П'єр Паоло Пазоліні

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
П'єр Паоло Пазоліні
Pasolini 2.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

П'єр Паоло Пазоліні (іт. Pier Paolo Pasolini; 5 березня, 1922, Болонья — 2 листопада 1975) — італійський письменник, сценарист, кінорежисер.

Цитати[ред.]

Про кіно[ред.]

  •  

Досліджуючи кіно як знакову систему, я зробив висновок, що воно є мовою, а не промовою (написаною або вимовленою) і виражає реальність не за допомогою символів, а через саму реальність. Якщо мені потрібно виразити вас, я зроблю це через вас, якщо мені знадобиться виразити дерево, я зроблю це за допомогою самого дерева. Отже, кіно — це мова, що виражає реальність реальністю. Постає питання: яка різниця між кіно і реальністю? Практично ніякої. Я з'ясувпав, що кіно — це система знаків, семіологія яка відповідає можливій семіології системи знаків самої реальності.[1]

  •  

…Якщо я знімаю фільми, я хочу їх створювати достоту так само, як пишу вірші, романи, — я неодмінно повинен бути їх автором. Я не можу бути ні співавтором, ні режисером у професійному розумінні слова — постановником. Я постійно маю відчувати себе автором твору… [2]

  •  

Мої фільми можна упізнати по тональності, але в них немає свого стилю, як у творів, скажімо, Годара або Чапліна, що створили унікальні стилі. У мене ж повне змішення різноманітних манер. У моїх стрічках відчутна властива мені любов до Дрейєра, Мідзогуті та Чапліна, а також до Таті і т. д. і т. п. По суті, моя природа анітрохи не змінилася з переходом від літератури до кінематографу.[1]

Про свої фільми[ред.]

Євангеліє від Матвія (1964)[ред.]

  •  

Розповідаючи історію Христа, я не реконструював її в істинному виді. Я просто не зумів би — тоді потрібно було б знімати релігійний фільм, а я людина невіруюча. Я не вірю, що Христос — син Божий. І у кращому разі у мене вийшла б позитивістська або марксистська версія, а значить, історія людини, яких тоді у Палестині налічувалося тисяч п'ять або шість, — я про пророків. Я не пішов цим шляхом, оскільки мені неприємно так зване «розвінчання», — в цьому є щось дрібнобуржуазне. Я тяжію до зворотного — до міфологізації усього на світі. Хотів я відтворити не життя Христа такою, якою вона була, а історію Христа плюс два тисячоліття її інтерпретації. За цей час християнська історія досить міфологізувала його біографію, саму по собі малозначиму.[3]

Цар Едіп (1967)[ред.]

  •  

Глибинна відмінність «Едіпа» від інших моїх фільмів в тому, що він автобіографічний, тоді як інші стрічки такими не були або ж були у меншій мірі. Чи, принаймні, — неусвідомлено, непрямо. У «Едіпові» я розповідаю про власний едіпів комплекс. Малюк в пролозі — це я, батько малюка, піхотний офіцер, — мій батько, а мати, вчителька — моя мати. Я просто розповів про своє життя — звичайно ж перетворивши його, надавши йому епічний характер за допомогою легенди про Едіпа.[4]

Декамерон (1971)[ред.]

  •  

У «Декамероні» я знімав так, як умію і хочу знімати, — більше, ніж коли-небудь, «по-моєму». Якщо в «Свинарнику», в «Медеї» я вів жорстоку гру, тепер вона на подив радісна. Радісний фільм (природно, що знімався з великою серйозністю), і, схоже, — всупереч усім очікуванням, — що виражає повну непокірність. Хоча, можливо, я і брешу.[5]

  •  

Сенс цієї стрічки — в онтології реальності, голим символом якої є секс.[6]

Сало, або 120 днів Содому (1975)[ред.]

  •  

Цей фільм — не що інше, як кінематографічне перекладення роману Сада «120 днів Содому». Хочу зауважити, що я з абсолютною вірністю відтворив психологію персонажів і їх дії, нічого не додаючи від себе. Тотожна навіть структура оповіді, хоча вона, звичайно, є синтезом тексту Саду. Здійснюючи цей синтез, я використовував ідею, яку напевно тримав в голові де Сад, — Дантову модель.[7]

  •  

Насправді що таке цей фільм? Фантастична вистава, в якій сексуальні стосунки є метафорою стосунків між владою і підданими. Садизм — не що інше, як ставлення до тіла як до товару, зведення його на рівень речі.[8]

Про владу[ред.]

  •  

Сутьність влади незмінна. Міняються устої, піддані з бережливих, релігійних і т. д. людей перетворюються на недалекоглядних безбожних світських споживачів. Їх культурні характеристики змінюються, але стосунки з владою незмінні. Візьмемо так зване релігійне упокорювання: «Я схиляю голову перед ім'ям Господнім». Це великі слова. Тепер же споживач не усвідомлює, що преклоняє перед кимось голову. Він тупо думає, що непідвладний нікому і має право робити що завгодно. І зайнятий, ідіот нещасний, тим, що відстоює свої права.[8]

Різне[ред.]

  •  

Інтимні життя людей — і в тому числі моя — страждають як від лжетерпимості, так і від фізичного звиродніння, так що сексуальні фантазії нині зробилися джерелом не радості і болю, а самогубного розчарування і апатії.[9]

  •  

Я не здатен — навіть якщо б захотів, не можу фізично — дискримінувати людей. Чи то начальник поліції переді мною, робітник або двірник — мені з психологічної точки зору байдуже. Причиною тому якась дитяча боязкість. Мені буває важко назвати на «ти» навіть собаку. Таку боязкість я відчуваю не лише перед людьми, але і перед тваринами — оскільки занадто шаную тих, хто переді мною. Майже до усіх я відношуся як до батьків і матерів.[10]

Джерела[ред.]

  • Пазолини П. П.. Теорема: сценарии, роман, повесть, рассказы, статьи, эссе, интервью / Н. Ставровская (составитель). — М.: «Ладомир», 2000. — 671 с. — 4000 прим. — ISBN 5-86218-375-2 (рос.)

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg