Савка Остап Володимирович

Савка Остап Володимирович

Стаття у Вікіпедії

Остап Володимирович Савка (4 квітня 1947, Дрогобич, Львівська область, Українська РСР, СРСР — 10 серпня 2022) — радянський футболіст. Півзахисник, грав, зокрема за «Шахтар» (Донецьк) і «Карпати» (Львів). Майстер спорту СРСР (1968).

Цитати

«Я у школі і волейбол, і настільний теніс грав, і бігав, і спис метав, бігав на лижах. А на футбол, перед матчем «Нафтовика» із львівськими «Карпатами» мене ще автобус після школи забирав. Чи якось мали грати матч у Тернополі. В той же день баскетбольна команда нашої школи мала грати якийсь фінал. «Програємо й так, і так» - кажу директорові школи. «Ні, дайте йому добові і гроші на таксі, щоб приїхав з Тернополя до Дрогобича і зіграв. Ти повинен». — про те, як почав грати за дрогобицький «Нафтовик» у класі Б чемпіонату СССР ще школярем в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Борис Рассихін, Віктор Шутильов, Станіслав Береговський, Олександр Філяєв. З молодих зі мною починали грати Володя Данилюк і Левко Броварський. Власне, «Нафтовик» тоді був чимось на кшталт фарм-клубу «Карпат». Щоб претендувати на щось більше, треба мати гроші. Їх не було, хоча поряд знаходяться курортні міста – Трускавець, Моршин. У будь-якому разі, «Нафтовик» став для мене доброю школою. Там вистачало людей, у яких було чому повчитися. І головне – ставилися «старики» до нас людяно. Філяєв, приміром, дуже полюбляв паритися у лазні. Ми вже й у Львові часто «банилися», тут, неподалік, на Тургенєва. Олександр фізруком у школі працював. Зустрічаю його якось на Зеленій, кличу на каву. Якраз «Карпати» мали з кимось грати. «Скільки вони зараз отримують?» - питає Філяєв. Коли сказав, той здивувався. «Та я б за такі гроші штангу перегриз», - каже». — про те, що тоді в «Нафтовику» чимало карпатівських ветеранів зібралося в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Міг би сказати, що випадково, але, мабуть, ні. «Нафтовик» очолював Юрій Касьяненко з Тернополя, котрий встиг пограти ще з моїм татом. Ось він рекомендував у збірну України серед юнаків, не старших 20-ти років мене й ще одного мадяра. Останній лише потратився на переїзд зі Львова до Києва, де ми були на зборі і тренувалися з динамівським дублем, і повернувся назад. А я залишився. Пригадую одне з перших занять, за яким слідкували тренери першого «Динамо» Віктор Маслов і Михайло Коман. Кияни почали грати контроль м’яча в дотик, то аж голова закрутилася. Але фізично сильним був завжди, витримав. Сподобався тренерові Антонові Ідзковському і вже з ним поїхали на змагання в Донецьк. Там крім нас виступало ще сім команд – африканці, болгари, грали збірна РФСФСР, московський «Буревісник» з Володимиром Пільгуєм і Сергієм Ольшанським, який забив два м’ячі головою з-за меж карного майданчика Юрію Дегтярьову, у складі. Два удари по центру воріт, Дегтярь просто всю ніч банячив. Юрій з бандитської сім’ї походить. Коли одружився, то випивав тільки після матчів. А тоді з «Буревісником» після голів Ольшанського зіграли 2:2. Негрів перемогли, здається, 12:1. «Буревісник» африканцям перший тайм програв 0:1, а завершив гру 13:1. Так ми за різницею м’ячів і стали другими. Шкода, бо в разі першого місця нам мали вручити костюми. Мене ж за підсумками турніру найкращим оборонцем назвали, алюмінієвим банячком нагородили, на каву добре б підійшов. Відразу після нагородження мене відвели в «каптьорку». Зі мною хотів порозмовляти другий секретар Донецького обкому партії. Він на Донеччині за міліцію відповідав. «Остапе, запрошуємо тебе до себе. Скільки ти в Дрогобичі отримуєш?», - питає. «Усе, що заробив за рік, здається, 1000 рублів, відклав на весілля», - відповідаю. «Вважай, що в Донецьку отримаєш зарплату на три місяці наперед – раз. Підйомні – два. На ДП (додатковий пайок) – три. Можливість поступити в будь-який інститут – чотири. Квартира – п’ять. То якщо одружишся. Не одружишся – гуртожиток». Такі були умови. Навіть гуртожиток – то було теж прекрасно. Дім у самому центрі Донецька, квартира ділилася на двох-трьох». — про те, як потрапив до Донецька в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Так, у 1967-му, якраз перед переїздом до Донецька. З майбутньою дружиною Вірою ми ще зі школи разом. Якось нас навіть сплутали. У Віри прізвище Орищак. Оскільки літери «О» і «С» в алфавіті поряд, в класному журналі ми були записані одне за одним. То одного разу мені замість Віри «четвірку» за четверть з німецької мови поставили. Знаєте, який я тоді був щасливий? У нас німецьку директор школи вчив. Сан Санич – фронтовик, танкіст, підполковник. Якось Віра підходить до вчителя. «Что такое?», - питає той. «Чому Остапові «5/5», а мені «5/4»?» «Так ты смотри, как он написал». А я ж від Віри слово в слово, до коми усе списав. Віра – скромненька, коли почула мою пропозицію одружитися, знітилася. Я її Наталі називав. Вона родом з Великої Озимої, тоді ще Дрогобицької області. Щоб повідомити про своє рішення, скликав своїх родичів, тата, маму, бабцю, цьотку і діда. Дідо у нашій сім’ї найголовнішим був. Майстер на всі руки – різник, штукатур, маляр, голуб’яр, птах’яр, рибак, пияк. Усе встигав. А що він тільки не виробляв з тої свинини! Різні шинки, ковбаси, кров’янки. Кров’янки з булки ви ще не їли точно. Надзвичайно смачно. «Остапцю, та ти шо? Тої Віри там – два зубці часнику. Пропадете!», - намагалися відмовити рідні. Але я був налаштований рішуче, сказав, що до Донецька поїду. 6 листопада, коли гуляли весілля, було тепліше, ніж цьогоріч у червні. Коли переїхали в Донецьк, то перших два тижні пожили в люксовому номері готелю з повним забезпеченням. Їли в ресторані. Над нами, до речі, жили Валерій Лобановський і Олег Базилевич». — про те, як одружився в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Пригадую, як мій дідик присланих з Києва охоронців споїв! Річ у тім, що я тоді примудрився написати заяви в три клуби одночасно. Спершу в Донецьку. Потім, коли їхав додому через Київ, викликають в республіканську Федерацію футболу. Там чую: «Ты что, в столице не хочешь играть? Пиши заявление в киевское «Динамо». Написав. У неділю, коли приїхав до Дрогобича, пішов із Вірою в кіно. Серед сеансу вмикається світло і лунає повідомлення: «Савка Остап, просимо вийти». Подумав, що якась біда сталася. Але ні, то в компанії вже напоєного діда були представники «Карпат». Мене запросили пройти до обкому партії, який розташований поряд. Піднялися на другий поверх. «У нас із квартирами важко, але умови створимо», - кажуть. Пояснюю, що мені пообіцяли в Донецьку, але під тиском пишу третю заяву – в «Карпати». Щойно поставив свій автограф, садять мене на «Побєду» і везуть до Львова на гру дублюючих складів проти одеського СКА (за тодішніми правилами, в матчі дублів юні вихованці регіону, який представляє команда, могли грати без заявки). Відразу вийшов у основі, на місці лівого оборонця, на якому свою кар’єру й розпочинав. Ледь відіграв цей матч, як вже розмовляю з тренерами дрогобицького «Нафтовика». «Остапе, завтра важка гра з Нікополем. Зіграй». Зіграв. На цей раз правим оборонцем. Ще й гол тоді забив. А після матчу раджуся з Касьяненком. «Три заяви написав. Що робити?», - питаю. «Остапчику, спускатися зверху вниз простіше, - каже той. – У Києві тебе з’їдять, це столиця. В Донецьку тобі сподобається. А повернутися до Львова завжди встигнеш». Так і вирішив. Але перед весіллям, щоб мене не відпустити, з Києва охоронців вислали. Дідо якраз горілку грав. І моїх піклувальників вгощав. Знали вони з ким пити. Бідні ті хлопці були після дідових частувань. Врешті з великими пригодами таки перейшов у «Шахтар»». — про те, як рідні впливали на футбольну кар’єру в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Та то казка, не люди. В «Шахтар» вони з Одеси прийшли. Футболісти з іменем, але жодної зверхності не проявляли. Обоє викладалися, люди їх поважали. Базіль мені постійно говорив: «Остап, если я убегаю – дай мне за спину. Потом защитник убежит, а я вернусь. Тогда давай в недодачку». Лобан у готелі передзвонював: «Остапчику, зайди». Заходжу. «На сумку. Нас у ресторані впізнають, то піди візьми «шампуріка». А мені що корона з голови впаде? Брав чотири чи п’ять пляшок. Але своє житло ліпше. Квартиру отримав на шостому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Мали на другому отримувати, але помінялися зі старими людьми, яким так високо підійматися було важко. А нам яка різниця? Молоді, ліфт працює. Та ще й з вікон гарний краєвид відкривається на озеро і стадіон «Шахтар». У цих, побудованих один поряд з одним дев’ятиповерхових будинках, тоді мешкало чимало футболістів – той же Дегтярьов, закарпатець Олександр Поллак, Вася Грубчак. Дві кімнати, кухня, холодильник «ЗіЛ», який дихає ще й дотепер. Я його з Донецька до Львова перевіз. Комфортно нам там було. Невдовзі донька Оленка народилася. Я її «шахтарочкою» називав. До речі, знав, що народиться саме дівчинка. «Чуху» мав. Пригадую, грали ми якийсь неофіційний матч. Коли їхав на нього, вагітна дружина підлогу вирішила помити, лінолеумні плитки. «Воно тобі треба?», - питаю. Але ще не вийшов у коридор, як чую зі сходової клітки: «Остапцю, Остапцю…» Відразу зрозумів – перейми. Разом із подругою відправіив Віру в роддом. А сам сідаю в автобус. Толя Пилипчук з Вітею Орловим ще поспорили на ящик коньяку. Пилип казав, що у мене народиться донька, Вітя – що син. Наступного ранку заїхав до дружини, завіз усе необхідне. А через годину дзвінок. «У вас донька», - кажуть. «Я знаю». «Можете завтра прийти в такій і такій годині». «Знаю». «Все ви знаєте»… А Пилипчук каже Орлову: «Так що, Вітя, з тебе ящик коньяку». Знаєте, як той викрутився? Привіз ящик коньяку, але зі стограмовими «байстрючками», сувенірними пляшками. «Ну, Вітю, хитрий ти сибіряк!» Орлов потужний був, зовнішньо на схожий. Коли дали дитині ім’я, то спершу Лєною називали. Та бабця як почула, то висварила: «Я вам дам Лєна! Оленочка!» Бабця у мене затята була, прекрасна кравчиня. Шила сорочки інженерам, директорам. До неї черга була. Коли бабця дізналася, що у нас народилася дитина, то відразу разом із сестрою приїхала до Донецька. Їй тоді більше 70-ти років було. Просинаємося якось з Вірою на світанку, якраз сонце зійшло. Дитини нема. Починаємо шукати, метушитися. Але заглянули у вікно й побачили бабцю з Оленкою на руках на гойдалці. То була бойова жінка. Коли тато затіював суперечку, бабця довго не панькалася і говорила: «Не піз...якай». Тим, хто чув, дар мови відіймало (сміється). Фактично, бабця й мене виховала. Я ж дев’ять років без тата жив. Той гуляв. Мама в Дрогобичі працювала контролером в ощадкасі, вранці йшла на роботу, весь день я її не бачив. Батьки потім знову зійшлися, я ще на їхньому весіллі був. А до того мною бабця займалася. Мною і своєю старшою донькою Лілею, яка в дитинстві залізла в пісок, простудила собі ноги, руку і залишилася неходячою». — про життя по сусідству саме з динамівськими легендами Лобановським і Базилевичем в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«В обкомі партії мене з дружиною просили завжди українською спілкуватися. «Остапчик, давай на западенской», - казали. До нас тоді була велика увага. Перед якоюсь грою прийшли на установку серетар обкому партії і начальник усіх шахт Донеччини. «Ребята, чего-то не хватает?», - питає перший секретар. «Базиль, скажи», - підштовхує друга Лобановський. Олег мовчить. Тоді Лобан сам каже: «Да вот, Базилевичу на молочко детям не хватает». «Слышал, повесь кубышку на «девятку», в которую Базиль будет забивать», - звернувся перший секретар до начальника. «Кубышка» - то по 150 рублів за перемогу. За домашні нічиї не платили нічого. Ажіотаж навколо матчів «Шахтаря» в місті панував величезний. Навіть на териконах поряд зі стадіоном місця знайти було неможливо. Шахтарі нам говорили: «Ребята, когда вы выигрываете, у нас существенно повышается выработка». Керівники це теж розуміли. На День шахтаря до нас на заміську базу з’їжджалися усі керівники області, директори шахт». — про те, як українською розмовляв у Донецьку в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Я з Донецька просто втік. Просто керівництво «Карпат» почало опрацьовувати моїх родичів у Дрогобичі. Якщо бути зовсім відвертим, то залякувало їх. То була робота начальника команди, «фільозофа» Карло Мікльоша, Царство йому Небесне. В «Шахтарі» в свою чергу теж почалися процеси, які призвели до відставки Ошенкова. Наприкінці жовтня 1969-го, коли ми грали в Одесі проти «Чорноморця», до мене підійшов представник «Карпат». Хто б ви думали? Богдан Маркевич, Миронів батько. Він тоді процював на шкірообробній фабриці, але був другом Мікльоша. Вони начебто на спілку комерцією тоді займалися. Поговорив тоді і зрозумів, що буду повертатися. Продав усі меблі, крім дуже гарної польської кухні. В «Шахтарі» перепон не чинили, хоча обіцяли трикімнатну квартиру в центрі міста. У Донецьку я й без того заробляв 400 рублів плюс ДП на шахті Засядька. А ще обіцяли додаткові надбавки. То за умови, що у Вищій лізі тоді футболісти в основному отримували по 180 рублів». — про те, що в 1968-1969-му роках тренер Олег Ошенков лише підпускав до основи «Шахтаря», але стабільно не грав, тому вирішив перейти у «Карпати» в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Найважче було з житлом. Дитині півроку, без своєї квартири непросто. Але залишив дружину саму, бо в січні поїхали на збори в Угорщину. Умови там, мабуть, такі ж як у нас, але були штучні і галькові поля, на яких комфортно тренуватися навіть під дощем. Повернувшись, похали на другий збір у Ялту. Жили на узбережжі, в готелі «Інтурист», тренувалися по три рази на день. А ще Ернест Юст полюбляв через кожних два дні домовлятися про контрольні матчі. Для нього це був закон. Хо мене там вразив, так це Ліхач і Бодьо Грещак. Поряд дівчата-легкоатлетки тренувалися. То Гена з Богданом на 30-метрівці їх переганяли. Дрібота, метр з капелюхом, а носилися, як електрички. Грещака ми «клубком» називали, Ліхачова – «саратовським жуком». Коли почався сезон, як тренер почав ставити мене в основі під восьмим номером замість Булгакова. То було несподіванкою, адже Володя – прекрасний футболіст. Ми тоді грали з трьома хавами: я в центрі, Броварський – справа, Кульчик – зліва. Мусив їх обох страхувати, бо Левко з Ігорем повертатися назад не любили. Вони атакують, а ти ззаду розривайся за трьох. Валерка Сєрик [Сиров] завжди любив жартувати: «Остапе, в Поточняка і воротаря після нас зовсім роботи не залишається»». — про те, що в «Карпатах» опинився відразу після того, як львів’яни у статусі команди першої ліги виграли Кубок СССР в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Так і було. Зауважте, що граючи в основному у відборі, я за всю кар’єру не отримав жодної червоної картки. Тренери мене вчили добиратися до м’яча, а не ризиковано за ним стрибати. В Донецьку в нас навіть був спеціальний тренер, який вчив відбирати. Дядя Паша, здається, його звали. А ще грати чисто мені функціональна готовність дозволяла. Зі зростом 176 сантиметрів я важив 73 кілограми й при цьому за гру губив 2,5-3 кг. Для цього треба пробігти не менше десяти кілометрів. То щоб не казали, що колись футболісти бігали менше, ніж зараз.». — про те, що Валерія Сирова називали «залізного ногою», а його - «дерев’яною ногою» в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Ми добре відчували одне одного. Хоча теж «чудили». Досі згадую, як Хижий викотив мені в Ташкенті м’яч на порожні ворота. Котиться по травичці, а я набігаю, наступаю на м’яч, сам влітаю у ворота, а м’яч залишається на місці. То за нічийного рахунку. Прощай, преміє 200 ре! «Сава, вб’ю», - кричить Ромко. Добре, що не програли, а то справді побили б після матчу (сміється). Владик Данилюк мені деколи згадує: «Остапе, пам'ятаєш, як ми з «Дніпром» грали, я тобі віддав і ти забив?» «Пам'ятаю, - кажу, - Хоч раз у житті, за стільки років. А я тобі скільки віддав?» Файний хлопака, теж наш, українець справжній. Він коли збивав суперника й помагав йому піднятися, то хапав за футболку разом зі шкірою. То був ведмідь. Владик Кульчика, з яким вони кімнату ділили, міг руками на шафу засадити. За ними двома взагалі весело було спостерігати. Вирішують газету купити й обоє кажуть, що мають тільки по 25 копійок на футбол. Жаднуваті. Точніше, то Кульчик такий. Владик завжди гостинний. З сумочкою-невидимочкою, в якій завжди знайдеться чим почастувати, не розлучається ніколи, куди б не ходив. Шкода лишень, що Данилюк до ста голів не дотягся трохи (в офіційних матчах пан Володимир забив 88 м'ячів. Він понині залишається найкращим в історії "Карпат" бомбардиром – авт.). А міг же забити. Завжди за голову хапався, коли моменти втрачав. А Габовда бурчав: «За сраку зловися. Ти нею бив». Я Данилюка пам’ятаю ще з юних років, коли він приїздив грати проти "Нафтовика" за Стрий. Ми вели 1:0, але в другому таймі він і його майже однофамілець Даниляк нас, забивши двічі, поховали. Та невдовзі Владик вже у нас у Дрогобичі був. Біг і забивав. А Борис Рассихін у тому "Нафтовику" "розподільником бутербродів" був, роздавав передачі наліво й направо. Бодьо Грещак у свою чергу як не прибігав до штрафного майданчика, так завжди пенальті у свої ворота заробляв. Помічник прийшов. Вискочить на плечі та й усе. Правда, на Богдані правила порушували значно частіше. Як, скажімо, в Єревані в 1971-му. Грали ми тоді ще на старому стадіоні проти «Арарата». Пропустили першими (забив Едік Маркаров), але невдовзі валять у штрафному майданчику Грещака. Московський суддя Табаков призначає пенальті. Кульчик пробив в один кут, Альоша Абрамян кинувся в інший – 1:1. наприкінці матчу Грещака збивають вдруге. Табаков знову вказує на позначку. Пробити знову хотів Кульчик, але його в середині поля відправив у нокаут оборонець суперників Фурман Абрамян. Суддя цього не помітив. Бити взявся Шуля (Тарас Шулятицький – авт.). Розбігся і влупив у стійку. Що після того почалося! З трибун полетіли різні речі, добре, що не кинжали хоч. Ледве втекли в роздягальні. Коли мали виїжджати, вболівальники розбили лобове скло в автобусі. Гаряче було. А Маркаров мені пенальті у Львові в матчі другого кола зробив. З близької відстані підкинув м’яч точно в руку. Суддя вказав на позначку, що ж тут зробиш? Едік сміється. Натомість своєму куму Едіку Козинкевичу, коли той грав за «Шахтар», розбігатися не дав. Я знав, що він постійно прибирає м’яч під себе і біжить до самої лінії. «Едику, бачиш піскову яму? Там буде краще». Коли Козинкевич здійснював наступний прорив, стелюся в підкаті. Там цяпа, в пісковій ямі, тобто. І м'яч вибив чисто. «Вибач, - кажу, - Едуарде, але по-іншому не можна»». — про те, що в склад, сформований ще в 1969-му, зміг лише він повноцінно влитися в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Після 1976-го збирався закінчувати кар’єру, грав у чемпіонаті Львівської області за «Сокіл», встиг рік тренером у карпатівській школі пропрацювати. Олег Лужний у мене починав. Мама його приводила на тренування, ми на тирсовому полі тоді заняття проводили. Я нікого ніде не ставив. Де хто хотів, там і грав. Так собі Олег правий фланг оборони й обрав. Йому там подобалося. Там тінь постійно була. А стосовно нікопольського «Колоса», то там я гарний рік провів. Володимир Ємець із Геннадієм Жиздиком тоді гарну команду зібрали. Генадій Панасович якраз мене й запросив. «Приїжджай відразу до Рівного, на матч з «Авангардом». Будеш грати», - каже. За рівнян тоді Роман Гірник з «Карпат» грав. 0:0 той матч завершився. Я в Нікополі грав у центрі оборони поряд із Валерієм Журавльовим. Причому ми тоді розташовувалися не так, як було прийнято в решті команд, тобто, один спереду, інший ззаду, а в лінію. Домовлялися перед матчем, хто зустрічає в праву сторону, а хто – в ліву. Відповідно інший страхує. Ми тоді перше місце взяли, у першу лігу вийшли. Але я більше за «Колос» не грав. Потягнув задню поверхню стегна, сідалищний нерв. Мене ще півроку потримали, підлічили, але відновитися до кінця так і не зміг. То таке пошкодження, яке лікується лише спокоєм». — про те, як пішов із Карпат в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Трохи підлікувався і, отримавши запрошення, вирішив ще пограти. Добре мені у Херсоні було – сонце, тепле море. І колектив у нас гарний зібрався. Грузин Теймураз Есебуа всі гроші на лікування мами витрачав. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Іван Гакман вийде на поле, вирве травичку, закусить її і так ходить постійно зі стебелиною в роті. Бувало, повечеряє після гри, бере вудочку і йде з тренером Олександром Гулевським рибалити. Коли піймав двох бичків одночасно, то від радості ледь у воду не впав. А Гулевський тим часом залізе по коліна у воду і раків ловить. По чотири в руці одночасно виймав. Цілий казан наловить, а тоді всіх вгощає. Брали пару ящиків пива і відпочивали». — про те, що вінцем професійної кар’єри став друголговий херсонський «Кристал» в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Був два роки граючим у львівському «Сільмаші». Потім з командою з Сокаля виграли Кубок Львівської області й постійно сперечалися з самбірцями, яких очолював Броварський, за перше-друге місця в чемпіонаті. А коли мені виповнилося 40, Кульчицький якраз відкрив стадіон на Погулянці й запропонував мені тренувати в себе дітей. То було навесні 1987-го, незадовго до мого дня народження. Скільки ми тоді з дітьми об’їздили! Не пропускали жодної можливості взяти участь в турнірі, будь то Леніград, Москва чи Київ. У 1989-му якраз потрапили до Москви тоді, коли ховали Лева Яшина. Люди з’їхалися зі всього Союзу. Плюс – було чимало вірменських переселенців, котрі з’їхалися до Москви після землетрусу в Ленінакані. Знайти житло було неможливо. То родичі дітей команд-суперниць брали нас до себе додому. Тоді друге місце посіли після московського «Динамо». Мені подобалося працювати з дітьми. Найліпші, окрім Лужного, вихованці – Олег Тимчишин, Андрій Клименко і Сергій Вацяк. За них не отримав ні копійки, до слова… У Львові, коли «Карпати» виступали у Вищій лізі, мав оклад 250 рублів. Зате у мене зараз дуже сильна пенсія – 1200 гривень. Відіграв за львів’ян вісім сезонів поспіль, але в клубі кажуть, що зникли документи про те, що я колись виступав за «Карпати». Так є ж фотографії, статистичні дані, книги, моя трудова книжка. Втім, для когось це не доказ. Ось так і живу. 300 - за газ, 200 - за квартиру – то вже 500, не враховуючи оплати за воду, світло й телефон». — про те, що після завершення гравецької кар’єри не мав бажання стати тренером професійного клубу в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Родичі дітей, яких я не ставив у склад, написали на мене кляузу. Мовляв, приходжу на тренування та ігри напідпитку... Не дозволяв собі такого ніколи. «Давай трубку, дихну», - сказав. А потім розсердився і написав заяву. Нині з моїми достатками сильно не пошикуєш. Але я не сумую. Завжди кажу, що ангели навколо мене літають. У хаті стоїть дві ікони, до них постійно молюся. Пригадую, як ледь не розбилися, коли сідали літаком у Москві після подорожі в Таїланд. Лікар Команди Толік Картиш, котрий потім Кульчикові безкоштовно операцію в Німеччині зробив, у відчаї бігав, Ліхач коциком накрився з головою. А Сашко Ракітський каже: «Все, Остапе, якщо ми залишимося живими, я повірю в Бога». «Якщо ангели захочуть, то залишимося», - кажу. «Я вже бачу ангела. Такий біленький і файний. У мене дружина, син…», - ледь не плакав Ракітський. Воно так завжди: про Бога згадуємо, коли якась біда. «Перехрестися і все буде добре», - казав. Сашко хрестився. А невдовзі, коли сіли, плескали і ми, і китайці з японцями. Ще раз міг розбитися в Грузії. Летимо, щось закрутилося. Дивимося – скеля. Дивом уникнули зіткнення. Коли сідали у Льввові. Нас очікувало повно швидких і пожежний. За полосу шасі зачепилося в останню мить. Лічені сантиметри – і літак розбився б. Пілот примудрився сісти на одному реактивному двигуні літака Ту-134. Нас тоді зі Скнилова вивозили обкомівські машини. Щоб ніхто, не дай Боже, не дізнався, що ми могли розбитися. Моя сусідка була в тому літаку стюардесою. «Остапе, все розкажу, але вдома». Підвіз її на тій автівці, яку надали мені. «Ходи, зайдемо до мене», - каже. Трохи випили й дівчина почала розповідати, що другий двигун не відмовив дивом, екіпаж вже прощався з життям». — про те, що змушений був написати заяву та піти з роботи в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)

«Я нині пенсіонер, сиджу вдома і радію, коли до мене заходить хтось із чотирьох внуків. Добре, що всі вони живі-здорові, здають іспити, поступають у вузи. Найстаршому, Ростикові – 22. Він у нас фізика-математика вчився. Одні п’ятірки має. Катюся якраз вчора телефонувала, їй 17, навчається на юриста, першокурсниця. Сподіваюся, захищатиме мене, коли буду судитися з клубом «Карпати». «Дідик, ще чотири іспити здам і приїду до тебе» - каже. Наймолодші – Орест і Ромчик – навчаються у дев’ятому класі. Орчик – футболіст, зріст 182 сантиметри. Грає за нашу місцеву команду «Опір». Вірю, що він зможе заграти ще сильніше, ніж я. Син Остап не зміг, то може внукові вдасться. Гарний удар має». — про своє життя на пенсії в ексклюзивному інтерв’ю сайту UA-Футбол Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів (13 липня 2015 року)