Сарнацька Аліна Валеріївна

Аліна Сарнацька

Стаття у Вікіпедії

Алі́на Вале́ріївна Сарна́цька (11 квітня 1987, Київ) — українська військовослужбовиця, сержантка ЗСУ, бойова медикиня, волонтерка, науковиця, журналістка й драматургиня, 128-ма хедлайнерка проєкту «Літературні забави».

Цитати

В армії я зрозуміла, що головне в житті — робити те, для чого ти народився, і любити.

Для мене писання — це дуже серйозно. Раніше до будь-якої роботи, крім армії, я ставилася як до гри. Отримаєш ти цей контракт чи не отримаєш? Бали, швидкість, конкуренція. Зараз я не хочу гратися, знаєте, як у шоу, коли вдають, що хлопчик зайшов із вулиці й одразу став класним танцівником, а насправді він із дитинства займався танцями. Я можу оцінити будь-який текст із двох абзаців, тому я письменниця. І я можу оцінити свій текст. Це хороший текст, і це мене лякає, бо він від мене вимагає.

Коли я виграла «Липневий мед», то подумала: це просто тому, що частина рідерів — військові, або тому, що мене пожаліли. Коли я виграла три конкурси, то подумала, що, напевно, добре пишу. Також я стала фіналісткою в «Аврорі» — найбільшому конкурсі для авторів із Центральної і Східної Європи, де було близько 20 країн і 200 п'єс. Це мене здивувало.

На фронті я читала книжку «Як писати про війну» — книга Рона Кеппса, ветерана Збройних сил США, — де розповідали про проєкт американського Міністерства оборони, який навчав ветеранів писати. Я тоді думала: як було би добре, щоби в нас теж був такий проєкт. І я в такий проєкт потрапила, хоч і не знала, що він буде пов'язаний з театром.

Театр дає можливість відчути себе богом, бо живі люди живуть у світі, який я створила. Зрозуміло, що є ще робота режисера. Коли він класний, виходить співтворчість, цікаво разом із ним робити цей світ.

У письмі я раптом стала перфекціоністкою, бо я відчуваю, що для цього народилася. Це дуже тисне. Кожну фразу і кожне слово я перевіряю, продумую і переписую 150 разів. Колись у мене була невдала фраза, і Курочкін мені сказав: «Аліно, уявіть, що вас перекладають, щоби надрукувати у журналі The New Yorker. Який вигляд там матиме ця фраза?» Я така: «І справді». Я хочу не лише у The New Yorker — я хочу отримати Нобелівську премію з літератури.

Я дуже довго вчилася писати, в мене дві полиці книжок про письмо. Взагалі я пишу вже 20 років і завжди думала, що роблю це недостатньо добре, а потім виявилося, що я пишу достатньо добре. А далі я знайшла собі ментора — співзасновника Театру драматургів Максима Курочкіна, який організував Театр Ветеранів.

У армії писала не так багато, але робила це довго. Для зборів мені треба було писати щось через день, і найкраще працює екшн, діалоги, замальовки. Я також запитувала в підписників, які відчуття викликає у людей міг блог. Всі говорили про велику довіру, бо щирий текст будує відчуття, ніби ти добре знаєш людей.

У армії та загалом у житті для мене дуже важлива довіра. Мати кому довіряти і вміти довіряти людям, інакше ні в чому немає сенсу. А якщо закрити перші дві букви, то вийде «віра», два слова в одному.

Я проти того, щоби ветеранська література та ветерани були в окремій палатці й про них говорили з особливою емоцією. Ветерани можуть конкурувати з іншими на рівних. Прочитавши книжку «Як писати про війну», я була вражена тим, наскільки багато ветеранів серед письменників — наприклад, Джон Толкін.