Пітер Гріневей

Пітер Гріневей

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Пі́тер Грі́невей (англ. Peter Greenaway, нар. 5 квітня 1942) — британський кінорежисер, письменник, сценарист і художник.

Цитати

Про історії

Кіно – це бізнес про створення історій. Чому? Найкращий спосіб розповідати історії – це розповідати історію дитині перед сном. Це неймовірна аудиторія, в якої ви маєте максимальну увагу. А ми, дорослі, маніпулюємо способами розповідати історії. Чому ми драматизуємо історію? [...] Я написав кілька історій, що насправді існують на сторінках і в мене немає потреби у драматизації, але я все одно хочу представити їх в оголеній формі наративу. Я впевнений, що ви знаєте про поняття наративу у філософському сенсі. У західній Європі на це особливо звертають увагу. Чи потрібні нам історії? Коли ми передаємо історії, пам’ятайте: найкращі картини – це завжди наратив. Треба зважати, що ці ідеї витають у повітрі.

Про кролика Роджера

Ви ніколи в це не повірите, але чи пам’ятаєте фільм «Хто підставив Кролика Роджера?» Така собі комбінація акторів та анімації. Дуже голлівудський продукт. Ви не повірите, але я був першим режисером, якому запропонували зняти цей фільм. У мене був дуже тупий лос-анджелеський агент, який не тямив, чим я займаюсь. І він подумав, що я підійду на цю посаду. Немає потреби наголошувати, що це кіно я не зняв.

Про виміри мистецтва

Є дві групи людей, з якими люблю працювати найбільше: танцівники та архітектори. Адже кіно – двовимірне середовище, а танцівники та архітектори справді розуміють цілих три виміри.

Про малювання на воді

Кіно – це 24 кадри на секунду. І це стає страшною картиною. Ми можемо виконувати роль, тільки підлаштовуючись під об’єктив камери. Чому ми не можемо це змінити, адже це свого роду гамівна сорочка для перформансу? Завдяки технологічним революціям та хитрощам це можна побороти. Сім років тому у Рочестері біля Лондона ми поставили 20 різних екранів. Я намагався зробити щось практично неможливе, а саме малювання на воді. Я залучив Лондонський філармонічний оркестр, звучала нова композиція Девіда Ленга, мінімаліста сучасного мистецтва, який приїхав з Нью-Йорку. Таким чином, я міг маніпулювати організацією картинок, щоб зняти цю гамівну сорочку 24 кадрів.

Ідея тексту поряд з оперою потребує коригування. Адже ви можете погодитися зі мною, що більшість європейських опер лише відтворюють «Мадам Баттерфляй» знову і знову. Неймовірно нудно. Якщо ви хочете збадьорити мистецькі форми, то потрібно знаходити сучасні механізми виходу із ситуації. Тож я й вирішив малювати на воді. В американській літературі є багато робіт про воду. Семюел Тейлор Колрідж написав одну з таких історій, зрештою, «Мобі Дік» Мелвілла та «Буря» Шекспіра – також про воду. Тож я взяв тексти таких робіт і створив лібрето. Я можу взяти сенси музики та перетворити його у відео разом зі своїм колегою каліграфом Броуді Нойеншвандером, який наразі живе у Бельгії й ми довго з ним співпрацюємо. Якби я сам був каліграфом і малював літеру А, то я би зробив її маскулінною, фемінною, дитячою, порнографічною, зробленою з дерева чи вогню. Літера перестала бути залежною від того, як ви її малюєте. Такі методики зникли. Ми зламали зв‘язок між уявою, плечем, рукою та папером.

Про неможливість фільмів для кожного

Це може звучати занадто помпезно, але я хотів би зробити багатоканальний безнаративний фільм у реальному часі. Це буде битва, яке відображатиме всі упередження, пов’язані з кіно. Адже кіно – це щось завжди про минулий час. Кожного разу дивитесь «Касабланку» – це одна й та сама чортівня. Кожного разу хочеться, щоб вона була різною. Але вона не може бути різною. Виробництво та дистрибуція влаштовані таким чином, що я можу зробити фільм у понеділок, але не можу змінити його для вас у вівторок, середу тощо.

Люди питають мене: для кого ви знімаєте кіно? Та мені видається неможливим зробити фільм для тебе, тебе і тебе. Когось цікавлять пінгвіни та мотоцикли, інших цікавить різанина. Окей, я можу зробити для вас такі фільми, але вони не задовольнять всіх. Тому на таке питання я зазвичай відповідаю, що знімаю кіно для себе. І ніколи не знімаю його для вас, бо це неможлива задача. Втім, незважаючи на тривоги та нетотожні політичні інтереси, у 2019 році ми, по суті, маємо одну й ту систему освіти. Тому якщо я вам згадаю Оппенгаймера, ви здогадаєтесь, про кого йде мова. Якщо назву Караваджо, то 95% зрозуміють мене. Те саме буде й з Енді Ворголом. Завдяки цифровій революції всі ці поняття та імена зрозумілі мені. Тому якщо я хочу зробити фільм, який задовольнить мої потреби і залучу свою фантазію, є шанси зацікавити і вас. Тому якщо я зумію зробити кіно з тисячею ідей всередині, люди в цій аудиторії зрозуміють 50% цих ідей. А інші 50% віднайдуть решту. Сподіваюсь, що існуватимуть цілісніші засоби комунікації.

Про мультиекрани

Я намагаюся користуватися кількома екранами, що уособлюють мультиплікативність природи світу. Але це також і питання масштабності та прозорості. Для цього не потрібна сидяча аудиторія, можна ходити навколо екранів, підходити збоку, тому це справді форма кінематографічної архітектури. […] Я також зацікавився перенесенням цього способу у повнометражне кіно, але можна легко зрозуміти, наскільки це важко – починаючи з питання фінансування і закінчуючи місцем демонстрації такого фільму. Можна побачити таку мультиекранність і зараз на Олімпійських іграх, виставках. Потрібна лише певна сума грошей, щоб втілити ці ідеї у життя.

Про сучасне кіно

Технологія кіно, яка з’явилася у 1895-му, удосконалювалась протягом сотні років, поки ми не відмовились від целулоїда. Він уособлював багато роботи, роботи механічної. Тож ми перемістилися до більш витонченої роботи з електронікою. У Лондоні мене вчили мистецтву кіно, і у 1960-х я фізично вирізав кіно. Найбільш важлива частина кінопроцесу – це монтаж. Тому я дуже добре розумію процес монтажу. Найбільш значущий для мене режисер – Сергій Ейзенштейн, бо він міг майстерно впоратися з монтажем. Коли він їздив знімати у Мексику, і йому не дозволили змонтувати матеріал, результат був катастрофічний. А ось ідея Ейзенштейна полягала у тому, щоб скласти матеріал воєдино, структурувати його у дуже витончений кінематографічний спосіб.

Є звісно кілька людей, як, наприклад, Тарантіно, які граються зі старомодним целулоїдним кіно. Тарантіно усвідомлює роботу Голлівуду і всього, що за ним стоїть, але не тільки продукту, а ще й самого виробництва. Наразі кінематограф здатен подарувати неймовірну картинку завдяки цифровій революції. […] Втім, я почуваюся розчарованим від того кінематографу, який ми наразі маємо. Не знаю, як добре ви знаєте історію кінематографу, але у 1900-х, 1910-х та 1920-х існувало дуже багато людей, які вважали кіно чимось по-справжньому фантастичним. Зараз я вважаю, що більшість цих людей були б розчаровані. Тоді технології були не такими витонченими. А ось у 2019 році у нас є інструменти, щоб поважати кінематограф та користуватися його здобутками, але ми цього не робимо.

Про продюсерів

Наразі у нас відсутнє картинне кіно. Мій улюблений художник Рембрандт сказав, що навіть якщо у вас є очі, це ще не означає, що ви можете бачити. Треба вчитися. Може звучати провокативно, але більшість людей нічого не розуміє у візуальному сенсі. […] У XXI столітті ми всі розуміємо, що світ складається з тексту, тексту і тексту. Мені сумно від цього, бо я навчався від самого початку як художник. Але візуального кіно у нас вже нема. Залишилося лише текстуальне кіно. Ми створюємо кіно у вигляді тексту. Чого хочуть продюсери? Я знову звучатиму провокативно, але це моя думка: більшість продюсерів неосвічені у візуальному сенсі. Навряд чи я можу прийти до продюсера з чотирма картинами, книгою роздруківок або малюнків і сказати – ось що я хочу зробити, дайте мені грошей. Він, бляха, не зрозуміє, про що я кажу. Для них це буде анафемою, бо вони не навчалися кіномистецтву таким способом.

Про дітей та освіту

Діти чудово справляються з базовими мистецькими формами. Вони можуть танцювати. співати і точно можуть малювати. Ніхто ж їх не просить влаштовувати виставки у Сучасному музеї мистецтв у Нью-Йорку, але вони мають можливість перекладати свої думки на мову мистецтва. Коли мені кажуть: «Пане Гріневею, я не вмію співати, танцювати та малювати», я кажу, що це нісенітниця. Ніхто ж не вимагає олімпійських стандартів. Але виходячи з початкової школи по всьому світу, діти починають заперечувати візуальне мистецтво і мислять текстами. Виходячи з початкової школи і це відбувається по всьому світу, діти починають заперечувати візуальне мистецтво і мислять текстами. Їм кажуть, що потрібно ставати серйозними і платити за навчання дітей, іпотеку, виживати тощо. І головною думкою стає те, що текст – це верховний спосіб комунікації.

Про сценаристів

Моє головне завдання і ви вже давно це помітили – зробити кінематографічне кіно. Справжнє кіно, використовуючи кінематографічний інтелект, не просто ілюструвати книгу, не просто створювати політичну програму, не бути буквальним у будь-який спосіб. Кажуть, що більшість людей ходять в кіно, щоб почути історію. Чи є хтось в аудиторії, хто прикидається сценаристом? Я хочу вас бачити, бо вас треба пристрелити! Ми вас не потребуємо. Зовсім. Кіномистецтво ґрунтується на зображенні, а не на словах. Чому б вам не піти писати оповідання, що є насправді вашим медіумом? Ваш медіум – це слова, а не візуальне мистецтво. Тому заберіть свої кляті слова з кіно! Ви витрачаєте свій час і вже точно витрачаєте мій час, якщо ми дійсно хочемо створювати кіно від кіно від кіно. То що, хочете продовжувати далі? Ну звісно, хочете.

Про смерть кіно

Більшість з вас дивляться фільм на великих екранах або вдома на телевізорі у спальні, або на смартфонах, можливо, навіть в офісі з одним-двома людьми. Ідея дивитися фільм з великою аудиторією стає все менш популярною. Та й сама ідея дистрибуції фільму стає все більш персоналізованою. Саме тому я вважаю поняття кіно мертвим. Тому що ми не дивимось кіно так, як це робили наші предки. Я живу в Амстердамі, де більшість людей просто не ходить в кіно. Люди, які ходять в кіно в Амстердамі, мають сиве волосся. І роблять це через відчуття ностальгії, адже згуртований перегляд свого часу став чудовою ідеєю комунікації. Але такі речі трапляються все рідше.

Про Brexit

Brexit виник внаслідок тупої ностальгії за втраченим режимом. Тож не дивно, що його підтримали численні консерватори й люди, які належать до радикальних правих сил. Всі великі імперії після свого колапсу знаходяться в жахливому стані: постійні самозвинувачення, відчуття приниження та втрата поваги. Цим скористалася пропаганда, яка поширювала неправдиву інформацію серед тих, хто ніколи не розумів європейський контекст.

Про британське кіно

Британське кіно парадоксальне — ти не можеш бути британцем і знімати фільми. Годар вважав, що британці ніколи не робили кіно. Натомість вони ціле століття займалися документалістикою. У 1970–1990 роках ВВС створювала найкраще телебачення у світі. Зараз ця ера закінчилася, і світ телебачення перетворився на жарт.

Британці не обізнані у візуальному мистецтві. У нас є сотні художників, але немає ким пишатися. Лише Вільям Тернер має міжнародне визнання та ще, можливо, Френсіс Бекон. Водночас Франція та Італія можуть запропонувати вам сотні видатних художників. Британці дуже бундючаться критикою та літературою, але це не дуже гарний бекграунд для ідеї втілення вищого кіно. Тому воно у нас добре не виходить.

Про Майка Лі

Ніколи не порівнюйте мене з цим нудним чуваком. Варто його згадати — я спльовую. Майк Лі повністю застряг у політично орієнтованому кіно 1950-х років старої лейбористської форми соціалізму. Він вірить, що кіно — це хороший медіум для вираження політичних ідей і воно може змінювати життя. Я у це не вірю і вважаю, що він лише даремно витрачає час.

Про акторів

Я припускаю, що є імовірність встановити обмежений зв’язок з акторами: ви можете щось відчути та повірити їхнім емоціям, але не ідентифікуватися з ними. Та самі собою актори мене не дуже цікавлять, їхня територія — це театр. Я був режисером п’єс, грав у них, але контроль, який я маю завдяки кіно, набагато привабливіший за нерішучий безлад театру.

Цікаво, що, хоча я британець, я вважаю всіх англійських акторів непристосованими для гри у кіно. На відміну від американських. Американці натреновані розуміти камеру, її поняття, ідею, сутність. Британці здебільшого грають на театральній сцені перед живою публікою і пробують передати ці відносини у кіно. Такі люди, як Руперт Еверетт, Кеннет Брана, Райф Файнс намагаються спілкуватися з гальоркою театру, що не дуже гарна ідея, якщо ти маєш грати перед камерою.

Про головного глядача

Часом питають, для кого я роблю фільми. Я їх створюю лише для себе. Мені на вас начхати, а ваша думка недоречна. Ви можете щось говорити, але ці слова нічого не значать у світі режисера Пітера Ґріневея.

Про три найкращі фільми Пітера Ґріневея

Журналісти вважають, що режисер створює лише три хороші фільми. Ти можеш зняти величезну кількість стрічок, але лише три з них будуть гарними. Тож коли мені ставлять це запитання, я завжди даю класичну відповідь: «Я їх ще не створив». Але, думаю, мені потрібно бути більш товариським у відповідях. Першим я би назвав «Зед і Два Нулі» — деяким чином дуже некомфортне кіно. Зрештою, некомфортність — це імператив. Другий фільм із цього списку — «Контракт кресляра», а третій, скоріше за все, «Кухар, злодій, його дружина та її коханець». Це доволі спрощений вибір, і мені здається, що я робив і цікавіші стрічки. Зрештою, мені не соромно за жодний із 15 фільмів, що я знімав.

Про перегляд кіно

Мені як професіоналу потрібно тримати руку на пульсі кінопроцесу. Наприклад, спостерігати за акторами. Також я маю знати про нові пошуки, нову мову і нові девайси. Це може вас здивувати, але останній раз я був в кінотеатрі як глядач дуже-дуже давно. Можна приблизно порахувати, коли це відбувалося, — тоді у прокаті йшов «Синій оксамит» Девіда Лінча. Зазвичай я дивлюся кіно уривками зі смартфону, DVD та по телебаченню.

У мене четверо дітей, і був період, коли вони хотіли, аби я зводив їх у кіно. Але він протривав недовго. Моїм донькам виповнилося по 15 років, і вони більше не хотіли ходити дивитися на смерть кіно разом зі своїм батьком. Так що ця можливість зникла.Справжнього кіно більше не існує. Кіно перетворилося на розвагу. Ви дивитеся масиви відео всюди — у спальні, офісі, у транспорті під час дороги на роботу. Це вже не досвід кінематографу. Це щось інше. Водночас у моєму кармані є смартфон, який дозволяє терміново зв’язатися з друзями у Пекіні. Це неймовірно. Неймовірніше за будь що з того, що є на Netflix.

Про Netflix

Я завжди розглядав кіно як винахід, що змінює граматику, синтаксис і вокабуляр. Netflix цього не робить. Все те саме, лише численіша аудиторія, довші версії. Наскільки я знаю, більшість людей ніколи не додивляються до кінця весь сезон серіалу. Якщо у серіалі 12 епізодів, то, мабуть, подужають усього три з них. Коли я дивився «Твін Пікс» Девіда Лінча, то знудився, мабуть, на 5 епізоді. Навіть там немає чому вчитися.

Інтенсивність досвіду відповідна моєму рівню концентрації. Мені сподобалося, як зроблені «Гострі картузи». Боюся здатися стереотипним, але там дійсно неймовірне зображення, яке завдячує англійській чорно-білій фотографії 1930-х. Цікаво, що серіальна форма виникла в Англії, Франції та Росії завдяки романам. Так Чарльз Діккенс видавав «Посмертні записки Піквікського клубу». Ви чекали три тижні, поки Blackwood з’явиться перед вашими дверима. Думаю, саме Діккенс надихнув та створив таку читацьку звичку.Буду відвертим, я цікавлюся серіальною формою і вже розробив три подібних проекти. Знаєте, як говорив Фонтане: «Доля не дає розуму підготуватися». Але якщо хтось спитає, я вже готуюся.

Про «Гру престолів»

Я зробив таку помилку і подивився половину серії. У мене немає доказів, але я завжди думав, що «Гра престолів» здерта з Толкіна. Дивно, що американці цього ніби не помічають. Зараз все — ремейк, немає нічого нового. Ви теж, скоріше за все, ремейк! Можливо, вашої матері, сестри, тітки чи бабусі.

Про сороміцькі задоволення у кіно

Якщо говорити про guilty pleasures, то я неймовірно захоплююся Рідлі Скоттом. Рідлі Скотт — це голлівудський продукт, але його бачення, здібності, спосіб створення кіно та відчуття найтонших нюансів напруги — чудові. Він зняв, мабуть, три найбільш значимі комерційні стрічки останніх десятиліть: «Той, хто біжить по лезу», «Чужий» і «Гладіатор».

Про найкращих режисерів

Вольтер казав, що ти маєш прочитати всі книги до того, як тобі виповниться 21. Тому що після ти надто цинічний, знуджений, більше зацікавлений в отриманні досвіду іншого штибу. Мабуть, так само варто вчинити і з фільмами, поки не стало надто пізно. У підлітковому віці мене вразив Бергман — він зачарував 15-річного тінейджера окремим світом. Згодом я жив «новою хвилею». Я був дуже бідним студентом-художником, мешкав у Лондоні та намагався зібрати трошки грошей, аби щотритижні потрапити на останній фільм Трюффо. Його роботи були для мене ковтком свіжого повітря. У 60-ті моїми героями передусім були Трюффо і Годар, але всіх перевершив Ален Рене. Я досі думаю, що «Минулого літа в Марієнбаді» — це найбільш шалений фільм, створений за останні 80 років.

З більш сучасних режисерів мені подобається Девід Лінч. Я завжди був вражений через те, що він зробив, враховуючи обставини. Бо він — європейський кінорежисер, не американський. Якщо повернутися до ідеї, що в усіх режисерів може бути лише три гарні фільми, то Лінчу можна дорікнути у самоповторах. Його американська паранойя стає нав’язливою та нудною. Але я був би щасливий сам зняти таке кіно, як «Блакитний оксамит». Це найвища похвала, яку один режисер може сказати іншому.

Про Девіда Кроненберга

Певний час я цікавився тим, що робить Девід Кроненберг, допоки він не вкрав мій фільм «Зед і Два Нулі». Ми сиділи в барі у Гамбурзі, і він знову та знову питав мене про нього. Два роки потому Кроненберг отримав бюджет у 10 разів більший за той, що був у мене, і створив «Зв’язаних до смерті». Але насправді я втратив до нього інтерес не через це. Кроненберг почав ілюструвати класику, наприклад, такий роман, як «Голий ланч». Я поважаю лише тих режисерів, які використовують свій власний матеріал. Їх дуже і дуже мало. За свою кар’єру я використав сценарій лише однієї людини — нею був Вільям Шекспір.