Піаніст (книга)

«Піаніст» (пол. Pianista) — мемуари польського піаніста й композитора єврейського походження Владислава Шпільмана, вперше видані 1946 року у Варшаві. У книжціі автор описує власний досвід виживання під час німецької окупації Польщі та життя у Варшавському гетто. Мемуари стали основою для оскароносного фільму Романа Поланського «Піаніст» (2002).

Цитати

У «Новочесній» ніхто не звертав на мою музику ні найменшої уваги. Що голосніше я грав, то голосніше розмовляли відвідувачі, зайняті їжею та питвом, і щодня між мною та ними відбувалося змагання, хто кого здолає. Якось один відвідувач навіть попросив мене через офіціанта ненадовго припинити грати, бо музика заважала йому перевірити якість золотих двадцятидоларових монет, що їх він щойно купив у приятеля. Тоді він обережно постукав монетами по мармуровій стільниці, взяв їх пучками пальців, підніс до вуха й зосереджено прислухався до їхнього дзенькоту — єдиної музики, що його цікавила. Я не затримався там надовго. На щастя, знайшов роботу в зовсім іншому кафе, на вулиці Сєнній, куди послухати мою гру приходила єврейська інтелігенція. Саме там я заробив репутацію хорошого виконавця і заприятелював з людьми, з якими згодом мені доведеться не лише збавити приємні часи, а й пережити немало жахливих. Серед завсідників кафе був художник Роман Крамштик, дуже талановитий митець, друг Артура Рубінштейна й Кароля Шимановського. Він працював над чудовим циклом малюнків про повсякденне життя в гетто. Не підозрював, що його самого вб’ють, а більшість цих малюнків буде втрачена.

Жінка біля нас, яка все повторювала: «Навіщо я це зробила?» — діяла нам нерви найбільше. Тепер ми знали, про що вона говорила. Це з’ясував наш друг-комерсант. Коли всім наказали вийти з будинку, ця жінка із чоловіком і дитиною сховалися в заздалегідь підготовленому місці. Коли повз нього проходили поліцаї, дитина заплакала, і перелякана мати задушила її власними руками. На жаль, навіть це не допомогло. Поліцаї почули передсмертний хрип дитини і схованку було викрито.

Завтра мушу розпочати нове життя. Як почати життя, коли за плечима лише смерть?

Іноді виступаю із сольними концертами у Варшаві, у будинку на вулиці Нарбута, 8, саме там, де носив цеглу й вапно, — де працювала єврейська бригада: чоловіки, яких розстріляли одразу після того, як квартири для німецьких офіцерів були готові. Офіцери недовго насолоджувалися своїми чудовими новими оселями. Будинок досі стоїть, і тепер там школа. Я граю для польських дітей, які не підозрюють, скільки людських страждань і смертельного страху колись пройшло крізь їхні сонячні класи. Я молюся, щоб їм ніколи не довелося пережити такого страху і страждань.

Брехня — найбільше зло. З неї випливають всі інші диявольські діяння. І нам теж збрехали; громадську думку постійно вводять в оману. На кожній газетній шпальті брехня, хай то політичні, економічні, історичні, соціальні чи культурні питання. Скрізь придушують правду, факти спотворюють і перекручують, аж доки вони не обертаються на свою протилежність. Чи може це добре закінчитися? Ні, так не може тривати, в ім’я людини й вільного людського духу. Брехуни й спотворювачі правди повинні зникнути й бути позбавлені своєї свавільної влади, й тоді, можливо, знову з’явиться місце для вільнішого й благороднішого людства.