Самаєва Леся Василівна

Леся Самаєва

Стаття у Вікіпедії

Ле́ся Васи́лівна Сама́єва (нар. 28 червня 1975, Київ, УРСР) — українська акторка, телеведуча та заслужена артистка України (2016). Акторка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня (2021).

Цитати

В театрі люблю головну роль у виставі «37 листівок» Євгена Резніченка. Але, зрештою, кожна роль улюблена, бо у кожну вкладено частину серця та життя.

Завжди прислухаюсь до режисера. Для мене це акторський виклик – подивитися на матеріал його очима.

За кордоном актори, які мають шалені прибутки, можуть на пів року зануритися у ту чи іншу роль. Ми ж собі такого дозволити не можемо. У нас якщо ти не знімаєшся, то перебуваєш на мілині. Жити нормально актори можуть лише тоді, коли є кінозйомки.

Запам'ятався Харків, де ми були двічі. І двічі – аншлаг. Місто величне і красиве. Коли дивишся на мам, дітей, які постійно під обстрілами та тривогами, це підсилює бажання бути поруч та підтримувати своєю творчістю. Часом доводилося зупиняти вистави через обстріли. Глядачі з розумінням до цього ставилися та чекали. Хочеться, аби театри під час війни працювали, бо вистава насправді замінює людям візит до психотерапевта. Але чиновники в обласних центрах не завжди розуміють, що театр людям потрібен.

Зараз багато театрів роблять акцент на молодих режисерів. І це тішить. Наприклад, які прекрасні роботи Івана Уривського в Театрі Франка. Хоча це академічна сцена. Мені також цікаві трансформації в Театрі Лесі Українки. Були періоди, коли цей театр гримів і неможливо було дістати квитки. Пізніше, коли був керівником Михайло Резнікович, це був не мій театр. Бо відразу перед очима П'єро, який грає на скрипці, усі актори вічно якісь напружені, наелектризовані… А з приходом нового керівництва все помінялося. Якщо в театрі команда однодумців, від яких починає бити енергія, відбуваються справжні злети. Також проблема великих академічних театрів у тому, що вони часто дуже роздуті в штаті. А не всі актори можуть якісно працювати.

Перед початком повномасштабного вторгнення я була затверджена у чотирьох кіношних проектах. Все це зупинилося і ми стали нікому непотрібні. Був період затишшя, але в іншу сферу я не подалася. Коли оговталися, то поступово з'явилися пропозиції. Під час війни я знялася у повному метрі «Сто тисяч» за Іваном Карпенком-Карим. Також Юрій Горбунов продовжив знімати «Скажені сусіди». Ця робота тримала нас на плаву. І паралельно були репетиції з антрепризою «Егоїстки».

Поки Жирков був директором театру, я не зіграла жодної нової ролі та втратила більшу половину свого репертуару. А до його появи я щороку номінувалася як найкраща театральна акторка на «Київську пектораль». Звісно, Стас Жирков – не мій герой. Він не цінував акторів театру, у який прийшов. А театр – це не стіни, це люди, актори, які в ньому працюють, саме вони створюють унікальність та дух. Зрештою Олеся Жураківська налагодила здорову комунікацію та гармонію в нашому театрі.

Правда в тому, коли на чолі театру не дуже порядна людина, в акторах виринають не найкращі риси. А коли керують театром порядні люди, то все стає на свої місця.

У нашому театрі свій унікальний почерк та круті актори, які заявили про себе і в театрі, і в кіно. Я люблю дух нашого театру. Під час війни глядачів, здається, стало ще більше. Але у мене був і період розчарування, коли хотіла піти з театру. Це було за керівництва Стаса Жиркова.

Хочу, аби мої студенти були добрими людьми. А загалом актор має бути готовим стати частиною творчої пригоди. Я хочу бачити емпатію, фантазію та авантюрність. Без цих якостей актором бути неможливо.

Я відкрита до будь-яких пропозицій. Знаю чимало історій, коли людина вагалася і їй здавалося, що нічого путнього не буде, але з'являлася дуже крута робота. Часом хіба що можу відмовитися від маленької епізодичної ролі.

Я дуже люблю свій шматок землі, про який довго мріяла. Правда, перші два роки війни нічого не могла посадити через постійні переживання та стрес. Лише коли ми поїхали на гастролі за кордон, я з Латвії привезла білий бузок. На початку поїздки під Ригою купила у ботанічному саду росточок і всі гастролі возила його з собою. Це було символічно. Коли приїхала до Києва, висадила, і бузок прижився. Словом, життя триває.

Я навіть коли дивлюся у записі свої вистави, то відчуваю зовсім інший спектр емоцій. Щоразу коли актор виходить на сцену – це унікальна історія. Між глядачем та актором встановлюється контакт. Театр народжується через обмін енергією з глядачем. У театрі важлива мить саме тут і зараз. Що це таке – театр онлайн?! ТіkТоk, але точно не театр.