Семенік Оксана Олексіївна

Оксана Семенік

Стаття у Вікіпедії

Оксана Олексіївна Семенік (нар. Київ) — українська історикиня мистецтва, журналістка та громадська діячка. Знана завдяки ініціативі з «деколонізації» українського мистецтва у світових музеях та популяризацією творчості українських художників.

Цитати

Важливо говорити про художників, яких у світі вважають російськими, але насправді вони українські. І, звісно, розповідати про війну через мистецтво і пояснювати, що війна почалась не у 2022 році, не у 2014-му, що ця історія набагато довша. Я була здивована, бо не очікувала, що на мене підпишеться так багато людей одночасно. Що це будуть професори з Оксфорду, з Гарварду, безліч різних журналістів, які пишуть про мистецтво тощо. Тобто їм бракувало цієї інформації, і вони теж були в шоці від того, який цікавий пласт українського мистецтва був невидимим. — Про англомовний акаунт у мережі X про українське мистецтво

До свого сорому, коли я читала «Оповідь про мистецтво» Ернста Ґомбріха, не звернула увагу, що там не згадуються жінки. З іншого боку, це було ще на початку мого зацікавлення мистецтвом, і я не усвідомлювала проблематики. Я була здивована, коли дізналася. Кеті Гессел пише, що у перших виданнях Ґомбріха немає жодної художниці. У шістнадцятому перевиданні було додане єдине жіноче ім’я — Кеті Колльвіц, це німецька художниця-експресіоністка. А потім я перевірила, чи згадує авторка українських художниць у цій книжці. Я звертаю на таке увагу в книжках з історії мистецтва, бо про українських художниць пишуть ще менше, ніж про художниць загалом. Кеті Гессел розповідає про мисткинь з українським походженням і справедливо зазначає про нього у біографіях усіх, крім Луїзи Невельсон. Гессел її називає американкою.

Мало хто у нас знає про Луїзу Невельсон. Вона народилась у Переяславі, в єврейській родині. У п’ять років переїхала з батьками до США. Луїза з раннього віку почала малювати, і їй, можна сказати, пощастило, якщо порівнювати з іншою емігранткою єврейського походження з України — Джанет Собель. Джанет емігрувала у 15 років з Дніпра і рано вийшла заміж. Вона не отримала освіти, одразу присвятила себе дітям, домашньому господарству. І малювати почала випадково, коли її син вчився на художника. Виявилось, що в неї дуже круте мистецьке чуття і бачення. Луїза Невельсон теж рано вийшла заміж, але досить вдало, і навіть мала можливість для самореалізації. Вона відвідувала різні курси. Якось напросилась у помічниці до Дієго Рівери, поки він малював мурал у Нью-Йорку. Луїза стала скульпторкою: робила величезні дерев’яні скульптури, які покривала лаком та фарбою. Вона також однією з перших почала працювати зі знайденими у місті предметами, грубо кажучи, зі сміттям. Мисткиня виражала себе через непоєднувані речі. Вона це збирала і створювала з цього щось на кшталт інсталяцій, але й скульптур водночас. Бо коли ми дивимось на них, важко зрозуміти, з чого вони зроблені та яким чином поєднані. Луїза була однією з найвідоміших художниць Нью-Йорка та США, почала кар’єру наприкінці 1930-х — на початку 1940-х.

Мені дуже цікавий погляд на декоративно-прикладне мистецтво, яке «анонімне» — в лапках, тому що насправді все має авторство. Просто дуже довгий час ніхто не хотів записувати чи запитувати, хто це зробив, а людина і не підписувалась, бо навіщо. Умовно, якщо вона розмальовує хати в якомусь селі, то всі знають, що це вона робить. А через кілька років хазяї забілять малюнки та знов запросять цю людину розмалювати. Ми бачимо конкретні імена в дослідженнях народного мистецтва на початку XX століття. Потім ці імена знову зникають з інформаційного поля, бо, напевно, знову ніхто не запитує, хто конкретно цим займається в радянський час. Цікаво відстежувати, що зазвичай імена майстринь з’являлись завдяки меценатам або меценаткам. На мою думку, історія меценатства в Україні й розвитку народного мистецтва — дуже феміністична тема. Це про жінок та солідарність.

Ми ж не говоримо, що книга Ґомбріха — це історія чоловічого мистецтва. Ми називаємо її просто історією мистецтва. Наприклад, коли я готую сезони свого радіоблогу «Українське мистецтво в іменах» для «Радіо Культура», то рахую, щоб чоловіків і жінок було порівну. Для мене важливо, щоб не формувалося враження, ніби чоловіки — кращі художники, ніж жінки. У XX столітті чоловіків і жінок у мистецтві була плюс-мінус однакова кількість. Але поставала інша проблема: жінки не завжди мали змогу працювати художницями, а не обмежуватися материнством, або переходити у декоративно-прикладне мистецтво, тому що займатися живописом чи скульптурою — це дорожче.

Наприклад, про Соню Делоне можна говорити, що вона українсько-французька художниця єврейського походження. Деякі музеї вже відмовляються від того, щоб писати національність. Вони використовують лише інформацію, де народилася, працювала і померла. Але мене дивує, чому майже ніколи не пишуть, що людина єврейського походження. Хоча таких художників дуже багато. Марка Ротко чомусь весь час називають лише американцем, хоча він єврей з Латвії. Так само про Луїзу Невельсон, Джанет Собель, яких називають просто американками. А мені здається, що потрібно максимально розкривати походження. Також дивно, коли обмежуються написом «російська імперія», мовляв, тоді Україна була у складі цієї країни. Але ніхто не пише, що художник народився у Третьому рейху під час правління Гітлера у Німеччині. Або ж ви ніколи не побачите, що автор народився в Українській Народній Республіці.

Насправді я вже майже не пишу листів до закордонних музеїв, тому що це забирає багато часу. Вважаю, що ефективніше робити фахові дослідження англійською мовою. Зараз я співпрацюю з Українським музеєм у Нью-Йорку як дослідниця. Минулого року ми організували персональну виставку Олександри Екстер. У своїй статті до каталогу я зробила акцент на її зацікавленості українським народним мистецтвом, розповіла про її співпрацю з артілями сільських вишивальниць із Вербівки та Скопців, про їхні спільні супрематичні виставки з авангардистами.

На території України, що була частиною російської імперії, було заборонено відкривати вищі навчальні заклади. Жінкам не дозволяли навчатись в Імператорській академії мистецтва у Санкт-Петербурзі. Тож деякі з них навчалися за кордоном. Наприклад, Марія Башкирцева — у Парижі в академії Жуліана. На той момент це була одна з небагатьох шкіл, куди приймали жінок.

Роботи Примаченко були в Парижі на міжнародній виставці у 1937 році. І вдруге вони виставлялись 1975 року, тоді в Парижі показали близько 50 робіт. А роботи Білокур виставляли у Луврі 1957 року. І потім дві її роботи — «Цар колос» та «Берізка» — зникли, не повернулися назад. Пікассо міг бачити твори цих художниць, але ж немає документального підтвердження, що він так сказав. Так само як і про Руссо, і про Ганну Собачко-Шостак придумали. Чому? Навіщо? Ніби вона стає кращою, тому що отримала визнання від європейського художника-чоловіка. Але цікаво, що ці «твердження» почали дуже часто використовувати вже у 2000-х роках — якщо почитати пресу після того з’їзду, згадок немає.

У нас багато чудових художниць, складно назвати одну. На мою думку, Олена Кульчицька — недооцінена фігура. Вона починала з імпресіонізму, навчалась у Віденській академії, але потім багато працювала із народним мистецтвом. B Перемишлі відкрила музей, де збирала саме українське народне мистецтво. Кульчицька була дуже активною в соціально-політичному плані, під час Першої світової війни працювала у шпиталях разом із сестрою і потім допомагала у Відні біженцям. Вона працювала у різних медіумах: живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, книжкова ілюстрація тощо. Кульчицька була активною учасницею феміністичного руху.

У радянську добу свободу творчості обмежувала держава. Але у декоративно-прикладному мистецтві художники мали деяку незалежність та можливість не працювати лише у соцреалізмі. Щоб проілюструвати обидва приклади, варто згадати шістдесятницю Любов Панченко. Вона перейшла у практичну сферу, щоб заробляти гроші — шила одяг. Панченко потрапила під цензуру за проукраїнську позицію. Щоб не покинути мистецтво, не маючи змоги ним займатись, мисткиня вигадала колажі з клаптиків пальтової тканини. Це були обрізки від речей, які вона шила для інших людей. Ці колажі — неймовірно гарні речі, які зараз є візитівкою Любові Панченко. Але мені завжди цікаво, яким було б її мистецтво, якби в неї були однакові з іншими художниками ресурси? Як би взагалі виглядало українське мистецтво, якби його не цензурували?

У 2016 році в Києві дослідники віднайшли невідомі раніше архівні документи про Казимира Малевича та його роботу в Київському художньому інституті. Доти я не знала, що він народився у Києві, викладав тут. Зрозуміла, що авангард, який я знала як російський, насправді не російський.

Я вже досить давно думаю написати книжку, присвячену українським художницям. Таких книжок має бути багато — в різних жанрах, про різних художниць, про різні періоди, від різних дослідників, для різних аудиторій. Бо, наприклад, Марія Примаченко — одна з найвідоміших українських художниць в Україні й за кордоном. Але при цьому, якщо зайти зараз у книгарню, то знайдемо небагато книжок про неї: є ілюстрована біографія для дітей, збірка текстів про її мистецтво різних років «Марія Примаченко 100» (Родовід, 2009), каталоги виставок. Але мають бути й академічні дослідження, і біографія, і нонфікшн про мистецтво і життя, та навіть комікси. І таких недорепрезентованих постатей в українському мистецтві багато — і жінок, і чоловіків — але жінок найбільше.

Якщо говорити про більш серйозні дослідження іноземними мовами, то якщо ми подаємо міф як факт, довіра до професіоналізму українських дослідників зменшується. Як-от поширені твердження про Пабло Пікассо, який нібито хвалив і Білокур, і Примаченко. А Анрі Руссо хвалив Ганну Собачко-Шостак. А Марк Шагал почав малювати звірів після того, як побачив роботи Примаченко тощо. До речі, сучасна українська художниця Алевтина Кахідзе, яка багато працює з гендерною тематикою, створила роботу про визнання, яке чомусь повсякчас необхідно отримувати від білих західних художників-чоловіків, щоб визнати талант художниць.

Я почала працювати культурною журналісткою на першому курсі університету, коли вивчала спеціальність «Переклад з іспанської мови». Мене дуже зацікавило сучасне мистецтво. Одним із переломних моментів була поїздка в Лисичанськ на відкриття виставки «Світлоград» у 2017 році. Виставка була частиною проєкту «Музей відкрито на ремонт» під кураторством Леоніда Марущака, Ольги Гончар та Жені Моляр, які осучаснювали колекції музеїв на Донеччині й Луганщині. B межах проєкту сучасні художники інтегрували свої роботи в постійну експозицію класичних краєзнавчих музеїв. Їхні роботи говорили про особистий контекст минулого. Мене це вразило. Раніше я не замислювалася, що музеї можуть бути настільки важливими для роботи із сучасними травматичними подіями.