Рубен Естлунд

Рубен Естлунд

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Клас О́лле Рубе́н Е́стлунд (швед. Claes Olle Ruben Östlund; нар. 13 квітня 1974, Стюрсе, Гетеборг, Швеція) — шведський кінорежисер та сценарист. Номінант та лауреат численних фестивальних та професійних кінонагород. Його фільм 2017 року «Квадрат» став володарем Золотої пальмової гілки 2017 року». Голова журі Каннського кінофестивалю 2023 року.

Цитати

А що якби ви могли користуватися камерою лише отримавши ліцензію? Так само як ви потребуєте її для того, щоб володіти зброєю. Принаймні так це працює у розвинених країнах. Бо ж камера також потужний інструмент.

До слова про сучасне мистецтво. Я викладаю в Гетеборзькому університеті режисеру. Прямо поряд із нами у приміщенні розташований мистецький факультет. Текст-нісенітниця на початку «Квадрата» про «Виставку — не виставку», який читає Елізабет Мосс, я знайшов у професора цього факультету. Він його написав, а я вкрав, не спитавши.

Й у «Форс-мажорі», й тут я хотів розповісти про нордичний характер. Я живу у Швеції й беру теми з нашого суспільства. Звісно, я й підходжу до них дещо зі шведського боку. Мені завжди цікаво, що журналісти з-за кордону відзначать у фільмі «типово шведського». Але більшість ідей, я думаю, зрозуміла людям зі всіх країн. — Про стрічку «Квадрат»

Мені цікава концепція, що краса може бути трансформована в економічну цінність. Якщо подумати про різні цінності, які ми маємо, — гроші, освіту чи талант… Усі вони дають нам змогу просуватися вперед у суспільстві, «перерости» те, ким ми народилися. Виявляється, це ж може робити й краса — навіть якщо ви не здобули інших цінностей. У Швеції от провели опитування серед підлітків: якщо потрібно було б обирати, то вони більше хотіли би бути розумними чи красивими? Вони обрали друге.

Може, я старію й аналізую зроблені мною самим колись помилки й тому більше пробачаю? Хоча для мене кінцівка — солодко-гірка. На неї мене надихнув шведський вірш. У ньому розповідається про людину, яка погано повелася з кимось і хоче вибачитися. Проте вона довгий час шукає цю людину й не знаходить. Це поезія про те, що герой урешті до старості має жити з почуттям провини за те, що зробив, і пам’ятати про це. Адже в кожного буває цей момент, коли ти хочеш взяти на себе наслідки власної поведінки, але момент уже минув. Тож для мене це доволі… сувора кінцівка. Зокрема, це помітно в останній сцені, коли доньки дивляться на Крістіана й раптом бачать, що він не тільки тато, а й людина. Сповідаюся, що це хороший момент фільму. — Про кінцівку стрічки «Квадрат»

Спершу я пишу сценарій. Потім випробовую важливі сцени під час кастингу. Якщо вже на цьому етапі актори пропонують щось цікаве — додаю у сценарій. Це ж може відбуватися й під час зйомок. А зйомки — це дуже важко. Цей момент, коли ти дивишся відзняте й розумієш, що це повна фігня... Що щось зі сценарію просто не виходить трансформувати у візуальний продукт. Тоді треба почати «розслідувати»: проаналізувати, як би це виглядало, якщо би сталося насправді. Ми всі дуже чутливі до таких речей, як час, як відстань, на якій люди стоять одне до одного в кадрі. Якщо щось відбувається неприродно, ми одразу це відчуємо, але це буває незрозуміло, коли пишеш текст. Але так, актори можуть поімпровізувати, адже я для кожної сцени роблю в середньому по сорок дублів.

Такі фізичні зустрічі, де можна вживу обговорити побачене, ставатимуть усе важливішими у світі, що занурюється у метавсесвіт. Кінотеатр одночасно дає можливість і засумніватися у своєму погляді на світ, і підтвердити його. Ми нарешті зрозуміли, що найбільша сила кінотеатру не у великому екрані, а у способі споживання інформації, бо вас у будь-який момент можуть спитати, що ви думаєте з приводу побаченого. А коли ви дивитеся щось наодинці, ви не обробляєте зображення у інтелектуальний спосіб, а радше як зомбі.

У моїх фільмах, як мені здається, аудиторія на 100 % не знає, чи може з певних сцен сміятися. Аж раптом у фільмі стається відверто смішна сцену — й люди замислюються: «А тут можна?». Тож усе це балансує на межі й мені це дуже подобається. Саме через це, я думаю, фільм добре сприйняли й критики, й ширша аудиторія — причому всюди.

Фільми змінюють світ, це важливо враховувати, якщо ви у цій професії. В індустрії розваг існує дивне відчуття, що якщо ви маєте справу з художньою вигадкою, це не впливатиме на світ. Та вам потрібно дуже важко боротися, щоб люди усвідомили, який ефект мають зображення, що ми споживаємо.

Я не знаю, чому ми стали такими смішними. Це щось новеньке: раніше нас, шведів, вважали меланхолійними. Але це цікаво. Мого колегу Роя Андерссона з його «Голубом, що сидів на гілці, розмірковуючи про буття» Європейська кіноакадемія нагородила за комедію. Потім «Людину на ім’я Уве» Ганнеса Голма. А тепер ми. Нас дещо здивувало, що «Квадрат» усюди відзначають як комедію — навіть у США. Хоча я погоджуюся, що фільм смішний. Але я би сказав, що це радше сатира, ніж комедія. Сатира на сучасне мистецтво й фільми про сучасне мистецтво.

Я скептичний до певних видів сучасного мистецтва, так само як і до жанру артхаусних фільмів. Вони можуть бути настільки передбачуваними й дурними! Як і, скажімо, блокбастери. Я прагну знімати фільми, які не потраплять у категорію артхаусу. Я хочу зробити роботи дикими, водночас розважальними й такими, що ставлять важливі питання. У Європі колись подібного було більше. Я дивлюся фільми Луїса Бунюеля й Ліни Вертмюллер і бачу в них видатний сатиричний підхід, але водночас і важливу розмову про економіку та ієрархію.