Ю́рій Миха́йлович Ро́менський (1 серпня 1952, м. Мінгечаур, Азербайджанська РСР, СРСР) — колишній радянський футболіст, воротар. Нині відомий український тренер. Майстер спорту (1977). Заслужений тренер України (2005).
«Мій тато – родом із Енгельса, міста поруч із Саратовом. Після війни батька відправили будувати найбільшу на Закавказзі гідроелектростанцію на Мінгечаурському водосховищі. А мама – кубанська козачка. Після закінчення інституту її відправили в молоде місто Мінгечаур на практику. Етнічних азербайджанців у місті взагалі було мало, бо там розвивалася промисловість і по рознарядці з Москви туди спрямовувалися фахівці потрібних напрямів зі всього СССР. Соцбудівництво. У Мінгечаурі був найбільший в Союзі текстильний комбінат, кабельний завод, скловолокно. Там батьки й зійшлися. І там минуло моє дитинство. Там, під час дворових баталій, вчився грати у футбол. Ми жили по сусідству з вірменами, азербайджанцями, євреями. Я був дитям вулиці. Ми лазили по чужих городах, робили самопали, ними стріляли. Деякі хлопці не вижили, адже могли звідкись зірватися, невдало впасти. Билися ми теж постійно – вулиця на вулицю. З ножами, ланцюгами. Образили когось – збирається бригада і йде розбиратися.
У школі поряд із російською вивчав азербайджанську й англійську мови. Азербайджанською на розмовному рівні володію понині. Був у Мінгечаурі років п’ять тому. Прилітав у Баку на святкування 80-річчя "Нефтчі" й заодно відвідав місто, де народився, поклав квіти на могилу дідуся з бабусею. Азербайджанці тоді ще здивувалися, що через 25 років відсутності ще пам’ятаю їхню мову. Справедливості заради скажу, що постійно практикувався у знанні азербайджанської під час зборів у Туреччині. Ці мови схожі, відмінності незначні. Особливо якщо говорити повільно». — про те, як народився та виріс в Азербайджані з українським прізвищем та з українськими коренями в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Взагалі про це не думав. Тоді мене ця гра захоплювала, я не уявляв себе без неї, але не думав, що це професія. Батьки постійно карали мене за те, що бігав за м’ячем більше, ніж сидів за шкільними підручниками. Звісно, це впливало на оцінки. Особливо в старших класах. Батьки дуже здивувалися, коли мене почали брати на змагання. І були втішені, бо влітку нас збирали у футбольні піонерські табори і татові з мамою не треба було думати, куди мене подіти. Поля в тих таборах були зазвичай ґрунтовими, хоча нерідко грали й на асфальті, били коліна й лікті. Мені у воротах було особливо непросто». — про те, коли зрозумів, що футбол – не лише дворове захоплення в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Я справді любив грати у полі. І в дитинстві зазвичай був нападником. Але хтось мусів захищати ворота. Й оскільки серед усіх хлопців у мене це виходило найліпше, до того ж виріс поміж решти найвищим, виходу не мав. Хлопці просили, щоб грав у воротах. Іноді в ході гри мінялися, виходив у поле. Зізнаюся, що пізніше, коли вже грав на професійному рівні, навик гри у нападі допомагав мені у воротах ліпше передбачати дії атакувальних гравців суперника. А остаточно амплуа визначилося час юнацьких турнірів "Шкіряний м’яч". Нашу жеківську команду "Зірочка" тренував Баба Мустафаєв, людина без спеціальної освіти, але з безмежною любов’ю до футболу і дітей. М’ячі й форму він нерідко купував для нас за власні гроші. У ЖЕКу коштів традиційно не було. А батьки давати свої не поспішали. Баба Ханларович зібрав нас на вулиці й організував у команду.
Ми тоді здивували багатьох, коли виграли фінальні змагання "Шкіряного м’яча" в Азербайджані. Фінальний поєдинок судив легендарний Тофік Бахрамов. Мені це запам’яталося на все життя. А вже після перемоги, коли ми здобули право грати на всесоюзному турнірі в Горькому, "Зірочці" допомогло керівництво міста Мінгечаур. Для нас кожна ця мить була особливою. Пригадую, як перед одним з наших матчів у Горькому відбувався поєдинок ветеранів і я подавав м’ячі за ворітьми легендарного Алєксєя Хомича». — про те, що іноді грав у полі навіть на офіційному рівні, тому воротарське амплуа обрав не відразу в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«18-річним. А ще раніше мене запросили в юнацьку збірну СССР. Почалося все з того, що я поступив у політехнічний технікум і разом із командою "Політехнік" у 16 років став чемпіоном Азербайджану серед колективів фізкультури. Нам тоді вручили такий кубок зі срібла і кришталю, що вражає понині. А в 17 мене забрали в команду класу Б "Текстильник" з Мінгечаура й паралельно почали залучати до лав юнацької збірної Азербайджану. Ми їздили на всесоюзні турніри в Арзамас, Донецьк. На них мене й помітив тренер юнацької збірної Союзу Євгеній Лядін. Їздив із Мінгечаура на збори в Москву і Очамчиру. У складі збірної в 1970-му вперше потрапив за кордон – на турнір в НДР.
З "Текстильником" ми грали в кавказькій зоні, з командами з Вірменії, Грузії та російського Північного Кавказу. Пройти ту школу – то щось особливе. Тиск на виїзні команди у таких турнірах чинився надзвичайний. Найперше з боку суддів. Привезти з виїзду нічию було вкрай складно. Тоді ж не велася відеозйомка. Робили, що хотіли. Крім того, дуже важкою зазвичай була дорога – на матчі ми добиралися на "пазику", сотні кілометрів на швидкості 50-60 км/год. Але для нас то виглядало дрібницями. Ми жили футболом і хотіли в нього грати, пробитися кудись вище. Правда, з нашого "Текстильника" далі пішов лише я. За два роки виступів на мене звернув увагу тренер "Нефтчі" Алекпер Мамедов. Наприкінці 1970-го був уже в лавах бакинців». — про те, як потрапив доволі рано до "Нефтчі", який тоді виступав у Вищій лізі чемпіонату СССР в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Я тоді вже одружився. На одеситці. Баку – місто інтернаціональне. Зокрема в азербайджанській столиці мешкали родичі майбутньої дружини. До них Людмила приїхала у гості. 13 жовтня 1972-го ми познайомилися, після того тривалий час зідзвонювалися, листувалися, обмежувалися короткими зустрічами. Потім Люда переїхала до мене в Баку, орендувавши житло в жінки, яка працювала у нас на базі. Свої стосунки ми приховували, бо тоді громадянські шлюби були заборонені. А одружилися після завершення сезону-1975. 29 жовтня, на день комсомолу, відгулявши "комсомольське" весілля на клубній базі. З того часу й понині, уже практично півсторіччя, ми разом. Якийсь час жили в однокімнатній квартирі у Баку, яку мені надав клуб. Потім у нас народилася донька, Люда з дитиною поїхала до бабусі в Одесу. І почала тиснути на слабкі місця. Довелося мені переїздити теж.
Перейшов у "Чорноморець", хоча цілком міг опинитися в московському "Торпедо". Ми тоді разом із гравцем "Паміра" Едґаром Ґессом одночасно на співбесіду до Москви їздили.
Чесно кажучи, Москва мені не подобалася. Пожив там два місяці і зрозумів, що то не моє. Місто велике, шумне, народ оточував непривітний. Та ще й на тренування на базу в Баковку їздив по півтори години в один бік. Встигав у автобусі за цей час виспатися. На цьому тлі Одеса – райський куточок». — про те, як у 1977-му, вже коли "Нефтчі" повернувся у Вищу лігу, помінявся з Сергієм Крамаренком ролями та подався в "Чорноморець" в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Так. Тоді в "Чорноморці" Алескерова на посаді тренера замінив Анатолій Зубрицький. В Одесу я приїхав після операції. У червні 1977-го наприкінці матчу з "Торпедо" в Москві отримав серйозне пошкодження меніска і зв’язок. Оперувала мене через два місяці великий хірург Зоя Миронова, чемпіонка СССР з перегонів на ковзанах. Не вірте, коли про неї кажуть щось погане. Вона велика розумниця. Щоб прооперуватися в неї, імениті спортсмени, балерини вичікували чергу два-три роки. Всередині лікарні у нас була маленька кухонька. Миронова залишила нам від неї ключі, щоб дівчата могли готувати їжу самотужки. Демократія всередині закладу. Ми всі, хто тоді оперувався, допомагали одне одному. Особливо потребу в цьому мали хокеїсти, які лежали на витяжці.
Зоя Сергіївна сказала мені: "Хто б що не говорив, три місяці після операції не роби нічого. Природніх процесів форсувати не можна". Дозволила мені лише плавати і ходити. Відновився я якраз до старту сезону-1978». — про швидку адаптацію в Одесі в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Воротар і прекрасна людина. У мене з Анатолієм Федоровичем було повне порозуміння. Відіграв під його керівництвом лише рік, а після того ми, не дивлячись суттєву різницю у віці, багато років підтримували дружні стосунки. Приїздив до Зубрицького на 80-річчя. Здається, в Одесі про Анатолія Федоровича ніхто не скаже поганого слова. Якщо приміряти до нашого часу, то Зубрицький був класичним генеральним менеджером. На ньому лежали всі функції – від організації процесу до селекційної роботи. Треба мати дар, щоб стількома людьми управляти. Зубрицький міг переконати керівництво міста й області. Дуже переконлива людина. Хоча в тактиці Анатолій Федорович теж розбирався відмінно. У них був чудовий тренерський тандем з Анатолієм Азаренковим.
І команду вони створили відмінну. "Чорноморець" у 1978-му після 14-ти турів лідирував. Зупинило нас лише тбіліське "Динамо". На нашому полі. Ми їх два тайми топтали, але не забили. Натомість Віталик Дараселія наприкінці першого тайму втік із середини поля. Зближався зі мною, піймав мене на кроці, поцілив у дальній кут моїх воріт. Так і програли 0:1, хоча весь другий тайм возили динамівців. Я зупиняв м’яч у центрі поля і вантажив його у штрафний майданчик гостей. У нас тоді сильний колектив зібрався: на місці ліберо чудово грав Віталик Фейдман, опорним був Славік Лещук, справа діяв Володя Нечаєв, зліва – Женя Логвиненко і Габор Качур. Також у середині поля виділю Володю Устимчика. Як завжди надійним був Вадик Плоскина, добре грали в атаці Толик Дорошенко і Віталій Шевченко.
Ми в той час дуже добре грали на виїзді проти московських клубів. Зокрема – проти "Спартака". Матч відбувався на "Локомотиві". Дорошенко рахунок відкрив, а після того азербайджанський суддя Азім-заде просто закрив нас у власному штрафному майданчику. "Не чіпайте, бо поставить "точку"! – кричу оборонцям. А судді сказав кілька теплих азербайджанською, так, що розуміли тільки я і він. Врешті, Азім-заде щось видумав і матч завершився 1:1. Команда поїхала в Одесу, а я залишився в Москві, бо починалися збори збірної. У приміщенні Федерації футболу пересікаюся з Азім-заде. "У вас є совість?" – запитую. "Розумієш, мені потрібно отримати всесоюзну категорію", – виправдовується той. При цьому я знаю, що він не бідний, у батька вже тоді був серйозний бізнес. Азім-заде навпаки сам з кожної поїздки привозив дефіцитні товари й медикаменти». — про порозуміння із колишнім воротарем Анатолієм Зубрицьким в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«У той же час, одночасно з Лобановським, мене в московське ЦСКА запросив Всеволод Бобров. Клуб армійський, тому за мною в Одесу відправили наряд. Додому приїхали прапорщики на чолі з Беляєвим. "Запросили" поїхати у військову частину. Коли ми приїхали на стадіон СКА, мені вручили учбовий автомат, дали якусь форму, змусили прочитати присягу, підписати її. "Все, зараз вилітаємо на військовому літаку до Москви", – кажуть. Попросив, щоб дали трохи часу на прощання з командою і дружиною. Ті зателефонували адміралу Шишкову, який відповідав за клуб у Москві. "Добре, прилетите завтра", – була відповідь.
Привезли мене на "бобику" додому. Я жив на шостому поверсі, а на дев’ятому – Сергій Вукович, легендарна в Одесі особистість, чемпіон СССР з автоперегонів. Ми дружили сім’ями. Щойно зайшов до квартири, як набрав Серьогу. Він був на місці. Від нього зателефонував Лобановському. Щоб розповісти, що відбувається. Влітку, коли був у лавах збірної України на зборі в Ялті, ми вже обговорили деталі переходу в "Динамо". Валерій Васильович домовився зокрема й із Зубрицьким. Так як у мене закінчувався призовний вік, через Щербицького вирішили, що мене призвуть у внутрішні війська до Києва. Але в ЦСКА вирішили зіграти на випередження. Супроти моєї волі. Мені не хотілося ні в Москву, ні в "конюшню". Туди не хотів іти ніхто, в ЦСКА в ті роки гравців забирали насильно.
Лобановського здивувало те, що я йому розповів. "Де ти?" – питає. Назвав адресу. "Нікуди не виходь, за тобою приїдуть", – каже. І дійсно, ввечері приїхав представник внутрішніх військ, майор Смусєв. На очах у московських "прапорів" вивів мене з під’їзду разом із дружиною (доньку залишили з бабусею). І повіз мене у частину ВВ навпроти другого міського кладовища. Там ми переночували, а вранці полетіли до Києва. Після розмови з Лобановським другий тренер Михайло Коман повіз мене в управління внутрішніх військ по Молдові і Україні поруч із Будинком офіцерів. Там нас прийняв генерал-лейтенант Ганусенко. Там знову приймаю присягу, отримую новий військовий квиток. А ввечері – на потяг у Москву, в табір збірної СССР на чолі з Нікітою Симоняном. Ми мали вирушати на турнір у Японію. Але перед тим у Москві мене викликав "на килимок" міністр спорту Павлов. "Спустив на мене всіх собак". Історія з ЦСКА його розлютила. "Нічого не міг вдіяти, мене призвали в армію, – спокійно відповідав я. – Не мені вирішувати, де служити"». — про запрошення уже в наступному сезоні до київського "Динамо" в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«На початку року я ще залишався основним, відіграв усі матчі і в чемпіонаті, і в Кубку. Але наприкінці весни захворів двостороннім запаленням легенів. Два тижні лежав у госпіталі МВС. Там професор Ященко виявив, що у мене пробудилися туберкульозні палички. За словами медика, такі загострення при запаленні легенів можливі у всіх високих людей. Таким чином, додався тритижневий карантин. Звісно, після запалення повністю атрофувався процес потрапляння кисню в організм.
«...Розумів, що грати мені залишилося недовго. А хотілося забрати до себе із Азербайджану батьків. Мама з татом були у віці. Знав, що Лобановський у схожих питаннях ішов назустріч Колотову, іншим гравцям, тому підійшов до Васильовича, розповів, що і як. Лобан позапитував і сказав, що є змога надати двокімнатну квартиру. Але батьки жили в Азербайджані з сестрою і її дитиною. Їм було потрібне більше житло.
У цей час на мене вийшов Віталій Серафимов, людина, під чиїм кураторством виступав у ті часи "Чорноморець". Запропонував повернутися. Я розповів про свою проблему. "Це не проблема, – сказав Віталій Антонович. – Повертайся, а батькам ми умови створимо". І дійсно, квартиру Пароплавство виділило, тата влаштували на роботу.
Правда, Лобановський не хотів мене відпускати. Не буду приховувати – Васильович мене любив, у нас були прекрасні стосунки. Він цінував те, що я з Одеси пішов не у Москву, а до Києва. Тому довго сподівався, що я таки залишуся. Оскільки ж я був офіцером, то без підписаного Лобановським рапорту про звільнення піти не міг. Валерій Васильович таки підпис поставив. Але коли – 18 січня 1982-го! Я вже навіть на зборах із "Чорноморцем" встиг побувати. Лобан мені сказав, що відпустить лише тоді, коли знайде мені рівноцінну заміну. Коли домовилися з Вітею Чановим, нарешті отримав свій рапорт я. "Чайник" ще зателефонував мені з Донецька і запитав, чи я справді збираюся йти. Він не хотів іти в команду, де вже є два сильних воротарі. "Вітю, прошу тебе, приїжджай швидше, бо мене не відпустять!" – відповідаю». — про те, як вирішив перейти до Чорноморця в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Так. І попередив тренерів заздалегідь, допоміг знайти собі заміну в особі Віті Гришка. Власне, ми й домовлялися, що відіграю три роки і закінчу. Хоча Віктор Прокопенко казав: "Якщо маєш бажання – залишайся". Проте я ще раз з’їздив до Левенця і він порадив не ризикувати й закінчувати. Та й, мабуть, так правильно. Бо приємно, коли тобі виходить, а не коли люди свистять і гонять з поля». — про те, як 1984 року покинув "Чорноморець" після такого успішного року за станом здоров’я в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
«Віктор Євгенович – авантюрист у хорошому сенсі слова. Він любив ризикувати, приймати рішення, які здавалися авантюрними на перший погляд, а в підсумку приносили результат. Час показав, що Прокопенко кожен ризикований крок ретельно зважував. Бувало, їдемо на тренування і питаємо: "Євгеновичу, що сьогодні будемо робити?" "Дир-дир пограємо", – відповідає. Ми думали, то жарт, але приїхали на базу і дійсно грали "дир-дир". Усі були щасливі. Це ж психологія.
…Знаєте, ми з Віктором Євгеновичем бачилися за два тижні до його смерті на першому контрольному матчі "Чорноморця" під керівництвом Віталія Шевченка. Сиділи, жартували – я, Прокоп і Вітя Догадайло, на базі в Совіньйоні. Віктор Євгенович неподалік незадовго до того будинок збудував. Якраз поїхав туди картини розвішувати і сталася та біда… Ми після футболу ще попарилися в лазні. Прокоп і Догадайло тоді, до речі, лише чай пили з медом. Спиртного не вживали взагалі. Я ще здивувався. Тепло тоді поспілкувалися. Я поїхав, а невдовзі телефонує Семен Альтман: "Годину тому Вітя помер. Я зараз тут". Це шок, бо ця людина була сповнена бажання жити.
Пригадую 60-річний ювілей Прокопенка. Він тоді працював у "Шахтарі", святкував відповідно в Донецьку. Мене запросив, але приїхати не виходило. Сказав, що привітаю іншим разом. Так і сталося. Взяли з донецьким другом віскі, зайшли до Віктора Євгеновича, котрий уже став спортивним директором клубу, в офіс. Посиділи, поспілкувалися…» — про тренерство Віктора Прокопенка в інтерв'ю сайту football24.ua Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи (19 квітня 2021 року)
Стаття у Вікіпедії
