Пісні землі, що повільно горить

«Пісні землі, що повільно горить» — другий повнометражний документальний фільм української режисерки Ольги Журби. Світова прем’єра стрічки відбулася на Венеційському кінофестивалі в позаконкурсній секції non-fiction. Фільм є аудіовізуальним щоденником двох років повномасштабного вторгнення, у якому режисерка за допомогою засобів обсерваційної документалістики досліджує та метафізично передає часовий простір, загублений у війні, знімаючи українські терени, сповнені пережитих подій і пам’яті. Знятий у копродукції України, Данії та Швеції.

Цитати про фільм

З інтерв'ю режисерки Ольги Журби

Було стільки болю. Ти просто дивишся й відчуваєш його. Наші люди виїжджають з Маріуполя, і створюється враження, ніби за ними тягнеться шлейф пекла. Вони наче живі, але водночас напівмертві. Таке знімати можна тільки зі штатива, з якихось обережних, довгофокусних планів. Звісно, це був великий виклик, бо… де, зрештою, та межа? Яке ти маєш право знімати цих людей, коли вони реально вирвалися з пекла, проїхавши 20 російських блокпостів приниження та небезпеки? Тому з етичного погляду для мене це чи не найнеприємніший досвід. Мені було дуже складно підходити, запитувати, чи можна записувати діалоги. Певна річ, багато хто відмовлявся, але були й ті, хто погоджувався.

Завжди має бути погляд збоку, адже якоїсь миті втрачається чутливість матеріалу. Спогади зі зйомок, відчуття моменту — все, що ти намагаєшся передати в монтажі, насправді забувається. Потім, перемонтовуючи і складаючи все докупи, ти вже ставишся до своїх кадрів досить технічно. Хоч мені подобається й цей етап логічності, коли емоції стабілізуються та починається мислення категоріями. Також Нільс навчив мене дивитися фільми як глядач, а це певне роздвоєння, яке важко пояснити. Але цього треба навчитися: зрештою, ми робимо фільм не для себе, а для людей. І щоб ті чи ті закладені речі прочитувалися, слід завжди думати, як це сприйматиметься і попускати там, де треба, експериментальне бачення. — Про досвід співпраці з монтажним радником Нільсом Пага Андерсеном

Знімаючи, я ніби роздвоююся: є Оля-режисерка і Оля-людина. Але це одна особистість і мені конче треба бути скрізь. Наприклад, ми вирушаємо знімати кудись на деокуповані території, і мені важливо дізнатися якнайбільше. Я спілкуюся, їжджу, спостерігаю, досліджую, відчуваю, а потім це виливається в конкретні думки, як усе можна передати кіно мовою. Всі відчуття місця, події, людей та їхніх досвідів намагаюсь перенести в аудіовізувальну форму. Надто в монтажі. Гадаю, у своєму другому фільмі я справді стала більш деформованою професійно в плані емпатії, бо під час роботи над першим я зовсім провалила цей екзамен.

Насправді мені було дуже цікаво досліджувати нормалізацію як явище. Ми охопили першу хвилю трансформації, а тепер починається вже друга, тож ми вчасно завершили. Бо те, що відбувається з нашим суспільством нині, це вже інша пісня. А от початок нормалізації мене особливо турбував. Наша ситуація дуже страшна. Мені здається, що досвіди, до яких ми нормалізувались, — їх можна буде осягнути не нам, а наступним поколінням, які будуть на це дивитися з часової віддалі й уже без нашого досвіду. У кожного з нас персональна травма, але є ще суспільна й колективна травма.

Не хочеться впихати у фільм дуже конкретні змісти й наративи, щоб це, не дай Боже, видавалося пропагандою. Я постійно думала: «Господи, як зробити так, щоб мене сприймали не за українську травмовану режисерку, що зняла ще одну стрічку про війну, а за звичайну режисерку яка просто зняла фільм».

Одна з наших теперішніх місій — поступово розвінчувати міфи, що їх нині допомагають творити російські ліберали і на які купуються демократичні країни, демонструючи темну сторону культури толерантності. Розвінчання — довготривалий процес, і до цього треба ставитися спокійно, а оті всі фестивальні майданчики просто використовувати для просування своїх ідей. Так, це важко, але ми мусимо знаходити в собі міць і стояти на своєму. Наприклад, питання, чи знімати фільм з програми, — перед нами навіть не стояло. Бо, по-перше, ми зробили досить якісний фільм і він насправді гідний бути представленим на такому фестивалі. [...] По-друге, ми тепер у такому часопросторі, де, якщо не буде українського фільму, покажуть тільки один російський або й два. Чи український, але знятий якимись умовно проросійськими бельгійцями.

Під час моїх венеційських інтерв’ю міжнародні журналісти давали стільки коментарів, що в моєму фільмі немає кадрів убитих людей, але тим він вражає ще більше. Знову-таки, я цього й не планувала. Таким було творче рішення від самого початку. Спрацювали й певні табу. Я, наприклад, не дозволяю собі знімати мертві тіла, бо вважаю, що в мене немає на це права. Співпрацюючи у творчому розумінні з реальністю, не можна просто взяти й зробити максимально художній фільм. Обираючи поетичну форму фільму, треба памʼятати що це все одно документалістика і реальність – її основний співавтор. У мене також була мета, щоб цей фільм залишився для українців на майбутні покоління. Хотілося зробити універсальну картину, яку зможуть прочитати не тільки тут і тепер, а й через 100 років, не потребуючи контексту.

Працюючи з реальністю як документалісти, ми мусимо зрозуміти концепт фільму на самому початку — тоді набагато легше знімати. Це я кажу зі свого невеличкого досвіду. Так, лише другий повнометражний фільм, але я завжди намагаюся тримати саме такий курс.

У перший знімальний день на вокзал я приїхала сама і просто відчула шок від того, що там коїться. Другого дня ми вже приїхали зі Славою. Ми подивились одне на одного й сказали: «Зі штатива? — Так, зі штатива». Бо штатив статичний: він може стабілізувати тебе, а це допомагає дистанціюватися від хаотичних, емоційних і дуже болісних подій, які перед тобою відбуваються. Власне, статична камера на штативі — те, що допомагало нам залишатися професіоналами в цій ситуації. Скажімо так, наш світ крутився, хаос обертався, а ми все одно трималися за цей штатив.

Я воюю за свій фільм, знаю, яким він має вийти, і Нільс готовий довго говорити зі мною про якусь дрібну деталь. Він завжди на боці автора і знає, як використати потенціал матеріалу, а найголовніше — допомогти режисерові зберегти унікальний погляд на зняте. Нині, коли мене запрошують як консультанта або режисера монтажу, я намагаюся поводитись так само — захищати унікальність голосу, вміти дискутувати й у розмовах дійти чогось спільного. Під час роботи над «Піснями землі…» він консультував нас лише тричі, але я, хоч би якою досвідченою стала в майбутньому, все одно хотіла б співпрацювати з такими людьми. — Про досвід співпраці з монтажним радником Нільсом Пага Андерсеном

Я дуже вдячна Майклові насамперед за те, що він знає: я теж режисерка монтажу. Бо для багатьох режисерів монтажу зрозуміти це зазвичай важко. У кожного свої амбіції, і коли режисер втручається в монтаж — це не дуже весело. Але він усвідомлював, що в мене є своєрідний досвід, тож ми не гаяли часу на зайві суперечки. Інколи я просто сиділа поруч, забирала сіквенси й монтувала. Він знав, що я там була, що все відчула особисто і маю власну поетичну схему монтажу, яку важко пояснити. Він неймовірний, ми одне одному багато в чому допомогли. Він не з нашого контексту, і поза монтажем ми дуже багато говорили. Я в нього просто розпитувала, як він бачить цю війну і що це для нього означає. Тому для мене він був першим глядачем, який допомагав аналізувати як зчитає ту чи іншу сцену ширша аудиторія. — Про співпрацю з Майклом Аглундом та монтаж стрічки