Симонян Микита Павлович

Симонян Микита Павлович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Микита Павлович Симонян (при народженні — Мкртич Погосович Симонян, вірм. Նիկիտա (Մկրտիչ) Սիմոնյան, рос. Никита Павлович Симонян, 12 жовтня 1926, Армавір, СРСР) — вірменський радянський футболіст, нападник. По завершенні ігрової кар'єри — футбольний тренер, пізніше — радянський та російський футбольний функціонер. Рекордсмен «Спартака» за кількістю забитих м'ячів в різних турнірах — 160 голів у 244 офіційних іграх.

Цитати

«Що вдієш, проспали ваші кавалери. А якщо серйозно, то з Людмилою Григорівною я познайомився у Москві, куди вона переїхала, вийшовши заміж за москвича. Але так вийшло, що через деякий час вона стала моєю дружиною, хоча прізвище у неї досі Новікова. Коли її питають, чому вона не перейшла на прізвище чоловіка, Людмила скромно відповідає, що не хотіла, мовляв, світитися. Але якщо дружина піднімає трубку, то видається не інакше, як… Люда Симонян. До речі, її батько спочатку був категорично проти зятя-футболіста, вважаючи, що ми народ розгульний і розпусний. Але посиділи ми з Григорієм Євстафійовичем при першій зустрічі годинку-другу за вечерею, і він мене визнав». — про те, що у Києві не лише забивав голи у ворота нашого «Динамо», але ще й умудрився свою суджену там знайти в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Так, батьки на честь дідуся назвали мене інакше — Мкртич. Але у дворі, де я пропадав до пізнього вечора, граючи у футбол, мене називали Микитою чи Микишкою: у розпал боротьби на полі хлопцям важко було вимовляти складне ім'я. «Чому мене так невдало назвали?» — питав я тоді в батька. «У тебе гарне ім'я, — відповів він, — Мкртич — це хреститель». Проте моє дитяче прізвисько стало моїм ім'ям». — про те, що Микитою став не з самого народження в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Я цього, чесно кажучи, й досі не можу зрозуміти. Напевно, це так само незрозуміло, як і народження майбутнього художника чи музиканта у сім'ї селянина. Виходить, є на світі щось сильніше за батьківські гени. Адже мій батько був абсолютно байдужий до футболу і наполягав на тому, щоб я пішов його стопами. Тим більше, що його молодший брат — Ангін, що в перекладі з вірменської означає «безцінний», теж володів мистецтвом шевської справи. Саме Ангін через роки допомагав набивати — ні, не шпильки, а поздовжні планочки на підошви моїх бутс. Вже у 15 років у мене були білі бутси, щоправда, на два розміри більше. І я у них грав. А що робити?» — про те, як вийшло, що в сім'ї вірменського шевця, який на дух не переносив футбол, виріс син-футболіст в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«У дитинстві ми організовували матчі вулиця проти вулиці, район проти району. А одного разу нам дуже пощастило. У містечку Гульріпші, що за 12 кілометрів від Сухумі, хлопці знайшли приголомшливий майданчик, справжнє футбольне поле. І практично щодня, набиваючись у тамбур вагона, ми вмовляли провідників поїздів підвозити нас. Нерідко доводилося їздити у товарних складах. Головне було дістатися поля. Про будинок ми згадували, коли вже догравали до повної знемоги. Назад у Сухумі йшли пішки. Електричок тоді не було, харчувалися фруктами з садів. Після повернення я, як правило, отримував наганяй від батька. А він був суворою людиною: «Я не напасуся на тебе взуття. Кинеш ти, нарешті, цю хуліганську гру чи ні? Лише через багато років, коли я вже грав у Москві, батько відчув справжню гордість за мене. Він приїхав до столиці і потрапив на заповнений повністю стадіон «Динамо», де в матчі проти збірної Чехословаччини я грав за «Спартак». Ми виграли — 2:0, і обидва голи вдалося забити мені. І коли з трибун долинало: «Давай, Микито!» — він не одразу й повірив, що ці вигуки адресовані його синові». — про перші футбольні баталії в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Я серйозно захоплювався музикою, грав у духовому оркестрі. Спочатку був другою трубою, а потім першою. Пам'ятаю, ми йшли на чолі шкільної колони на демонстраціях, виступали зі своїми друзями-музикантами на шкільних вечорах. Хіба можна забути «Амурські хвилі», «Бризки шампанського», фокстроти? Бувало, грали ми і з сумних приводів — на похороні. А ще ходили у кіно. Улюблений фільм був, звісно, «Воротар». Ми з друзями дивилися його безліч разів. Ця картина була тоді єдиною, присвяченою футболу. Незважаючи на всю очевидну безглуздість і безглуздість у суто футбольному плані, цей фільм змушував при кожному перегляді співпереживати його героям ще й ще раз, міцніше любити сам футбол. Але ні кіно, ні музика чи театр, які стали моєю пристрастю, так і не перебили захоплення футболом». — про захоплення у дитинстві в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«У ті роки Василь Йосипович командував військово-повітряними силами Московського військового округу. Багато в чому завдяки цьому футболісти популярної на той час команди ВПС жили краще, ніж решта. Це стосувалося і престижних офіцерських звань, і побутових умов, і зарплат, і навіть пенсії за вислугу років. І ось одного разу, коли я вже забивав голи у «Спартаку», мене запросили до нього на прийом, де Сталін-молодший висловив своє бажання забрати мене до своєї команди: «Я поклявся прахом своєї матері, що ти будеш у моїй команді. Сам розумієш, клятв часто не даю, тож чекаю відповіді». Від таких слів мені стало, чесно кажучи, не по собі, але я хоч і важко, проте сказав: «Хочу залишитися в «Спартаку». І Василь Йосипович відступив». — про те, як посмів суперечити синові вождя народів — Василю Сталіну в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«До своєї першої команди майстрів я потрапив 1946 року. А сподобався я москвичам, мабуть, трохи раніше. Наприкінці 1945 року до Сухумі разом із дорослою командою «Крила Рад» приїхали й хлопці, які завоювали того року звання чемпіонів Москви. А ми візьми та обіграй їх двічі, причому всі голи у ворота гостей зі столиці вдалося забити мені. Так я опинився в Москві, де три роки мешкав на квартирі у тренера «крилець» Володимира Горохова. Бажання проявити себе було настільки великим, що скриня в темній коморі, на якій я спав, здавалась мені пуховою периною». — про свою першу команду «Крила Рад» в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Справа в тому, що у всіх матчах на Олімпіаді до фінального поєдинку з югославами у центрі нападу нашої команди грав якраз Едік. Проте у фіналі на поле вийшов я. А оскільки за правилами, що існували в ті роки, золоті медалі вручалися лише тим, хто брав участь у фіналі, то Стрєльцов, як і кілька інших гравців збірної, залишився без нагороди. І я вважав, що буде несправедливо, якщо такий великий майстер, як Стрєльцов, повернеться додому ні з чим. Першого разу я хотів віддати йому свою медаль ще в олімпійському селі, потім на палубі корабля, на якому ми пливли з Австралії. Але щоразу отримував категоричну відмову: «Микита, тобі вже 30 років, а мені лише 19. Мої медалі ще попереду». На жаль, цій великій футболістові та прекрасній людині випала трагічна доля, їй так і не судилося отримати медаль ні на чемпіонатах світу та Європи, ні на Олімпіадах…» — про те, що піком кар'єри стала перемога у складі збірної СРСР на Олімпійських іграх 1956 року в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Важко сказати… Пам'ятаю, в одному з матчів з льоту увігнав м'яч у «дев'ятку» італійської «Фіорентини». Після чого, чув, італійці пропонували за мене нечувані на ті часи гроші. Сумніваюся, що цей гол знято на плівку, але інший, який розірвав після мого удару сітку воріт у поєдинку із «Зенітом», показують у хроніці і зараз. А взагалі, мені дорогий кожен м'яч, який нехай повільно, «повзком», але таки перетнув лінію воріт». — про те, що увійшов у історію, як гравець, який забив у складі московського «Спартака» найбільше голів у чемпіонатах Радянського Союзу в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Справді, бутси на цвях я повісив у 33 роки… у Колумбії, коли «Спартак» здійснював турне Латинською Америкою. Не знаю, може, поспішив, може, варто було пограти ще сезон-другий… Швидкість, правда, вже була не такою, як у 25, але приводу зараховувати себе до тихоходів я не давав, а на футбольний інтелект у такому віці просто гріх скаржитися. І все-таки я вирішив не ризикувати, наслідуючи один зі своїх головних життєвих принципів: піти самому, не чекаючи, поки тебе про це попросять. Я не будував жодних планів на майбутнє, не замислювався, чим займатимуся далі. Але за рекомендацією легенди радянського футболу Миколи Петровича Старостіна я після деяких роздумів вирішив все ж таки ступити на тренерський шлях. Першою моєю командою став рідний Спартак, з невеликою перервою я очолював його 11 років. Хоча спочатку, зізнаюся, у новому для мене амплуа було дуже нелегко». — про те, як став тренером в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Треба сказати, що на той час вірменський футбол мав свої традиції, хоч і не такі багаті, як, наприклад, у Грузії чи Україні, де було виховано чимало талантів. На той час «Арарат» зібрав під своїм крилом цілу низку чудових гравців. Під керівництвом моїх попередників Артема Фальяна та Олександра Пономарьова команда наливалася силою. І зрештою ми «вистрілили». Першою нашою вершиною стало завоювання Кубка СРСР, коли у фіналі у драматичній боротьбі на Центральному стадіоні імені Леніна у Москві ми перемогли зіркову команду київського «Динамо». Але кубок кубком, а на хвилі успіху нам хотілося виграти ще й «золото» чемпіонату. У Вірменії за просуванням «Арарату» за турнірною таблицею з надією спостерігали тоді старі й малі. Ця енергія, мабуть, передалася тренерам та футболістам, і ми за тур до закінчення чемпіонату вибороли перше місце в чемпіонаті СРСР. Однак, як кажуть, не довго музика грала… Наступного року команда виборола лише п'яте місце, і це було розцінено керівництвом республіки як провал. Я вирішив піти». — про те, як під керівництвом єреванський «Арарат» 1973 року виборов Кубок країни і став чемпіоном Радянського Союзу в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Тренер у душі завжди має бути готовим до того, що рано чи пізно йому доведеться написати заяву про звільнення. Нічого не вдієш — така професія. Втім, 1979 року я так і не зрозумів, чим керувався наш спортивний міністр, коли не дав мені довести до кінця відбірковий цикл європейського чемпіонату. Адже у передостанньому матчі у Греції збірну СРСР влаштовувала нічия. Але напередодні поїздки у наказовому порядку було звільнено від роботи весь наш штаб, і Бескову запропонували створити новий. Помітно змінив Костянтин Іванович та основний склад, зрозуміло, покладаючись на свій тренерський смак. Проте наші програли — 0:1 і позбавили себе шансів на поїздку на фінальний турнір до Італії. То з кого ж спитати за поразку? З мене, якого зняли з роботи до закінчення змагань, не можна. З Бескова? Так його лише перед ключовим матчем призначили на посаду старшого тренера. Ось такі потворні рішення щодо збірної приймалися нагорі дилетантами, і це було притаманно радянському часу. Вони поранили спеціалістів у саме серце». — про те, як довелося залишити тренерське крісло збірної СРСР не з власної волі в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Я міг би довго розповідати про Лобановського не лише тому, що він мій друг, а насамперед тому, що Валерій Васильович — видатний тренер та чудова людина. Я не підлабузник, але можу сказати про Васильовича тільки хороші слова. Ось і цього приїзду до Києва я побував у нього вдома. Незважаючи на те, що Валерій Васильович не зовсім здоровий, ми проговорили півтори години, згадали минуле. Він навіть запропонував зустрітися нашому тренерському штабу ще по збірній СРСР — він, я, Юрій Морозов та Сергій Мосягін. Я, безперечно, підтримав його ідею, оскільки Лобановський якось правильно сказав, що аналогів цьому штабу вже не буде. А яка він людина? Лобановський не зациклений на одному футболі, він інтелектуал, дуже начитаний. З ним можна говорити на різні теми — про літературу, політику, архітектуру. І завжди буде цікаво. Він має колосальний психологічний вплив на гравців. Лобановський ніколи не підвищував голосу, не ображав хлопців, хоча вимагав від них по максимуму. До того ж, він абсолютно не злопам'ятний. Вірить у прикмети і Бога. Завжди останнім заходив у командний автобус. І далеко не всі знають, що коли керовані ним збірна СРСР чи київське «Динамо» грали в Москві, його дружина Аделаїда Панкратьєвна не раз їздила у святе місце — підмосковний Загорськ і ставила там у церкві свічку. Хоча могла, здавалося б, зробити це у найближчому храмі». — про постать Валерія Лобановського в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Ви знаєте, до м'яких людей я не відношу себе. Я людина демократична, яка поважає гідність інших людей і тому ніколи не дозволяла собі принизити когось, у тому числі й гравців. Але вимогливість, коли змушувала обстановка, виявляв незмінно. І футболісти, звичайно ж, не відразу, а згодом починали розуміти, що я не міг вчинити інакше. Так само, як мій батько, коли суворо карав мене за, здавалося б, невинні витівки. Лише через багато років я усвідомив, що він правильно виховував мене, за що я йому надзвичайно вдячний…» — про свій характер в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)

«Ви знаєте, гра акторів подібна до нашого ремесла. Між театром та футболом багато спільного. У ті роки, коли я виходив на футбольне поле, багато артистів були вболівальниками московського «Спартака». Часто Ігор Іллінський, Євген та Рубен Симонови, Євген Весник та інші актори заходили перед матчем до нас у роздягальню. Стоячи осторонь і намагаючись не прогаяти жодної деталі, вони уважно спостерігали за тим, як ми налаштовуємося на гру. «Вражаюче, але приблизно так само ми готуємося до виходу на сцену», — говорили вони. У театрі я щоразу відкриваю для себе щось нове. Я, наприклад, і подумати не міг, що відомий артист естради Юхим Шифрін ще й прекрасний драматичний актор. Подивившись нещодавно спектакль «Чутки», в якому він має серйозну роль, я був просто вражений грою Юхима. Не один рік я дружу і з чудовим актором Арменом Джигарханяном, ми багато спілкуємося, часто буваємо один у одного вдома. До речі, коли він грав у театрі імені Маяковського, ми з дружиною не пропустили жодного спектаклю за його участю. А ще моя слабкість — опера, балет та симфонічні концерти. Це й не дивно. Адже коли спостерігаєш віртуозність таких геніїв, як Євген Світланов, отримуєш колосальне задоволення. Я просто обожнюю цього диригента і щасливий, що багато років знайомий з ним. А взагалі, мені просто, напевно, щастило у житті на добрих людей. Світ тримається саме на них — на тих, хто чесний до всіх оточуючих. Я в цьому глибоко переконаний». — про любов до мистецтва в інтерв'ю газеті «Факти» Микита Симонян: «Коли керовані Лобановським київське „Динамо“ чи збірна СРСР грали в Москві, його дружина їхала до Загорська і ставила в церкві свічку» (14 грудня 2001 року)