Рац Василь Карлович

Рац Василь Карлович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Василь (Ласло) Рац (угор. Rácz László; 25 березня 1961, Фанчиково, Виноградівський район, Закарпатська область, Українська РСР, СРСР) — український та радянський футболіст угорського походження, один з найкращих півзахисників Динамо (Київ) та збірної СРСР, Заслужений майстер спорту СРСР із футболу.

Цитати

«Наступного дня після Чорнобильської аварії ми грали з московським «Спартаком» на Республіканському стадіоні в Києві. Ніхто нічого не знав про те, що сталося, ми навіть не підозрювали про це. Але коли летіли до Ліону на фінальний матч, ще навіть у літаку керівництво нас почало попереджати, щоб ми розмовляли з журналістами лише про футбол, але й вони ще не розуміли про що йдеться та що там насправді сталося. Коли ми прилетіли до Ліону, в аеропорті нас зустріла велика кількість журналістів. Проте всі питання лунали не про фінальний поєдинок, а про Чорнобиль. Ми уникали цих питань, не розуміючи, що ж там сталося. Вже приїхавши до готелю й включивши телевізори, на всіх каналах ми побачили новини про аварію на ЧАЕС і французькою, і англійською мовами. Тільки тоді ми дізналися, що сталася страшна трагедія. Звісно, ті хлопці, в яких були сім'ї та батьки в Києві, відразу почали телефонувати до Києва, щоб якомога швидше відправляти їх до інших міст. У мене ситуація була іншою – мої батьки жили в Закарпатті, а я тоді ще не був одружений. Валерій Васильович тоді сказав нам, що якщо склалася така ситуація, сталася така трагедія, єдине, чим ми могли допомогти, – це вийти на фінальний матч та зробити все можливе для перемоги, щоб принести нашим людям радість». — про те, що напередодні фінального матчу вся Європа вже знала про страшну катастрофу, що сталася на Чорнобильській АЕС в ексклюзивному інтерв'ю для офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ) Василь РАЦ: «Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди» (2 травня 2016 року)

« Коли ми приїхали на стадіон, як зазвичай за годину до гри ми спочатку залишили речі в роздягальні й вийшли на поле, щоб перевірити газон. Ще за годину до гри трибуни були практично заповнені, при цьому скрізь були лише прапори та вболівальники мадридського «Атлетико». Думаю, відсотків 90 глядачів складали вболівальники з Іспанії, відсотків сім-вісім – французькі шанувальники футболу, а кілька відсотків, що залишилися, – представники радянського посольства. Ми розуміли, що стадіон буде вболівати за наших суперників, але особисто мене це ще більше стимулювало показати таку гру, щоб глядачі після фінального свистка аплодували вже нам. ...Перед матчем беззаперечним фаворитом вважався «Атлетико», який у той час, як і зараз, був на одному рівні з «Барселоною» та мадридським «Реалом». В Іспанії домінували три команди. Це вже потім був період, коли «Атлетико» перетворився на середнячка. І тільки нещодавно, коли команду очолив Дієго Сімеоне, він повернувся на той рівень, що був у нього у 86-му році. Не лише вболівальники, але й преса були впевнені в перемозі мадридців. Переглядаючи місцеві газети, ми дізналися, що кожен гравець «Атлетико» в разі перемоги отримає по 10 тисяч доларів. Ми же за цю гру мали отримати 550 або 600 доларів. Звичайно, коли бачиш таку різницю, замислюєшся, невже вони настільки сильніші. Проте вже виходячи на поле, ми про це не думали, думали лише про перемогу. Ми довели, що гроші вирішують не все. Наша команда тоді була на піку форми. Починала створюватися вона в 84-му році, тож ми грали разом уже хто рік, а хто й два. Більшість хлопців прийшли з нижчих дивізіонів. Усі мали бажання щось виграти, всі були голодними до перемог. 2 травня ми перебували близько до бажаної мети, ми вийшли та провели цей матч, як єдине ціле». — про гру з "Атлетико" в ексклюзивному інтерв'ю для офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ) Василь РАЦ: «Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди» (2 травня 2016 року)

«Після повернення на Батьківщину емоції були неоднозначними. Відразу після гри ми щиро раділи, бо усвідомлювали, що ми перемогли не випадково, а переграли суперника справедливо. Ми продемонстрували хорошу гру, забили красиві м'ячі. Попереду на нас чекала підготовка до чемпіонату світу, й більшість гравців, приїхавши до Москви, відразу вирушили до табору збірної СРСР. Неприємно було те, що коли ми прилетіли до аеропорту Москви, нас практично ніхто не зустрічав, ані з Федерації футболу, ані зі спорткомітету, ані журналісти, ані вболівальники – не було нікого. Якщо добре пам'ятаю, був лише один московський журналіст, який дуже поважав «Динамо» й, можливо, кілька вболівальників. Було дуже неприємно, адже ми виграли трофей для країни, здавалося би, всі люди мали б радіти. Але насправді виявилося, що в Москві була неймовірна заздрість від того, що Кубок завоював не «Спартак», московське «Динамо» або ЦСКА... Ми намагалися не загострювати на цьому уваги, адже знали, що принесли радість киянам, нашим справжнім уболівальникам. Ми відразу вирушили до Новогорська, а ті хлопці, яких не викликали до збірної, поїхали поїздом до Києва. Потім уже в газетах та новинах ми побачили, як команду зустрічали на вокзалі, скільки було людей. Звичайно, було б добре, якби ми всі приїхали тоді до Києва, відчуття були б зовсім іншими. Але достатньо було й того, що ми бачили, як зустрічали наших хлопців». — про перші дні після фіналу та повернення додому в ексклюзивному інтерв'ю для офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ) Василь РАЦ: «Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди» (2 травня 2016 року)

«Я перебрався до Угорщини ще у 1991 році. Граючи за “Ференцварош”, встиг окунутися в місцевий футбол. Уже тоді відзначив для себе багато негативних моментів. Час минув, а рівень угорського футболу значно погіршився. Суттєво знизилося фінансування угорських клубів, мало уваги приділяється вихованню підростаючого покоління. Футболісти та функціонери якось несерйозно ставляться до роботи. Можна сказати, що футбол тут дуже близький до аматорського. Я ж багато років провів у київському "Динамо", попрацював під орудою Валерія Лобановського і прагну серйознішої тренерської роботи». — про життя в Угорщині в ексклюзивному інтерв'ю виданню «Футбол24» Василь Рац: Ми ніколи не змагалися, в кого модніша зачіска (4 листопада 2010 року)

«Я веду свою справу з 1993 року і, можна сказати, не полишаю її і дотепер. Були значні перерви, коли працював тренером "Ференцвароша" та київського "Динамо". Якщо вдасться працевлаштуватися тренером у серйозному клубі, то готовий зовсім залишити бізнес. Працювати на два фронти нереально. ...Ми ще не вирішили. Це наш сімейний бізнес. Можливо, мою роботу виконуватиме дружина Клара. Обидва сини нічого спільного з бізнесом поки що не мають. Молодший Атілла займається тенісом. Йому 19 років. А Ласло 21 рік. Він футболіст і грає у першій лізі чемпіонату Угорщини. Cтануть cини бізнесменами або ні - покаже життя». — про те, що на тренерську ниву повернувся із бізнесу в ексклюзивному інтерв'ю виданню «Футбол24» Василь Рац: Ми ніколи не змагалися, в кого модніша зачіска (4 листопада 2010 року)

«Порівнювати важко. В бізнесі заробити можна більше, значно більше, але можна і втратити. Все залежить від сфери, терміну проекту та інших обставин угоди. Футбол мені ближчий. Хочеться проводити тренування, керувати грою, вигравати, жити на футбольній базі, дихати “футбольним повітрям”. Я засумував за цим і хочу знову працювати у футболі». — про те яку роль при виборі майбутнього відіграють гроші в ексклюзивному інтерв'ю виданню «Футбол24» Василь Рац: Ми ніколи не змагалися, в кого модніша зачіска (4 листопада 2010 року)

«Ми поводилися скромно. Оселедців чи інших витівок Валерій Лобановський би не сприйняв. Ми навіть довгого волосся не відпускали, хоч європейські футболісти були патлатими. Ми ніколи не змагалися, у кого модніша зачіска. Головним було показувати хороший футбол, а не хороший зовнішній вигляд». — про зачіски радянських футболістів у ексклюзивному інтерв'ю виданню «Футбол24» Василь Рац: Ми ніколи не змагалися, в кого модніша зачіска (4 листопада 2010 року)