувати м’яч справа наліво. Або взяти Рому Хижака. Талантище страшенний, але хлопець себе згубив. Бутси для футболіста – таке ж святе, як скрипка для скрипаля. Бутси ми доглядали, змащували, викладали на сонечко – лише б ніде не тиснуло. Хижак натомість виданий фірмовий німецький «адідас» продавав, а гроші пропивав. Бутси ж собі Рома купував у поляка-швеця Мазуркевича, бутси жахливі, з жорсткої російської шкіри. І думаєте Хижакові взуття заважало у футбол грати? Виходив на поле, а м’яч у нього до ноги наче прилипав. Технічка фантастична! Пригадую, як у Тбілісі під час чвертьфіналу Кубка СССР-1972 Рома на одному квадратному метрі обіграв оборонця збірної СССР Муртаза Хурцилаву й іншого грузинського захисника зі зростом 190 сантиметрів, а потім обвів воротаря Теймураза Степанію і після того влучив у стійку, а не у ворота, то став героєм Грузії. «Хижак! Всех обвел и не забил!» - захоплювалися вболівальники. А не забив Рома тому, що замість покотити м’яч у ворота щокою, він вирішив вразити стулку різким ударом. М’яч же підскочив на горбику і влучив у стійку. Спартаківець Женька Ловчев, лівий оборонець збірної СССР навіть не приховував, що боїться виходити проти Хижака. Рома йому раз кине поміж ніг, але втекти не може, бо п’є. Євген його наздоганяє і отримує поміж ніг вдруге». — про те, що у «Карпатах» 60-70-х до чарки любили заглянути чимало гравців у інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Комсомольцем, та й то лише ситуативно, коли виїздили за кордон, а надто – в Західну Європу. Перед поїздкою прибігав Володька Булгаков, який у нас був комсоргом. «Пиши заяву на вступ до комсомолу» - каже. «На … мені твій комсомол? Платити внески? Чи сидіти на зібраннях?» «Тебе ж у жодну капіталістичну країну не випустять» - пояснює. «Добре, - кажу. – Пишу, щоб виїхати. А приїду – і виходжу з комсомолу назад». На тому й сходилися. Зачитують затверджені в КГБ списки: «Мікльош – комуніст. Юст – комуніст. Ліхачов – комсомолець. Булгаков – комсомолець. Сиров – комсомолець». Всі комсомолці. Але приїжджаємо назад. Минає місяць, отримуємо зарплату. Приходить Булгаков і каже: «Валеро, давай внесок». «Що?! Я тобі погано пояснив?» Після цього мене за несплату внесків з комсомолу виключали. Ми з Ванькою Герегом жили по сусідству, на Комарова. Дружили, дівчат разом водили. То постійно говорили один одному: «Навіщо нам той комсомол?» Коли ж другий секретар Львівського обкому партії Анатолій Падалка запитав, мовляв, Валеро, ти такий прямий, чому не подаєш заяви на вступ до партії, відповів: «Я ще не дозрів». Потім мені про це нагадають. То коли тюремний строк отримав». — про ставлення до комсомолу в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Після «Карпат» я у другій половині 1970-х трохи виступав у Польщі. Але на початку 1979-го отримав від Ернеста Юста запрошення повернутися назад. «Карпатам», які виступали в першій лізі, бракувало центрального оборонця. Та мав 500 доларів і вирішив в останнє поїхати до Польщі, щоб купити доньці щось вдягтися. 6 чи 7 лютого це сталося. Кагебісти мене з цими грішми на кордоні й упіймали. А тоді то було щось страшне. Шість років ув’язнення отримав. У КГБ мені так і сказали: «Дурень ти. Була б рекомендація другого секретаря обкому партії, а ще ліпше – був би сам партійним, тебе б ніхто в житті не посадив. Тим паче, за такою смішною статтею». У той час то був «важкий державний злочин». Усе життя собі ним зламав, з дружиною розвівся. Випустили мене, щоправда, раніше, через якихось два роки «достроково умовне» отримав. Та й коли сидів у Дрогобичі, то був героєм зони. Мене ж там за виступами у «Карпатах» знали майже усі. Та й у «Цементник» з Миколаєва на Львівщині перший секретар обкому теж взяв, бо пам’ятав мене за виступами у Львові. Тренувати виходило непогано, але коли про мене дізналися у відділі футболу Спорткомітету УССР, то відразу злякалися: «Ви що? Він сидів за серйозною статтею, за ним слідкує КГБ. Як ми пустимо його навчати молодь?» Я ось і досі з дітьми працюю. І кажу їм: «Хлопці, футбол – то тимчасово. А людина має залишатися людиною на все життя»». — про тюремний термін в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«Усе від людини залежить. Повернувся звідти, не набивши жодного татуювання. І з бандитами на зоні розбирався. Там усі знали, що мене зачіпати не можна. Ще з того часу, як уперше до камери потрапив з 28-ми осіб. Назвали тоді якесь прізвище й усі співкамерники вишикувалися в дві шеренги і почали цього бідолагу бити ногами. Я залишився сидіти. «Що це у вас таке, хлопці?» - запитую. «Ти що? Це наші тюремні закони. Для того б’ємо, щоб він сюди більше не повертався» - пояснюють. «Хлопці, не знаю, які у вас закони, але в мене закон один: якщо я піду, то перший, хто мене вдарить, отримає ось ці два пальці в очі, - спокійним тоном пояснюю цим «блатним». – У мене стаття від восьми до 15-ти років. За те, що я тобі виколю очі, отримаю до восьми років. Так що не хвилюйся, мені за тебе більше не дадуть». Ті знітилися, почали щось розжовувати про «понятія». «Запам’ятайте, що крім ваших є закони людські, - кажу. – Ось коли ви його били, один влучив цій людині добре по м’якому місцю. А інший – у хребет. Зламаєте хребет і людина залишиться інвалідом. То добре ви йому зробили, що повернули його на волю калікою?» Так я почав з усім цим контингентом працювати. І вони мене заповажали. Правда, з урахуванням, що співкамерників попередили, хто я такий, що до чого. Усі конвоїри мене знали добре, адже всі були прихильниками футболу. Бувало вночі, коли всі засинали, «годівниця» відкривалася і лунав голос: «Валеро, іди сюди». Мене чимось частували. А до того розповідали, як себе вести, коли прийду на зону, як мене там будуть пресувати. Щоправда, життя в тюрмі міг собі й згубити. То коли зчепився з азербайджанцем, який відсидів уже 15 років. Я його навіть десь розумію. Будучи молодим, я грубо висловився, а цей кавказець, гаряча кров, схопив ножа. Мені пощастило, що він мені лишень трохи порізав руку. Врешті я азербайджанця засадив, просто вирубав. Потім ми спокійно поговорили, я вибачився й ми стали друзями. Чоловік мені прямо сказав, що за ті мої слова позбавляють життя. «Вибач, - пояснюю. – У нас до цього не звикли. Тепер розумію»». — про те, як вплинуло перебування у виправному закладі в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)

«У мене було немало друзів серед «злодіїв у законі». При потребі вони мені допомагали. Дехто навіть думав, що я живу за рахунок бандитизму. Але то не так. Один «злодій в законі» подарував мені автостоянку в Миколаєві, інший – фірму з ремонту і продажу автівок. Якось сидів я у компанії цих людей, випивали. «Юро, - звертається один до іншого. – Ти знаєш, з ким ти п’єш?» «З Валерою» - відповідає. «А знаєш, що Валера захищав честь України, як футболіст? Він багато чого добився, а ми лише сиділи в тюрмі й «тримали» зону». Іншими словами, люди мене поважали за те, чого досяг, виступаючи за «Карпати». Коли ж вів бізнес і виникали проблеми з криміналітетом, то просто говорив їм, щоб не лізли, куди не треба. «У вас коли розбірки – «стрілку» призначають? – питаю. – То призначай «стрілку». Приїде людина і з нею порозмовляєш». Коли до цього доходило, більшість розверталися, помітивши здалеку машину. А до мене потім приїздили і вибачалися. У Києві мав гарні стосунки з братами Савлоховими. Учень одного з братів – Славік Михайлюк – мій близький друг, він був свідком у мене на весіллі. Славіків син Ігор грав у мене в футбол. Єдине – усі стосунки у мене обмежувалися поточними робочими моментами. Десь глибше я не встрявав. Може тому, що гроші я зневажаю. Мабуть, через те в мене їх і немає. Гроші до мене як легко приходять, так легко від мене і йдуть. Мама мені колись сказала: «Сину, дай Боже, щоб завжди давали ми, а не давали нам». Й у принципі, так у мене й виходить. Небагато, але даю постійно. Скажімо, внукам, друзям». — про друзів серед «злодіїв у законі» в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками (27 серпня 2014 року)