Рушковський Микола Миколайович

Рушковський Микола Миколайович

Стаття у Вікіпедії

Микола Миколайович Рушковський (11 травня 1925, Москва, СРСР — 5 грудня 2018, Київ, Україна) — радянський і український актор театру та кіно, театральний педагог. Народний артист УРСР (1969). Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1983).

Цитати

«9 травня, коли, нарешті, прийшла довгоочікувана звістка про перемогу, ми опинилися, по суті, в чистому полі — в Судетах, серед хуторів, корів, що мирно пасуться, й акуратних будиночків з басейнами, в яких плавали бідони з молоком. Місце було дуже красиве. Гори, джерельця, чисте блакитне небо... Це було таке вистраждане й довгоочікуване щастя, що ми вночі вискакували на вулицю й від радощів палили в повітря з карабінів й автоматів. 11 травня 1945 року я прокинувся під нашою бойовою машиною. Був ясний весняний ранок. Сів у затінку й думаю: «Ось мені й 20 років»... Коли закінчилася війна, і я рвався на «гражданку», мені здавалося, що роки, віддані армії, — втрачені роки. Не те щоб деградація, але певна зупинка в інтелектуальному розвитку. Пізніше, коли став професійним актором, а потім і педагогом театрального інституту, я усвідомив: в ті роки заклалася «скарбничка емоційної пам’яті», з якої брав і беру й дотепер для своєї справи». — про цікаве перехрестя в часі й просторі, коли набагато пізніше двічі зіграє в кіно того самого генерала Кирила Москаленка, командувача 38-ї армії, під керівництвом якого навесні 1945-го року здійснював кидок через гори, поспішаючи на допомогу Словацькому повстанню в інтерв’ю «Я не втомився закохуватися в життя» (14 лютого 2018 року)

«Коли педагог з історії західного театру познайомив нас із міфами (...), я дізнався, що є така річка Стікс, через яку човняр Харон перевозить душі. Тоді я для себе визначив: до кінця життя треба мати три-чотири ролі, які поганими навіть ворог не зможе назвати. Смію думати, вже досить набралося, але я на разі не кваплюся до Харону...» — про навчання в школі-студії МХАТ та спілкування з живими театральними легендами, а також перший та єдиний театр в житті - Київський ім. Лесі Українки, на сцену якого виходив до останнього подиху в інтерв’ю «Я не втомився закохуватися в життя» (14 лютого 2018 року)

«Фірса я почав репетирувати у 85. Коли був молодий і чув, як в інтерв’ю артисти говорили: «Моя краща роль ще не зіграна», — думав, кокетують. А зрештою так і виходить»...» — про головну роль у житті — Фірса у чеховському «Вишневому саду», яку давали в бенефіс актора в його рідному театрі в інтерв’ю «Я не втомився закохуватися в життя» (14 лютого 2018 року)

«Моя дружина не даремно жартує: Хочете змусити Рушковського посміхнутися — заговоріть із ним про його студентів». Педагогічна робота — частина мене. У 1960-х, коли я почав викладати, в театрі запитували: «Навіщо тобі це потрібно»? Але я все правильно зробив. Якби не реалізувався як викладач, то, напевно, не було б мене і як актора». — про те, що педагогіка — друга найважливіша складова в його житті завдяки його акторському курсу, що вів у Національному університеті театру, кіно й телебачення імені І. Карпенка-Карого з 1963 року в інтерв’ю «Я не втомився закохуватися в життя» (14 лютого 2018 року)

«Доля була до мене прихильна. У своє «виправдання» хочу сказати, що і я долю не спокушав... Щасливий, що у мене чудові випускники, хороша родина (дружина, Ізабелла Іллівна Павлова, виходила з ним на одну сцену більше півстоліття), дорогі правнуки, внуки, син (відомий журналіст Андрій Рушковський), професійними успіхами якого я пишаюся. Ще я дуже радий, що робив добро для людей, їхню вдячність та увагу я постійно відчуваю. Моє життя не було легким і солодким. Але головне, що я не втомився ще, образно кажучи, закохуватися в життя, з цікавістю в ньому брати участь, радіти його живим і щирим проявам...» — про оцінку власного творчого життя у своїй книзі «Я не втомився закохуватися в життя» (14 лютого 2018 року)